— Матуся встигла побачити світ, вона жила в різних місцях, — сказала я, засовавшись на стільці. На мій подив, Реймонда це не вразило.
— Скільки років твоїй мамі? — запитав він.
Це питання мене спантеличило. Скільки їй років? Я почала розмірковувати:
— Отже… мені тридцять один, гадаю, вона народила мене, коли була дуже молодою — десь у дев’ятнадцять чи двадцять? Отже, їй має бути… зараз їй трохи більше за п’ятдесят, якось так.
Реймонд кивнув.
— Гаразд, — промовив він. — Тоді… цікаво… у мене, звісно, немає дітей, тому я не експерт, але мені здається, що жити в притоні курців опію в Танджирі з немовлям на руках не надто просто. Чи… чим, кажеш, вона ще займалася? Здавала карти в блек-джек у Макао? — він говорив дуже обережно, ніби боявся мене засмутити. — Я хочу сказати, якщо скласти до купи все, чим, за її словами, вона займалася, виходить, їй би знадобилося значно більше ніж тридцять років? Якщо тільки вона не робила все це до твого народження, тобто в підлітковому віці. Якщо це так… тоді, цікаво… де вона брала гроші на все це, на всі ці подорожі й чи не була вона трохи замалою, щоб самотужки відвідувати подібні місця у своєму віці? Як щодо твого батька? Де вона з ним познайомилася?
Я відвела погляд. Це були важливі запитання, на які в мене не було відповідей. Запитання, на які я не була впевнена, що хочу відповідати. Але дійсно, чому я раніше ніколи про це не замислювалася?
Я пригадала ту розмову з Реймондом, коли наступного разу говорила з матусею.
— Привіт, дорогенька, — сказала вона. Мені здалося, я почула потріскування статичної електрики чи, можливо, зловісне гудіння лампи денного світла і ще якийсь шум, ніби брязкання витягнутих болтів.
— Привіт, матусю, — прошепотіла я і почула чавкання. — Ти їси? — запитала я.
Вона видихнула, а потім у слухавці пролунав огидний хрип, ніби кішка намагалася відхаркати клубок шерсті.
— Жую тютюн, — зневажливо промовила вона. — Огидна річ, не рекомендую тобі, люба.
— Матусю, навряд чи я колись наважуся жувати тютюн.
— Гадаю, ти маєш рацію, — погодилась вона. — Ти ніколи не любила пригоди. Хоча ніколи не дізнаєшся, доки не спробуєш. Коли я жила в Лахорі, то час від часу захоплювалася бетелем.[17]
Я казала Реймонду, що матуся жила в Мумбаї, Ташкенті, Сан-Паулу і Тайбеї. Вона ходила в походи саравацькими джунглями і піднімалася на гору Тубкаль. Вона спілкувалася з далай-ламою в Катманду та пила ранковий чай з магараджею в Джайпурі. І це тільки для початку.
Я почула, як вона закашлялася — жувальний тютюн зробив свою справу. Тому мені випала нагода розпочати.
— Матусю, я хотіла тебе дещо запитати. Скільки… скільки тобі було років, коли я народилася?
Вона засміялася, не весело.
— Мені було тринадцять… ні, зажди… мені був сорок один рік. Яка різниця. Чому ти запитуєш? У чому річ, донечко?
— Просто цікавлюся…
Вона зітхнула.
— Насправді я тобі це вже розповідала, Елеанор, — заторохкотіла вона. — Якби ж ти тільки слухала.
Зависла пауза.
— Мені було двадцять, — спокійно мовила вона. — З еволюційної точки зору для жіночого організму це найкращий час для народження дитини. Усе встигає повернутися на свої місця. Навіть зараз у мене все ще розкішні пружні груди супермоделі…
— Матусю, прошу тебе, — промовила я.
Вона гмикнула.
— Щось не так, Елеанор? Я ставлю тебе в незручне становище? Яка ж ти дивна дитина! Завжди такою була. Тебе тяжко любити, ось яка ти. Тебе дуже тяжко любити.
Її сміх перейшов у затяжний, болісний кашель.
— Господи, — промовила вона, — мені уривається терпець.
Уперше за весь час, який я пригадую, я почула нотки суму в її голосі.
— Тобі не добре, матусю? — запитала я.
— Усе гаразд, Елеанор, — зітхнула вона. — Розмова з тобою завжди додає мені сил.
Я подивилася на стіну, чекаючи на стрімку атаку, майже відчуваючи, як вона збирає сили й готується нападати.
— А ти досі сама? Нема з ким поговорити, нема з ким пограти. І все це лише твоя провина. Дивна, засмучена маленька Елеанор. Занадто розумна для того, щоб бути щасливою. Чи не так? Ти завжди такою була. І разом з тим… у багатьох ситуаціях ти неймовірно, вражаюче дурна. Ти не бачиш нічого далі свого носа. Чи краще сказати, нікого…
Вона знову закашляла. Я не наважувалася дихати, чекаючи на те, що буде далі.
17
Бетель — вічнозелена багаторічна рослина, листя якої використовують для приготування жувальної суміші. (