У ЮШ, як видно з останніх його листів, була з цього приводу своя думка, але він волів тримати її при собі й озвучувати не квапився: він узагалі був одним із найпотайніших людей, яких я в житті зустрічала. Така скритність береться не з самої лише природної вдачі або дворянської звичаєвої стриманости («защіпнутости на всі ґудзики»), — це ще й печать того покоління, в якому за одне необачно зронене слово можна було заплатити головою (у спогадах ЮШ пише, як його вразив був, уже на еміґрації, своїм потоком одкровень при першій-таки зустрічі російський філософ Фьодор Степун: «Це ми, люди інших поколінь, люди, що пройшли школу більшовицького режиму, звикли тримати язик за зубами, мовчати, ховатися й таїти, а для нього — російської людини доби кінця старої імперії — така балакучість була природна й самозрозуміла»[114]). Звичка «тримати язика за зубами» з роками входила в плоть і кров, і в старості людям не раз легше було змовчати, ніж «розпечатати» заборонену тему, — цей «синдром конспіратора» я пізніше спостерігала й у ветеранів УПА, які в юності навчалися «про справу говорити не з ким можна, а з ким треба», й цілу решту життя нерушимо зберігали військову таємницю вже неіснуючої армії, навіть коли прийшла пора заговорити про неї на весь світ. У випадку ЮШ «військовою таємницею», яку він змалечку і аж до 33-го року життя мусив ховати од світу, було його «соціальне походження», зрештою так і не викрите радянською владою (мимоволі думаєш, наскільки ж інший «моральний матеріал» дістався більшовикам «на вході», ніж маємо тепер «на виході», якщо за чверть віку, прожитих у тому самому місті й у тому самому будинку, де десятки людей іще мусили пам'ятати Шевельових як «генеральшу з паничем», ЮШ тільки один раз натрапив на стукача!). Саме звідти, гадаю, походила його нехіть до балачок на приватні теми: «про себе самого» він говорити просто «не вмів», не навчився у свій час, і з того боку відкривався повільно й туго, мов чавунна брама на іржавих завісах. Про те, що його батько був «царський ґенерал», я почула в травні 1991 року від Богдана Бойчука — як розказане самим ЮШ в хвилину відвертости мало не під секретом, тож цю тему надалі в наших розмовах умисно старанно оминала: мало які там у кого родинні скелети в шафах, раз чоловік не хоче їх ворушити, то й не ворушімо… Про історію з Якобсоном довідалася вже з опублікованого в «Сучасності» в 1994 році мемуару — і тоді зрозуміла, щó мав на увазі ЮШ, коли раз у Нью-Йорку (в травні 1992-го) був укинув мені по ходу розмови щось про «американську університетську мафію», — я зацікавилась: а що, є й така? — О-о! — чи то реготнув, чи видихнув він у відповідь, і стільки в тому прорвалося затамованого болю й гніву, що стало ясно: в ту рану краще перстів не пхати, — а сам він нічого не став пояснювати, відразу ж і закрився, тільки й згадав, що колись проти нього «об'єдналися радянська й американська мафії»… Вся його мемуаристика, від «Я — мене — мені…» до «28 днів особливої служби…» — це, властиво, ще один бунт — проти отриманого в першій третині життя «закляття мовчанням»: на письмі «замки» збивалися краще. У живому спілкуванні він поставав куди більше «замкненим» — невразливим і насмішкуватим (навіть часами «увімкнені» напади старечого вередування в його артистичному виконанні сприймались як форма кокетства — як нагадування присутнім, що він уже «може собі дозволити» й на таке). І ми ніколи з ним не заводили мову «про нас самих» — і не пробували знайти якоїсь точнішої формули наших взаємин, аніж півжартом запропоноване ним «дєдушка — онучка».
Я так і не знаю — і ніколи вже не дізнаюся, що він розгледів у тій, двадцятилітньої давности, дівчинці дистанційно, через океан: по чому був запримітив «дебютантку» (і звідтоді вже не випускав зі «сфери впливу», терпляче зносячи її молодечий еґоїзм, і неувагу, і всі її норови…) — ще до тої першої «зустрічі в Київському університеті», щодо якої тільки по десяти роках признався (ох і вміло ж те покоління мовчати!), що зустріч була невипадковою — і відбулась таки на його вимогу («чи Ви пам'ятаєте, хто був технічним виконавцем мого наказу?»).
