Я тримаю в кишенях відрухово стиснуті, мов «на щастя», кулаки і зливаюся з юрбою, що суне в підземку.
Десь на другий тиждень свого перебування в Берліні я завважую, що мене починає дратувати наставлена в небо спринцовка над Александерпляц. Як шприц для ін'єкцій. І, головне, видно її звідусюди — не сховаєшся. Здалеку здається, мовби десь за будинками причаїлася й велетенська рука в ґумовій рукавичці, тримаючи шприца напоготові. Рука невидимого анестезіолога.
— Мур? Та він зовсім не тут стояв, Мур! — сміється А., журналіст, із яким ми познайомилися в Києві під час Помаранчевої революції, а тепер сидимо в Кафе Адлер коло Чекпойнт Чарлі й наввипередки лаєм одне одному політиків своїх країн, змагаючись, чиї гірші (спочатку вигравала я, але потім А. «вдарив козирем» — Шредером, і я капітулювала). — Мур стояв отут, — він махає рукою за вікно, — зразу за хідником, чи ж мені не пам'ятати, я п'ятнадцять років із цього вікна на нього дивився!..
Ось так воно й починається, заростання травою. Помаленьку, потрошку, метр за метром. Тим, котрі ще пам'ятають, нині під п'ятдесятку. Ще одне покоління — і вже не знайти буде слідів…
А решта все — література, як слушно сказав був колись один француз.
Час, нарешті, відвідати й моїх мертвих. Заксенгаузен — місце, збережене бездоганно чистим за емоційною тональністю: цілий час, упродовж п'яти годин блукання по гігантському полю смерти під хмарним листопадовим небом, від самої миті вступу в браму (спахає в свідомості: «Lasciate ogni speranza»[71]…), всередині мені нечутно звучить щось схоже на вібрацію потужного симфонічного оркестру: Моцарт, «Реквієм»?..
Моїх мертвих немає в експозиції. Ні портретів, ні бодай згадки про те, що тут у 1941—1944 роках були ув'язнені провідники українського Опору, армії, яка три роки воювала з Гітлером, а потім іще повних десять років — зі Сталіним, через що й «випала» на наступних піввіку з «двосекторної» чорно-білої картинки, яку склали переможці з уламків тієї війни. (Українці взагалі в ту картинку не вписувалися: для Гітлера вони були «родина кроликів», для Сталіна — «приватновласники, заражені буржуазним націоналізмом», і в обох випадках підлягали рішучій трансформації, результатом якої стали масові гекатомби.) Та я можу обійтися й без вказівок експозиції, я достатньо часу просиділа по архівах, працюючи над «Музеєм покинутих секретів» — романом про ту війну і ту «загублену» в історії армію, і знаю, де загинув мій улюблений поет Олег Ольжич: у цій-от приземкуватій споруді з табличкою Gefangnis[72], в одній із цих камер, закатований ґестапо в ніч із 9 на 10 червня 1944 року. Добре було б почитати його вірші на голос під цим склепінням, але мені заважає присутність зграйки японців: якось не хочеться їх шокувати, ані будь-що пояснювати. Тому я просто хвильку мовчки стою серед коридору.
І тільки на виході з «радянського сектора» концтабору (саме тут мої внутрішні оркестри сягають кульмінації: через ҐУЛАҐ пройшла вся моя родина, батько в ті самі й роки, 1949—1953, тут усе вже впізнаване підшкірно-кровно!), надворі, під посутенілим небом, на тлі якого особливо моторошно правдивими, ніби й досі всередині повними людей, виглядають німотні бараки, я здаю собі справу, що цей «об'єднаний», нацистсько-сталінський Заксенгаузен є породженням уже об'єднаного Берліна — його відновленої, «двопівкульної» пам'яті. І що це насправді найдосконаліший символічний пам'ятник тій війні, котра почалася в Європі 1933 року: приходом Гітлера до влади в Німеччині — й Сталіновою «голодоморною пацифікацією» України, — а по-справжньому закінчилася щойно 1989-го, з падінням Берлінського Муру: концтабір, де два тоталітаризми, не розділені лінією фронту, так зримо-наочно — нерозрізняльно! — злилися водно.
І може, це й є найкращий пам'ятник моїм мертвим.
