— Ні, ти поясни, — гаряче шепотів він, прискорюючи крок, — як це може бути, щоб така дівчина бавилась наркотою, та ще й скуповувала цілими партіями, га? А що ти взагалі про неї знаєш, — бурмотів Асаф, — ти ж тільки сьогодні вперше почув про неї, то якого біса забрав собі в голову, ніби вона схожа на тебе, і з ходу вигадав цілу історію про себе і про неї — що, не так?
Дінка бігла поруч, похнюпивши голову, опустивши хвіст. Вони з Асафом виглядали як два плакальники. Поводок, що з’єднував їх, скорботно волочився тротуаром. Асаф розтиснув руку, дозволивши повідку впасти додолу, і Дінка одразу зупинилася, приголомшена і налякана його вчинком і прихованим у ньому натяком. Асаф зітхнув і підібрав поводок.
Вони прямували у бік ринку, до ресторану «Сіма». Зібравши рештки сил, Асаф спробував повернути колишній образ — образ дівчинки на бочці, що розповідає про велетня. Але що більше він силкувався, то ясніше розумів, що образ вислизає, що йому байдуже до цього дівчиська. І все-таки щось у ньому опиралося, заважало остаточно відмовитися від неї. Можливо, виною тому був погляд Дінки, коли він кинув поводок. Або ж дивне відчуття, що коли він повернеться в мерію і скаже Даноху, щоб забирав собаку, а йому й так уже дісталося, навіть у тюрязі побував через його завдання, і з нього досить, — так от, коли він так учинить, то не тільки втратить усі шанси хоч одним оком глянути на цю Тамар, але й... можна сказати, зрадить її.
І другого дня, проведеного на вулиці, нічого не сталося. Тричі Тамар співала на Бен-Єгуді, один раз біля входу в будівлю «Клаль»[25] і двічі на Сіонській площі, яка вдень була зовсім іншою, майже затишною. Тамар уже вирізняла обличчя з натовпу: крамарі, торговець свіжими соками, який пригостив її великою склянкою манго-персикового і сказав, що від її співу в його фруктах робиться більше соку. Дівчата-патрульні привітно усміхалися їй, а старий росіянин з акордеоном розповів про себе, про консерваторію, в якій вчився, і попросив не співати, поки він грає, а то він нічого не заробить.
Після дюжини виступів Тамар уже знала не тільки як, а й що саме треба співати. Пісенька «Мені шістнадцять, скоро буде і сімнадцять» із «Звуків музики» завжди здавалася їй надто солоденькою, але у публіки вона мала успіх і незмінно викликала бурхливі оплески і приплив грошей. Те ж саме відбувалося і з старою доброю «Я відлітаю в реактивнім літаку». Тамар співала їх знов і знов, чергуючи — для власного задоволення — «Маленьким принцом з другої роти» або чим-небудь меланхолійним і милим з репертуару Шалома Ханоха. І навпаки, коли вона одного разу зважилася заспівати перед колишнім будинком Кнесету арію Барбаріни з «Весілля Фіґаро», свій коронний номер, публіка розійшлася не дослухавши, люди голосно сміялись, а якась пацанва прилаштувалась у неї за спиною і кривлялася, передражнюючи її. Тамар усе-таки дотягла до кінця, спостерігаючи, як люди, немов виноградини від грона, відриваються від натовпу слухачів і зникають, ніби вона для них недостатньо гарна. Після цього у неї спалахнула коротка, але люта суперечка з самою собою (а насправді з Іданом): чи треба за будь-яку ціну залишатися вірною собі, чи краще підстроюватися під смаки публіки («здатися бидлу», уточнив Ідан). І Тамар вирішила, що заради головної мети не соромно й поступитися принципами, виявити гнучкість (Ідан потарабанив по столу довгими блідими пальцями, задумливо подивився кудись угору і нічого не сказав) і навіть мати від цього насолоду.
Ніч вона знову провела в підвалі батьківської контори, ледь-ледь утримавшись від того, щоб не попростувати у бік сарайчика Леї, який уявлявся їй Храмом Чудових Страв, Кришталевих Водоспадів і Шовкової Білизни. Але Тамар розуміла, що завжди є ймовірність, хай і невелика, що хижак уже вистежив її і тепер іде слідом — він сам або один з його підручних. Хто знає, може, її вже запримітили і доповіли босові, а той велів перевірити, хто вона така, з ким тусується і чи, бува, не з лягавих.
