— Гаразд, — Тамар підвелася, намагаючись не дивитися йому в очі.
— «Квітка в моєму саду!» — гукнув хтось, і всі розсміялися.
— Давай що-небудь Еяля Голана! — гукнув інший.
— Я хочу заспівати «Starry, starry night»[55], — тихо промовила Тамар. — Це пісня про Вінсента Ван Гога.
— Ну що за кара, — прошепотів хлопець, що втік з єшиви, й кілька чоловік хмикнули, підтримуючи його.
— Ц-ц-ц, — підняв палець Пейсах, випромінюючи добродушність. — Дайте дівчинці заспівати!
Це було вкрай важко, майже нестерпно. Касети із супроводом, що Її записав Шай, вона при собі не мала, і Тамар почувалась беззахисною під поглядом Пейсаха. А навкруги фиркали, хихикали, і Тамар бачила, що дехто ховає обличчя в долонях, а їхні плечі трусяться від сміху. Так було не раз, коли вона починала співати, змінюючи свій звичайний, розмовний голос, який так відрізнявся від співочого. Але через кілька секунд, як завжди, вона цілком опанувала себе і знайшла потрібний тон.
Вона співала для одної-єдиної людини, яка вже довгий час не чула, як вона співає, яка пам’ятала її непрофесійний, невпевнений спів, пам’ятала її колишній, ще не сформований голос.
Під час співу вона жодного разу не поглянула в його бік, але їй і не треба було його бачити, щоб знати, що він там, що він слухає її кожною клітинкою свого змученого тіла. Вона співала про Ван Гога, про те, що цей світ не призначений для таких, як він, а ще вона розповідала Шаю — ніжними дотиками свого голосу, яскравими і соковитими відтінками — про все, через що вона пройшла за цей час, про своє дорослішання, яке він пропустив, про те, чого навчилася, відколи він зник, про себе і про інших. Шар за шаром вона скидала з себе шорстку шкіру розчарувань і прозрінь, доти, допоки залишилася лише незахищена серцевина, з якої випурхнули останні відгомони пісні.
І він теж не дивився на неї. Сидів, опустивши голову на одну руку, із заплющеними очима й обличчям, спотвореним болем.
Коли Тамар доспівала до кінця, запанувала тиша. Її голос ще якусь мить линув над кімнатою, немов жива істота. Пейсах кинув погляд на всі боки, збираючись насварити компанію за те, що ніхто не аплодує, та навіть він щось збагнув і змовчав.
— Вау, заспівай ще, — м’яко попросила Шелі.
До неї приєдналося кілька приглушених голосів.
Шай встав. Тамар злякалася. Він іде. Чому він іде? Пейсах повів бровою у бік Міко, який одразу ж кинувся слідом за Шаєм. Той попрямував до дверей, втомлено тягнучи ноги, і, проходячи мимо, навіть не глянув на неї.
Тамар розхотілося співати. Та коли вона відмовиться, то Пейсах може пов’язати це з тим, що Шай пішов. Їй здалося, що він пильно стежить за її реакцією. Тамар випросталася. Як він сказав сьогодні? Навіть якщо ти пригнічений горем, шоу має тривати.
Вона проспівала «Десь у серці розквітнула квітка». Цього разу ніхто вже не посміхався. Хлопці й дівчата видивлялись на неї. Пейсах задумливо жував зубочистку і теж не зводив з неї очей.
Тамар співала:
Її біль розростався, наповнюючи кожне слово, тому що друзі не берегли квітки. Вони лише привітно помахали на прощання і відлетіли до Італії.
Вона оплакувала себе, радість, зниклу з її життя, і не відчувала, що вся їдальня належить їй, і тільки їй. На мить лушпа повсякденності злетіла з усіх, наліт вуличної грубості обсипався, дурні й роздратовані зауваження перехожих розвіялися, байдужість, нерозуміння, приниження, рутина — «три пісеньки — і марш у дорогу», «три факели — і гоп у “субару”» — усе це розчинилося. Щось у її зосередженості, у самодостатності нагадало їм про те, що вони майже безповоротно забули: адже, незважаючи на жах їхнього життя сьогодні, вони все-таки артисти. Це знання поверталося до них, вливалося в їхні душі, надаючи труднощам нового, втішливого сенсу, звільняючи від страху, що життя — жахлива помилка, якої вже не виправити. Втеча з дому, самотність, постійна покинутість — усе це починало змінювати вигляд, перероджуватись, коли співала Тамар.
