Це, власне, і є те, що зветься старим добрим ідеалізмом, і, як писав колись І.Франко (сам несогірший ідеаліст), «до таких людей належить світ». Мається на увазі — наш земний, посейбічний. Тут треба сказати про ще один пункт, в якому ми розходилися: Соля була цілковито «неметафізичною» людиною. Всіма помислами й змислами занурена в діла земні, до всякої метафізики вона ставилася приблизно так, як я тоді до політики: з поштиво-відстороненим визнанням, що щось такого існує, і є навіть люди, які тому присвячують життя (так, як ще інші, наприклад, стрибають із жердиною абощо), — але до її власного життя такі речі можуть мати стосунок хіба що опосередкований. (Коли восени 1997-го в туристичній виправі трагічно загинув американський видавець, власник «Zephyr Press» Ед Хоґан, який першим ризикнув познайомити англомовного читача із сучасною українською літературою, випустивши в світ нині вже класичну антологію «From Three Worlds»[126], Соля переживала його смерть — а це була перша смерть у нашому середовищі, в колі близьких друзів! — як щось на кшталт жахливої помилки, «вибуху матриці» чи комп'ютерного збою, якого не повинно було статися, якби тільки Ед не злегковажив був засобами безпеки, — знов і знов поверталася до того, перебирала подробиці й аналізувала варіанти, і знати було, що найбільшим потрясінням для неї, людини дії, є усвідомлення, що тут уже нічим не можна зарадити й нічого не виправити, — як усе трансцендентне, смерть у її розумінні не була «частиною життя» і його «програмою» не передбачалась.)
Між іншим, мала класичну «хворобу позитивістів» — так званий «страх польоту». Щоразу, коли літак піднімався в повітря (а їй же доводилось підніматися в повітря десятки разів на рік!..), сиділа занишкла й бліда. За першим разом я, достоту мов той мужикуватий поборювач феміністок, не могла повірити, що вона всерйоз переймається такими «нісенітницями», і веселилася на всю губу: «Щось нас наче розхитувати починає…». Соля довірливо дивилася на мене страдницькими очима: «Ти навмисне мене дражниш?» — «Та ти що, справді боїшся?» — «А ти думаєш, я жартую?». У жовтні 1998-го ми літали з нею до Канади в книжкове турне на запрошення видавництва «Coteau Books»: Соломія впорядкувала для них «українську частину» антології українського й канадського оповідання «Two Lands: New Visions» (сумлінно перелопативши для того по бібліотеках гори журнальних підшивок, щоб не проґавити, бува, жодної завалящої перлинки, а кільком провідним авторам попросту виставивши умову — подати нове, не друковане раніше оповідання обсягом до 25 сторінок[127], — від неї я вперше почула тоді ім'я ще нікому не відомого Тараса Прохаська, почула безліч цікавих літературних прогнозів на довгі роки наперед і тепер з інтересом стежу, як усі вони потроху справджуються, — може, вона взагалі була останнім українським Критиком, у правдивому значенні цього слова?..), — а я, відповідно, репрезентувала з української сторони «живого автора». Автор, одначе, виявився далеко не такий «живий», як годилось би: мені гірше, ніж Солі, давалася зміна часових поясів, і по-справжньому я оживала аж тільки вночі, коли Соля, своєю звичкою, приходила «побалакати перед сном» (її улюблений ритуал, такий споконвічно-жіночий, — саме його-то вона й упізнала в листах Лесі Українки до О. Кобилянської і взялася палко поновляти в «літературних правах»!). Не знаю, чи причиною був той переліт через Атлантику, коли мені доводилося заспокоювати її, як малу дитину (і вона якось зовсім по-дитячому і ввірилась, поклалась, як слабший на сильнішого, і на зворотному перельоті вже не боялась, цілком безтурботно щебетала, пам'ятаю, як по-змовницькому глипнула: «Давай винця вип'єм?» — і ми обидві розсміялися з полегкістю безмовного порозуміння…), а чи щось із роками починало мінятися в нашому з нею алгоритмі «старшої й молодшої сестри», тільки в тих нічних розмовах я вперше виразно відчула в ній те, що Толстой називав «зоною вразливости»: незахищеність — як підставленість усім перехресним вітрам. Така маленька, втомлена дівчинка, яку хотілося погладити по голові, — і така невтомна й відважна, як дзвіночок, як Ґерда в «Сніговій королеві»…
У тому турне (а почалося воно з того, що Соля дорогою до готелю попросила стати коло взуттєвої крамниці, бо в аеропорту їй остаточно подерлися черевики, — відвалилась підошва, лишалося тільки викинути їх в урну під магазином, на ходу влізаючи в щойно куплені, — «Як вони тобі?» — типовий стиль життя загнаного інтеліґента, а її ж уважали трохи не «буржуазією»…), — отож у тому турне, впродовж усіх двох тижнів, із нами їздила знімальна група Канадської Національної телекомпанії. Фільм вийшов на екрани наступного, 1999 року, Соля його вже не побачила. (Сподіваюся, що колись і наше телебачення стане настільки «національним», не лише за назвою, що цей фільм зможуть побачити й українські глядачі, — він того вартий!) І дивна річ: якимось «шостим змислом» режисерка фільму, не тямлячи ні слова по-українському (на камеру ми говорили по-англійськи), вмонтувала в нього один епізод, де Соля говорить не на камеру, а за кадр, по-українському, — на старому цвинтарі перших українських поселенців. Там, на чужій землі, серед зруйнованих надгробків, чуже відсторонене око впіймало й вивело на крупний план Солину найглибшу «точку вразливости» — її (не знайду точнішого слова) метафізичну розгубленість увічу смерти, ту саму темну тінь «страху перед польотом», щось схоже на тичининське неймовірне «Ти кажеш — і я умру?..» (в підтексті — і що ж мені з цим знанням робити?..). Вся й без останку — «по цей бік» життя, вона найменше з усіх, кого знаю, була готова до того, що може бути раптово з нього вирвана — так водномить і легко, як квітка з дерева…
Господи, — вкотре забиває дух од цієї думки, — як же неймовірно к р а с и в о вона прожила свій вік!..