Пам'ятаю, авжеж: нас познайомив Мойсей Фішбейн. Пам'ятаю велику (актову) залу своєї «альма матер» — Червоного корпусу на Володимирській, роїння й гул конґресового тлуму в перерві між засіданнями (то ж був перший збір української інтеліґенції «без кордонів» за все XX століття, атмосфера, яку можна порівняти, в зменшеному масштабі, хіба до Майдану-2004!) — і Мойсея, який, сяючи, мчить по проходу, своїм громохким баритоном професійного радіо-анкормена перекриваючи гамір цілого велелюдного зібрання:
— Оксано! З тобою хоче познайомитися ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ШЕВЕЛЬОВ!
Це так і прозвучало, набране в повітрі «великими літерами» — як «ґонґ судьби». Мойсей — знаний майстер театральних ефектів, і я так цей його «номер» була тоді й потрактувала, ні на мить не повіривши, ніби ЮШ справді «хоче зі мною познайомитися»: та хто я така?.. Напередодні, на відкритті Конґресу, в іще не перейменованому на той час на «Український Дім» Музеї Леніна публіка влаштувала ЮШ, що піднявся на трибуну, 5-хвилинну стоячу овацію, його доповідь (ту саму, про «совині крила», і як Україні з-під них вибиратися) я вислухала (глитаючи кожне слово, мов пересохлим горлом джерельну воду в спеку) стоячи в проході, стиснена звідусіль такими самими спраглими («любі друзі, шановні вороги»…), — на Конґресі до нього було не доступитися, весь наш академічно-спілчанський бомонд тримав його в кільці облоги, як бодіґарди першого секретаря ЦК КПУ, і чого б то він «хотів знайомитися» зі мною — дівчиськом з одною поетичною збірочкою (друга щойно тими днями вийшла з друку), якої він напевно ж не читав? На той час за мною, правда, числилося ще кілька резонансних виступів у пресі, що їх він, теоретично, таки міг читати: від «Мови і влади» («Дніпро». 1990. № 1, передрук див. у «Хроніках від Фортінбраса») до свіжовидрукуваної, не менш тоді «революційної» «Літератури і тоталітаризму» («Літературна Україна» від 23.08.1990 року), та й вірші в тій-таки «ЛітУкраїні» друкувалися не раз, і моя улюблена поема «Самогубче дерево», — але ЮШ в живі очі нічим не виказав обізнаности з моїми писаннями (ніяких там «Ви сміливо починаєте», як я була вифантазовувала собі зустріч Майстра й Дебютантки в студентському «Шукаючи собору»!) і в «батьки-покровителі» зовсім не набивався. Мабуть, саме через це — через відмінність «культурних кодів» — я й не затримала з тої зустрічі в пам'яті більше анічогісінько (а, судячи з того, що в Бахметєвському архіві знайшлась моя вітальна листівка до ЮШ «з Новим 1991 роком», ми мусили вже тоді обмінятися адресами!) — і, прилетівши в травні 1991 року до Нью-Йорка, була «наново» заскочена й підлещена, почувши від Богдана Бойчука й Марії Ревакович, які люб'язно гостили мене у себе в домі, що ЮШ чекає мого дзвінка і запрошує відвідати його на Клермонт-авеню: Богдан сам тріумфально набрав номер — і передав мені трубку майже з такою самою гордістю, з якою Мойсей викликував у Києві своє «сповіщення герольда».
Весь цей антураж із легким присмаком сенсації (серед українців на еміґрації ЮШ славився своєю неприступністю!) тільки тим дужче мене знесмілював: мені довго не вірилося в серйозність його до мене інтересу — власне, аж доти, доки я не прочитала його передмову до своєї третьої збірки — «Автостоп». Далися взнаки стигми мого «ґендерного виховання»: зростаючи в жорстко патріархальному СРСР, з одного боку, ти отримувала «комплекс принцеси», звиклої до обожнювання й поклоніння, а з другого, неминуче — неможливість виробити об'єктивну самооцінку (те, на чому тепер найчастіше ламаються в Україні кар'єри жінок мого покоління). Треба було трохи пожити на Заході й «потусуватися» серед «видатних мужів» нерадянського крою, щоб упевнитися, що такі можуть пошукувати мого товариства не лише «за карі очі й брови шнурочком», словами ЮШ кажучи, — що для мислячих індивідів протилежної статі моя кучерява особа може й поза тим становити якусь самостійну атракцію. Так що ЮШ довелося не один рік мене «приручати». Але він недарма був фаховим учителем…