Зізнаюся: я й сама була таким читачем — чи, радше, «слухачем» — у дитинстві, коли тато читав мені вголос віршовану п'єску Олеся «Бабусина пригода». Добре пам'ятаю, як гостро тоді переживалися всі перипетії зустрічі Бабусі з грізним Ведмедем, — на щастя, той, по першому переполохові, виявився цілком симпатичним звіром (привіт од Курковського пінґвіна!): м'якосердим, гостинним, медолюбним, ну хіба що трошки неотесаним, так воно й зрозуміло — в лісі ж живе, хіба там навчишся чемних манер? (О, ця шляхетна мудрість, якої так бракувало радянській дитячій лектурі: дати дитині нагоду вибачливо поставитися до чужої слабкости, замість притьмом перековувати на свій копил усіх ведмедів, лисів і мисливців!) Потім був «Ведмідь в гостях у Бабусі», потім «Бабуся в гостях у Ведмедя» — і глухий жаль, що на тому все скінчилося, і що так і не обізвався людською мовою Бабусин Песик, який «ще не говорить, бо малий», — знай лиш підгавкує в риму… Що підгавкував Песик таки непогано, видно з того, як намертво ті вірші вкарбувалися в пам'ять — донині! (Взагалі, в усіх дитячих п'єсах Олександра Олеся вірш на диво органічний і ллється навіть природніше, ніж у його «дорослій» поезії, такій уславленій своєю музичністю.) Проте справа, звісно, не в чіпкості віршів, — просто всі там були страх які славні: Бабуся, і Ведмідь, і Ведмежата, й Песик, і невдаха-Мисливець, у якого поцупили рушницю, і навіть паскудне брехло Лис, якого засікло на неправді атаковане ним Каченя, — з ними було затишно, в їхньому світі хотілося зостатись надовше. Хотілось належати до їхнього товариства.
Ось це і є той найінтимніший, найсокровенніший зв'язок, який тільки й може встановитися між читачем і письменником — байдуже, чи читачеві п'ять років, чи п'ятдесят, — і про який завжди потай мріють обидві сторони: читач — коли бере до рук книжку, письменник — коли випускає її в світ. Дуже точно сказав про це Дж. Д. Селінджер: по-справжньому любиш тільки ті книжки, прочитавши які, думаєш: от якби цей письменник став твоїм другом і можна було подзвонити йому по телефону, коли захочеться… О. Олесь якраз і був людиною, яку хочеться мати своїм другом, і його читач (навіть п'ятилітній!) непомильно відчував це крізь текст: читача не одуриш. Усі без винятку Олесеві писання, від віршів і драм до приватних листів, променяться теплом і любов'ю — тим, чого не вдаси, не підробиш і не купиш.
Любов'ю осяяне було й ціле його життя — дарма що нелегке, мічене всіма потрясіннями, яких сповна відміряла історія вкраїнській інтеліґенції початку ХХ століття… Дитя зубожілого дворянського роду, Олександр Кандиба, не мавши коштів на навчання, здобував освіту в Харківському ветеринарному інституті, водночас працюючи земським статистиком, відтак служив ветлікарем на бойні — годі уявити собі менш поетичну професію! Але варто вчитатися в прозові образки того періоду — в живі діалоги дядьків-коновалів, обурених «доктором», який відстороняє їх від праці за жорстоке поводження з тваринами, — і тоді по-новому дивишся на відомий фотопортрет автора: породисте обличчя, довгі чутливі пальці з цигаркою на відльоті, чеховське пенсне… Та це ж і справді лікар, ну звісно ж, лікар — добрий доктор Айболить, ось хто це! Чи не звідси й усі ті милі звірята в дитячих творах, і відраза до полювання, до зброї, до всякого насильства взагалі? Звірята, і квіти (ті самі айстри!), і птахи, і комашки, — тільки з вродженої чулости до всього живого можуть прорости й розвинутися вищі форми любови: до жінки — до мистецтва — до батьківщини… Щоб по-справжньому любити кохану, треба вміти відчути біль зрізаної квітки. Тільки тоді й будеш «королем любовної лірики» — і Бог із ним, із символізмом, неоромантизмом й усіма іншими «ізмами»: кому вони цікаві, крім літературознавців, що пишуть дисертації?!