Берлін, 29 листопада — З грудня 2007 року
Попіл Клааса[73]
Бути першим письменником, змушеним представляти літературу своєї країни чужоземній аудиторії, котра не те що про літературу, а й про країну твою уявлення має в кращому випадку приблизно-географічне, — то місія завжди трохи ексцентрична. (Якось у Стокгольмі мені довелося виконувати її в тандемі з бритійкою Маріною Левіцкі, з якою нас, в очах шведського видавця, об'єднувало те, що в обох наших романах — моїх «Польових дослідженнях з українського сексу» та її «Короткій історії тракторів по-українськи» — було в заголовку слово «Ukrainian»…) Дивовижна штука, — бурмочеш собі під носа, розпаковуючи валізку в затишній (солодко пропахлій старим деревом, лляним полотном і мокрим дерном) спальні Вілли Геллебош, — дивовижна штука, адже це всього-на-всього дві з хвостиком години лету, а враження — наче опинилась на іншому континенті… І все тому, що тут ти — людина без «розпізнавчих знаків», без жодних культурних референцій, що могли би тебе «маркувати» як представника певної спільноти. Ані книжки й картини, з якими ти виросла, ні пісні, що складають твій внутрішній «саундтрек», ані бодай ландшафт твого міста (від часу падіння Константинополя, як-не-як, столиці східного християнства!) тут нікому не відомі — «не прописані» в цьому просторі мокрих шпилястих будиночків із шоколадної цегли й низько розлитого в небі водянистого світла (щойно тут нарешті потрапляєш належно доцінити давнє фламандське малярство: таке саме світло ти бачила на полотнах Франкена-молодшого — чи, може, у Бройґеля, в «Падінні Ікара»?..).
Ти тут не просто подорожанка — ти культурний анонім, «людина без властивостей». Позиція, в якій для письменника (надто такого, який у себе в країні, завдяки всюдисущому телебаченню, анонімности давно позбувся і вже не може загубитись у вуличній юрбі!) завжди є неоціненні переваги: це позиція ідеального спостерігача — злитого з простором і нічим у ньому не прикметного. В моєму випадку вона тим ідеальніша, що свої «розпізнавчі знаки» для цього простору — ті, без котрих і люди, й пейзажі завжди залишатимуться для нас «німими», як незаштриховані білі плями на середньовічних мапах, — у мене все-таки є: я привезла їх із собою з дому, зі своєї країни, все життя якої за минуле століття так і минуло для решти Європи «незаштрихованою плямою» — в режимі вимкненого зображення й звуку… І цих знаків виявляється не так-то й мало.
До Ґента я їду, зваблена не так можливістю побачити іконостас Ван Ейків, як, насамперед, із юних літ жевріючою в мені майже-родинною ніжністю до Метерлінка: перший український переклад його «L'intruse», надрукований 1900 року в Австро-Угорщині (в Російській імперії, до якої тоді належала більша частина України, українську мову було офіційно заборонено), належав одній із найцікавіших письменниць XX століття (знов-таки, широкому західному читачеві майже зовсім не знаній!) — Лесі Українці, чия драматургія — поруч із прозою Вірджинії Вулф та Інґеборґ Бахман, поезією Сильвії Плат і Віслави Шимборської — склала фундамент моєї письменницької ідентичности. Метерлінк був одним із її найулюбленіших сучасників, і плани Лесі Українки, як і всієї тодішньої «Молодої України», були багато в чому подібні до планів «Молодої Бельгії» — модернізувати культуру «селянської нації», зробивши її «світовою». (Тільки що проголошену в 1918 році українську державу 1920 року зайняли більшовики, і плани довелося відкласти — на цілих сімдесят років…) У Ґентському Музеї мистецтв я довго й ностальгійно розглядаю викладені у вітринах фен-де-сьєклівські видання, — з тим почуттям, із яким випущений із тюрми багаторічний в'язень, з'явившись у гості до колишнього однокласника, що тим часом став директором фірми, міг би розглядати давні фотографії у випускному альбомі, — а перед груповим портретом роботи Тео ван Рюссельберґа зупиняюся, ледве стримавши радісний вигук, ніби вгледіла старих знайомих: ось вони, мої любі, всі за одним столом — онде Верхарн, он Жід, а ось і симпатяга Метерлінк, схожий у профіль на замисленого бурундучка, — ну, здрастуйте!..
73
Уперше опубліковано в перекладі голландською в збірнику «Aankommen in Brusseclass="underline" schrijvers op bezoek» (Centraal Boekhuis, 2008).