Тому й другу ніч Тамар провела в знайомому смердючому підвалі з тарганами. Сон тікав од неї. Вона лежала й подумки розглядала карту Італії, перелітаючи з міста до міста, потім порахувала дні і зрозуміла, що завтра — день її народження і сольного виступу. Вслухаючись у шурхіт тарганячих лапок, Тамар з усієї сили намагалася не піддатися жалю до себе, що так і поривався накрити її з головою. Бувають у житті моменти, з гіркотою повторювала вона собі, коли людина залишається віч-на-віч з долею. Заснути їй вдалося лише під ранок.
— Зрадиш її? — заревів Носоріг. — Що значить «зрадиш»? Ти з нею навіть не знайомий!
— Вже трохи знайомий...
Асаф опустив очі в тарілку з фаршированими овочами, щоб Носоріг не бачив, як він почервонів.
— Ой, держіть мене! Батьки залишають його на хвилиночку, і він миттю заводить шури-мури з дівчатами!
— Та ні!
Люди за сусіднім столиком на мить перервали політичні баталії і втупили в них трохи здивовані погляди.
— Нічого подібного! — сердито прошипів Асаф.
Носоріг відкинувся на спинку стільця й уважно подивився на нього.
— Асафе, — сказав він. — Ти ось-ось почнеш голитися.
— Чого б це. — Асаф крадькома помацав пушок на щоці. — Ще є час.
— То що будемо робити? — спитав Носоріг, знімаючи з шампура шматки м’яса.
Асаф поглянув на нього і згадав теорію Реллі про те, що під час кожної трапези треба з’їдати не більше шести «повних ротів», тому що кожен наступний шматок — безсоромна обжерливість. А Носоріг із задоволенням поглинає другий обід поспіль.
— Ходитиму й далі містом із собакою, — сказав він. — І може, врешті-решт ми її знайдемо.
— Ага, панянку-наркоманку, Асафі.
Голос у Носорога сильний, кожне слово бухкало, як мішок цементу.
— Знаю, але...
— І не просто панянку, яка там-сям пихкає...
— Так, але...
— А панянку, яка скуповує дур оптом...
— Не знаю. Звідки мені знати? Я в цьому не тямлю.
— І що ж вона, по-твоєму, робитиме, коли ти її знайдеш? Скажеш, щоб зав’язала, і вона одразу зав’яже, га?
— Я так далеко не загадував, — викрутився Асаф. — Я тільки хочу віддати їй собаку. Адже це частина моєї роботи, правильно?
І він постарався скорчити офіційну міну, але вдалося чомусь не дуже. Дінка розляглася оддалік, язик висолоплений, очі спрямовані на них.
— Слухай. — Носоріг подався вперед, підкріплюючи слова енергійними помахами четвертинки піти[26]. — У мене в майстерні працюють двоє хлопців, що зав’язали з цим ділом. Знаєш, як це — зав’язати? Вони вже по четвертому колу пробують. І щоразу купа проблем, щоразу — реабілітація, поліція, клініки та інший кошмар, і я аж ніяк не на всі сто впевнений, що вони не зірвуться знову.
Асафу стало жарко. Носоріг має рацію. Треба вилізати з цієї історії. Але... як можна так узяти й відмовитися від дівчинки на бочці?
— Послухай мене, Асафе. Забудь про неї, годі фантазувати. Ти навіть не уявляєш, скільки зусиль треба, щоб наркоман зав’язав. — Носоріг поклав піту й виделку й обтрусив долоні. — Я всіма цими історіями про дур змалку напханий. У нашому кварталі половина на голці сиділа. Знаєш, що таке ломка?
— Я щось чув...
Носорогові слова остаточно вивели Асафа з рівноваги. Його красномовство було щонайменше дивним — зазвичай Носоріг розмовляв дуже мало.
— Ломка — це те, що з людиною робиться, коли вона намагається відвикнути. Ти мене слухаєш? У перші чотири-п’ять днів організм просто волає від болю, не отримуючи своєї дози. — Носоріг знову присунувся до Асафа, він говорив зовсім тихо, звузивши очі. — Це так, начебто тебе мучили голодом і спрагою цілий місяць, просто зсередини розламує людину. Бачив би, якою людина робиться — просто сіра, потом так і сходить, руки-ноги їй судомить...
Носоріг говорив, а Асаф монотонно хитав головою, ніби прагнучи відігнати ці слова.
26