— Цей сервіз мені подарували на весілля, Елеанор, — сказала вона. — Уявляєш, усе ще ціле, а спливло вже майже п’ятдесят років.
— Ти про себе чи про сервіз? — запитав Реймонд, а вона зітхнула і захитала головою, усміхаючись. Поки ми займалися своїми поважними справами, було затишно мовчати.
— Скажи-но мені, Елеанор, ти зараз з кимось зустрічаєшся? — запитала вона.
Як банально.
— Зараз ні, — відповіла я, — але є одна людина, яка мені подобається. Усе лише питання часу.
З раковини почувся гуркіт, коли Реймонд упустив ківш на підставку для сушарки.
— Реймонде! — гукнула його мати. — Який же ти незграбний!
Звичайно, я стежила за музикантом в Інтернеті, але він вів спокійне життя. Кілька фото в «Інстаграмі» зі стравами, кілька твітів, нецікаві оновлення на «Фейсбуці» про музику інших людей. Я була не проти. Це лише питання мого часу. Якщо я і знала щось про романтику, то це те, що ідеальний для нас момент, щоб зустрітися і закохатися, настане тоді, коли я менш за все цього очікуватиму, і це буде найчарівніший збіг обставин. Хоча, якщо цього найближчим часом не відбудеться, я буду змушена взяти справу у свої руки.
— Як щодо сім’ї? — запитала вона. — Твої батьки близько від тебе живуть? У тебе є брати чи сестри?
— На жаль, ні, — відповіла я. — Я б хотіла мати брата чи сестру, з якими могла рости. — Я замислилася над цим. — Насправді це одне з найбільших джерел мого смутку в житті, — почула я свій голос.
Я ніколи не промовляла вголос нічого подібного і дійсно ніколи до кінця не обдумувала цього, аж до сьогодні. Я сама себе здивувала. «І чия тоді це вина?» — прошепотів голос у моїй голові, холодний і різкий. Злий. Як у матусі. Я заплющила очі, намагаючись викинути її зі своєї голови.
Місіс Гіббонс, певно, відчула мій дискомфорт.
— Але я впевнена, що це означає, що в тебе теплі й близькі стосунки з мамою і татом. Закладаюся, ти для них увесь світ, єдина і неповторна.
Я поглянула на своє взуття. Чому я обрала саме ці туфлі? Я не могла пригадати. На них були застібки на липучках для зручності, і вони були чорними, отже, до всього пасували. Зручні, без підборів, та високі, щоб підтримувати гомілку. Я збагнула, що вони огидні.
— Ну що це за допит, мам, — мовив Реймонд, витираючи руки об кухонний рушник. — Ти як гестапо!
Я подумала, її це розлютить, але сталося дещо гірше — вона вибачилася.
— Елеанор, вибач, дорогенька, я не хотіла тебе засмучувати. Прошу дитинко, не плач. Мені так шкода.
Я плакала. Ридма ридала! Я не плакала так сильно вже багато років. Я намагалася пригадати, коли востаннє це було — востаннє я так плакала після того, як розійшлася з Декланом. Але навіть тоді то були сльози не від емоцій — я плакала від болю, бо він зламав мені руку і два ребра, коли я нарешті попросила його піти. Але ридати в кухні матері мого колеги було якось неправильно. Що б сказала матуся? Я спробувала опанувати себе.
— Прошу вас, не вибачайтеся, місіс Гіббонс, — мій голос хрипів, а тоді обірвався, ніби в хлопчика-підлітка, коли я спробувала відновити подих, витираючи очі рушником. Реймонд взяв її під руку.
— Не засмучуйся, мам. Ти не хотіла сказати нічого поганого, вона це знає. Правда, Елеанор?
— Так, звісно! — імпульсивно вигукнула я, нахиляючись вперед і киваючи. — Обидва ваші запитання були логічними і доречними. Це я відреагувала не так. Не можу дібрати слів, щоб це пояснити. Перепрошую, якщо я поставила вас у незручне становище.
— Дякувати Богові, дитинко, — на її обличчі з’явилося полегшення. — Сьогодні я не очікувала побачити на своїй кухні сльози!
— Еге ж, зазвичай це мене доводять до сліз твої страви, ма, — пожартував Реймонд, і вона тихо засміялася.
Я прочистила горло.
— Ваші запитання заскочили мене зненацька, місіс Гіббонс, — сказала я. — Я ніколи не бачила батька, тому нічого про нього не знаю, навіть його імені. А матуся зараз… скажімо, вона hors de combat.[7] — Я помітила, як вони нерозуміюче витріщилися на мене — вони напевне не знали французької. — Я з нею не бачуся, вона… поза межами доступу, — пояснила я. — Ми спілкуємося раз на тиждень, але…
— Звісно, це будь-кого засмутило б. Любов. Неодмінно засмутило б, — промовила вона, співчутливо киваючи. — Усім нам потрібна мама, тут і зараз, незалежно від нашого віку.