…А про те інше, що за межею розуміння, найточніше було сказано її майже-рідною англійською, понад чотириста років тому: «the rest is silence», далі — мовчання.
…Якщо ж про літературу — бо куди ж од неї дінешся, бо на неї ж таки й було потрачено переважну свідому частку цього блискучого життя, і в фіналі, коли всі ми «помремо, і нас забудуть», тільки вона, література, останньою про нас і свідкуватиме, — так от, якщо про неї-кохану, то тут знову треба повернутися до початку — до Солиної «заанґажованости» в людей як головного «життєвого методу». А раз життєвого, значить, і професійного також, — у таких цільних, як із одної брили кришталю витесаних, натур по-іншому не буває.
Література була для неї не так зібранням текстів, як, насамперед, зібранням живих людей, крізь ті тексти проявлених. Любила повторювати: «Письменник завжди пише про себе!» — і «виїдала», за власним гумористичним визначенням, кожен текст, «як гусінь», із захопленням зчитуючи за оболонкою слів неостигле тепло людського документа. Мертві від її доторку воскресали й приєднувалися до живих. У нормальних, не оголомшених історією націй саме такий діалог і зветься культурою. Тільки не варто забувати, що наші мертві понад піввіку були скарані ще й на духовну смерть, «поховані під палітурками», і «оживляти» їх, за офіційним літературознавчим каноном, суворо заборонялося. Так що в своїй до них закоханій увазі Соломія рухалася, як по мінному полю: від вибуху до вибуху, — що, до речі, незмінно її тішило. (Чи не найбільше втіхи справив їй один лівий нардеп, що дав її науковим студіям, як то мовилося в радянські часи, «гнівну відсіч» прямісінько з трибуни Верховної Ради, — зазвичай Соля, як усі, хто працює за найвищим класом і знає ціну своїй роботі, у виявах фахових амбіцій була досить стримана, із «щоконадимальників» при кожній нагоді глузувала нещадно, так що крий Боже було потрапити їй на язичок, але цим випадком вона таки щиросердо і всмак хвастала, відверто горда з того, як потрапила «їх» дістати, — ніяка з її міжнародних відзнак, ні Мак-Артурівська «стипендія для геніїв», ні хвалебний відгук на «Letters From Kiev» у «Times Literary Supplement», — це ж скільки, цікаво, українців за всю історію читали про себе в «Times Literary Supplement», двоє, троє, четверо?.. — не принесли їй і близько подібної сатисфакції!)
126
Проект цей зініціював Аскольд Мельничук, який і познайомив мене з Едом, — а я вже, своєю чергою, притягла до роботи над антологією всіх українців, які 1994 року зібралися по американський бік Атлантики. Соломії «дісталася» передмова, але насправді вона, поки була в Кембриджі, доброхіть, на громадських засадах, виконувала й цілу купу редакторської роботи, дарма що серед редакторів її імени не вказано.
127
Я написала тоді для неї «Я, Мілена», і Соля була дуже задоволена — не так із моєї старанности, як із того, що потверджувавсь один із її засадничих літературознавчих принципів: «Я завжди кажу: є замовлення — є література, нема замовлень — нема літератури!». Тобто, вона й тут «будувала» — в країні без книжкового ринку, без наявної видавничо-журнальної інфраструктури (котра тільки й робить письменство суспільно запотребованим заняттям!) використовувала кожну нагоду, щоб поставити літературний процес на професійні рейки, показавши насамперед самим літераторам, як воно «має бути» (а натоді цього собі не уявляв майже ніхто, — за способом функціонування наша література 1990-х була чистою «художньою самодіяльністю»: виступи, читання, які-небудь випадкові «ґрантові» альманахи зі сценічною презентацією, — і Соля, ретельно відвідуючи всі такі акції, скрушно констатувала: «Все це дуже добре, вся ця тусня, але ж це тільки соціологія літератури, — а т е к с т і в -то нема!» — «текстом», вартим літературознавчих «анналів», було в її устах те, що вже виходить за межі письменницького міжсобойчика, «капусняку для своїх», і антологію, призначену для іноземного читача, розглядала, зокрема, і як привід добути від засниділих у своєму закапелку українських авторів хоч кілька таких «текстів»).