Вона розплющила очі й побачила, що Шай повернувся. Прихилившись до одвірка, він дивився на неї. У руках він тримав гітару.
Що їй тепер робити? Сісти чи далі співати, дозволивши йому грати? Тамар відчула невідоме раніше, напружене збудження. Шелі шепнула комусь, що Шай ніколи не грав на вечірках.
— Зроду не розтрачувався на нас.
Пейсах промовив слова, на які Тамар так сподівалася і яких так боялася:
— Може, збацаєте разок удвох?
Це була нагода, якої не можна проминати, і в той же час — момент, коли могло розкритися геть усе. Тамар поглянула на Шая, молячись, аби голос не виказав її:
— Що... що заспівати?
Ну ось, вона вже говорила з ним — на очах у всіх.
Він сів, через силу підвів голову над гітарою:
— Що хочеш. Я приєднаюся.
Приєднаєшся? До всього, що я заспіваю? До всього, що я зроблю? Тобі вистачить сили?
— Ти знаєш «Imagine» Леннона? — спитала Тамар і помітила, як його очі ожили десь аж у глибині. Легке тремтіння на дні двох сірих згаслих озер.
Шай провів пальцями по струнах, підстроїв гітару, злегка схиливши голову набік і ледве всміхнувшись своєю слабкою лунатичною усмішкою — лише краєчком рота. Ніби він чув звуки, не доступні нікому, окрім нього.
На мить вона забулася. Шай ковзнув по ній поглядом і заграв. Тамар закашлялася. Вибачте, вона ще не готова. Її захлеснуло хвилювання від того, що вона з ним, що просто дивиться на нього. Це ж він, і все в ньому таке знайоме. Хлопчик, що народився без шкіри, привабливий, сяючий, з оцим своїм унікальним почуттям гумору, що задихався у будь-яких рамках. Іноді він сам ставав для себе такими рамками, з яких слід було вирватися з непояснимою жорстокістю. І ця його ніжна м’якість щодо неї і напади агресії щодо всіх, і до неї знову ж таки. І нестерпна зарозумілість, яку він наростив останніми роками, — подоба лускатого панцира на тілі без шкіри, і його напруження, тремтіння гітарних струн його душі, яке вона відчувала як безперервний електричний гул.
Шай здивовано звів на неї очі. Ти де? Що з тобою відбувається? А Тамар плавала в мареннях, просто під підозрілим поглядом Пейсаха. Шай, на якусь мить здолавши слабкість, просигналив очима її таємне дружнє прізвисько, і серце Тамар кинулося до нього крізь комбінезон.
Шай знову зіграв вступні акорди, відчиняючи перед нею двері і запрошуючи приєднатися. Тамар почала тихо, майже без голосу — тоненька ниточка звуку, що вплітається в його мелодію. Немов її голос — лише ще одна струна під його пальцями. Їй треба б бути обережнішою, щоб ніхто не помітив, як змінилось її обличчя. Але вона не хотіла бути обережною, та й не могла. Він грав, і вона співала йому, і все нові й нові крижані брили підтавали в ній, зривалися і тонули в морі, що розділяло їх, — усе, що сталося з ними обома, усе, що на них обрушилося і що, можливо, з ними ще станеться, якщо вони тільки посміють, якщо повірять, що це можливо.
Коли звуки розтанули, упала дзвінка тиша, а потім гримнули аплодисменти. Тамар на мить заплющила очі. Шай підвів голову і здивовано обвів поглядом кімнату, мовби забув, що в ній хтось є окрім них. Соромливо усміхнувся. На його щоці з’явилася ямочка. Вони з Тамар намагалися не дивитись одне на одного.
Пейсах, трохи розгублений, повний неясних підозр і все-таки зачарований почутим, розсміявся:
— Ну а тепер, по правді: скільки років ви це репетирували?
І всі теж розсміялися.
Шелі вигукнула:
— Ви обоє — вища ліга! Оце клас, офіґіти! Вам би концерти давати.
А коли настала тиша, Пейсах сказав, занадто голосно, немов відганяючи від себе провину в тому, що він посилає усіх цих хлопців і дівчат виступати на вулицях:
55
«Зоряна, зоряна ніч»