Навіть літературний псевдонім «Олесь» — це насправді любовне ім'я: так звала Сашка наречена, а згодом дружина, бестужевка Віра Свадковська. Читати листування цієї родини — особлива приємність, і нехай відпочиває старушок Толстой зі своєю наклепницькою заявою, ніби всі щасливі сім'ї схожі між собою! Коли в 1919 році О. Олесь, чудом урятувавшися з-під розстрілу, виїздить за кордон як культурний аташе УНР, дружина з сином залишаються в Києві — як виявилося, на цілих чотири роки. Дитяча рука виводить під маминими листами: «Дорогий ба! Швидше виклич нас у Чехію, а то страшенно неприємно тут самим сидіти. Ой, вези нас, бо вже за тобою дуже скучив!» (Це йому, Олегові — «Лютику», «Бобіку», «Лелеці», — призначено Олесеві дитячі віршики й п'єски, і переклади з Гауфа, Лонґфелло й «Тисяча однієї ночі», і пізнішу збірку історичних леґенд «Княжі часи. Минуле України в піснях».) Більшовицький уряд тоді ще загравав був зі «старою» інтеліґенцією, зокрема й еміґраційною, і Олесева слава зрештою таки допомогла йому вивезти родину до Праги. Тут «Лютик» скінчив археологію, захистив дисертацію, їздив із лекціями до Гарварду, став блискучим молодим ученим і блискучим поетом Олегом Ольжичем — мабуть-таки, вершинним творчим здобутком О. Олеся, який «ліпив» свого сина з любов'ю і завзяттям правдивого генія… «О націє, дужа і вічна, як Бог, — / Не це покоління холопів! — / Хто злото знеславить твоїх перемог / При Корсуні і Конотопі?» — Ольжичеві карбовані строфи, за «генетичним кодом», є прямим продовженням Олесевих «Княжих часів» і тих нескінченних розмов (і сварок!) батька з сином, відгомін яких знати в їхньому листуванні. Просто живий жаль бере, що цим талановитим і красивим людям так не пощастило з батьківщиною: в будь-якій нормальній культурі їхня родинна історія давно би була «белетризована», знята в кіно й знана кожному школяреві, — і виростав би той школяр трошечки ліпшим, чистішим і цільнішим, аніж наші збиті з пантелику діти…
Кінець цієї історії трагічний: у червні 1944 року О. Ольжича як одного з лідерів ОУНівського підпілля схопило ґестапо й закатувало у Заксенгаузені. Удар виявився понад батьківські сили: О. Олесь помер приблизно через місяць після сина (стільки ж, до речі, не доживши до народження внука). Але й у той останній рік — серед війни, нацистської окупації, обшуків, і допитів, і постійної тривоги за коханого «Лютика», — для Олеся, як завжди, «з журбою радість обнялась»: вірші, присвячені Марії Фабіановій, — незаперечний доказ пізнього почуття, останній, осінній сколок тепла перед вічним морозом…
Так усе просто: в світі, повному ненависти, він усе життя витворював власний світ — заснований на любові.
От і весь «секрет». Цілком за Григором Тютюнником (того також діймали розпитами про «секрет успіху»!): «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любови». А талант — то тільки засіб, щоб утілити її в текст, і без неї дуже швидко перетворюється на вишкварки.
І тоді приходять «технологи».
Добре було б подзвонити Олесеві по телефону — і розповісти про їхні зусилля. Кажуть, він мав неперевершене почуття гумору…
Грудень 2003 року
Три смерті Павла Тичини[5]
Яскраво пам'ятаю його смерть у вересні 1967-го — взагалі одну з перших смертей у моєму житті. Пам'ятаю фото в газеті: у розкритій труні серед моря квітів — гіпсово-біле гострорисе обличчя з ґротескно націленим угору пташиним профілем (сьогодні я б сказала — як у босхівських персонажів). Ім'я я знала, не раз чула з уст дорослих, незадовго перед тим декламувала з дитсадківської сцени: «Я зайчика зустріла, дрімав він на горбку», — і от уперше навіч побачила обличчя, до якого це ім'я належало, обличчя таке вимовне, наче пластично втілена антитеза всьому живому, — і моє потрясіння вилилося в крик щирої розпуки: «Мамо! Тичина вмер!..»