Я усміхнулася.
— Як минув твій день? — запитала я, роблячи черговий ковток смачного напою. А він тим часом випив за раз мало не півкелиха.
— Окрім того що я врятував тебе з лап цього збоченця? — запитав він.
Я жодного уявлення не мала про що йдеться.
— О, день був чудовим, — сказав він, коли стало зрозуміло, що я не знаю, як відповісти. — Усе було настільки добре, наскільки ця ситуація може бути доброю. А ось завтра вони відчують справжнє пригнічення. Похорони завжди сповнені турбот — спершу ти займаєшся приготуваннями, переймаєшся через булочки й тістечка, пісні, які виконуватимуть у церкві…
— Пісні були нікудишніми, — промовила я.
— …а потім настає день похорону, потрібно переконатися, що ти подякував усім людям, процесія і так далі… Рідні Семмі, до речі, просили подякувати тобі за те, що ти прийшла, — додав він.
Я помітила, що він випив усе вино і вже налив собі черговий келих, доки я зробила лише два ковтки.
— Але дні й тижні після цього… ось коли по-справжньому стає тяжко, — сказав він.
— Так було з тобою? — запитала я.
Він кивнув. Потім він увімкнув камін, один із тих газових пристроїв, які скидаються на справжні, і ми почали дивитися на нього. Мабуть, у нашому мозку все ще залишилася якась ділянка від наших предків, яка змушує нас зачаровано дивитися на вогонь, спостерігати за тим, як рухаються язики полум’я, захищаючи нас від злих духів і небезпечних тварин… це ж і має робити вогонь, чи не так? Хоча він здатен робити й інші речі.
— Елеанор, хочеш подивитися якесь кіно? Щоб трохи поліпшити настрій.
Я замислилася над цим.
— Чудова ідея, — промовила я.
Він вийшов з кімнати і повернувся ще з однією пляшкою вина та великою упаковкою чипсів. На ній було написано: «Поділися з іншими». З цієї причини я ніколи не куштувала чипси. Він розірвав упаковку посередині і поклав її на столик перед диваном, на який ми обоє сіли, а потім поставив поряд наші келихи. Він знову вийшов і повернувся з пуховою ковдрою, яку, певно, стягнув з ліжка, і теплим флісовим покривалом — червоним, як светр Семмі, і передав все це мені. Я зняла туфлі й залізла під покривало, поки він крутив у руках пульт від телевізора. Величезний телевізор ожив, і Реймонд почав перемикати канали.
— Як тобі цей? — запитав він, киваючи в бік екрана на меню з обраною назвою і загортаючись у ковдру. На екрані було написано: «Сини пустелі». Я гадки не мала, що це таке, але зрозуміла, що мені подобається сидіти тут у теплі поряд з ним і дивитися навіть передачу про гольф.
— Годиться, — сказала я. Він уже хотів натиснути кнопку «Пуск», але я спинила його. — Реймонде, — промовила я, — ти хотів би бути з Лаурою?
Це питання його ошелешило.
— Я бачила вас сьогодні, — сказала я, — і на вечірці Кіта також.
На його обличчі не було жодних емоцій.
— Зараз вона зі своєю сім’єю, і так і має бути, — він знизав плечима.
Я відчула, що він не хоче про це говорити, тому просто кивнула.
— Готова? — запитав він.
Фільм був чорно-білим, про огрядного розумного чоловіка й худого дурного чоловіка, які приєдналися до Іноземного легіону, хоча явно для цього не підходили. Якоїсь миті Реймонд так сильно засміявся, що розлив вино на ковдру. Згодом я подавилася чипсами, і йому довелося призупинити фільм і постукати мене по спині, щоб мені стало легше дихати. Я була дуже розчарованою, коли це закінчилося, а ще, коли побачила, що ми з’їли всі чипси і випили більшу частину вина, хоча Реймонд і випив більше за мене — виявилося, я не могла пити вино так швидко, як горілку чи «Магнерс».
Він, хитаючись, пішов у кухню, а потім повернувся з великою упаковкою арахісу.
— Хай йому грець, — сказав він, — миска.
Він вийшов, а потім повернувся назад із посудиною, у яку хотів кидати лушпиння від арахісу. Він не вгадав з розміром, тому невдовзі йому довелося класти лушпиння на кавовий столик.
Я почала сміятися — це нагадувало Стена й Оллі,[16] — а потім ми засміялися вдвох. Він вимкнув телевізор і увімкнув музику, скориставшись для цього іншим загадковим пристроєм для дистанційного керування. Я не знала, що це, але вона була приємною, ніжною і невибагливою. Він кинув до рота жменю арахісу.
— Елеанор, — промовив він, шматки горіхів вилетіли з його рота, — я можу тебе дещо запитати?
— Звісно ж, запитуй, — сказала я, сподіваючись, що, перш ніж заговорити, він принаймні ковтне пережоване.
Він уважно подивився на мене.
— Що сталося з твоїм обличчям? Ти не… — він швидко нахилився до мене і торкнувся під ковдрою моєї руки, — …якщо не хочеш, можеш не розповідати. Вибач, я пхаю носа не у свої справи!