— Моє любительське око бачить, що ти знову не помила волосся, як я тобі наказував. Воно повинно бути шовковистим, а пе виглядати як кострубатий терник. Ти постійно стоїш на заваді реалізації мене як особиєтости, яка полягає у фотографуванні оголеної натури. Щоразу аж руки чешуться проламати тобі черепок, коли ти чиниш такий опір моїм вилазкам у царство фотографії.
— Але ж я не чиню жодного опору твоїм вилазкам у царство фотографії, Отті.
По-перше, Анна зневажає людей, у яких є власні будинки, автомобілі і родини, а по-друге — всіх решта. Вона готова вибухнути від люті кожної миті. Це суцільний багряний ставок. Ставок цей заповнений німотою, яка безперервно їй щось нашіптує. В ній взагалі немає нічого дівочого, на голові нема перманенту або хвостика, що метляється туди-сюди, і в крамниці грамплатівок вона не вслухається в мелодію шляґера, неспокійно перебираючи під неї ногами, заведена жагучим ритмом. Усі, крім неї, перебувають на ковзкій льодовій поверхні без окреслених меж, і Анна копає і штовхає їх поперед себе. До безмежного краю, якого не видно, але який, треба сподіватися, існує, щоб змести їх усіх у смертельно крижану воду. З братом вона говорить про філософію або літературу, а з неї самої рветься мова звуків, які видає фортепіано.
Одного разу на шкільній екскурсії дівчата з класу зішлися на фото, посилаючи цьомчика кольоровій фотографії Петера Крауза2 на розвороті часопису «БРАВО». Вісім усміхнених облич, всі випнутими трубочкою губами роблять цьом-цьом-цьом, усміхаючись при цьому в об'єктив. Одна Анна не захотіла випнути губи трубочкою, і її висміяли. Справжній глум настав після того, як одна з дівчат сказала Анні: — Гей, Анно, ходи скоріш, там у тому музичному автоматі є диски Баха, це ж якраз для тебе! А ця дурегш Анна, очманіла від яскравого сонця, засліплена заняттями з музики і позбавлена божевільною мамою людського спілкування, стрімголов, як при спурті, рвонула вперед, щоб мати власну музику, якої ніхто, крім неї самої, не розуміє, і пояснити яку може одна вона. 1 що ж лунає з музичного ящика? Запальний диск Елвіса, «Тутті-фрутті», іцо для неї не прийнятно вже лишень з культурноосвіт-нього погляду. Дівчиська аж корчаться від сміху в кафе: невже ця дурепа-однокласниця Анна направду подумала, що з музичного автомата звучить Бах, а не те, що любить молодь?
Така от Анна звихнена школярка, що весь свій вільний час витрачає на фортепіанну гру.
Анна, мов та машина для прибирання вулиць, прагне все розщистити. Райнер подібний де драбини, сформованої із живих людей, на верхньому щаблі якої стоїть у променях світла юний поет і читає власного вірша, в якому охоплено все людство, що віддає міфічністю.
Крім літератури, якою володіє кожен, хто в змозі висловлюватися, хтось — більшою мірою, а хтось — меншою, — але яку беруть у своє користування ті, кому ж1 вдасться перерости своє оточення якимось кращим способом, — Райнер, на жаль, ще» нічого не зміг собі підкорити. Все ж література дуже добре надасться для здійснення Райнерових бажань.
Якщо ж близнят неждано-негадано таки запросять на якусь запальну вечірку, вони відразу ж віднікуються, мовляв, сере/-, такого люду їм не місце, це пустопорожні розваги. Але говорять вони так лише тому, що не вміють танцювати і не можуть стерпіти, коли не вміють чогось краще
за інших. Важко відмовити собі в чомусь, коли молодий, набагато легше — коли старий, адже за стільки часу набиваєш собі в цьому руку.
Райнер каже, що можна також опанувати людину. По-перше, необхідно знати більше за неї, і тоді вона визнає тебе компетентним авторитетом. Взяти, приміром, Ганса, молодого робітника-хлопця, з яким вони познайомилися в підвалі джаз-клубу. Райнер просвічуватиме його доти, доки той не стане безвольним знаряддям:; це важче, ніж надавати форми літературному текстові, адже люди здатні чинити несподіваний опір. Це втомлює, але й заохочує.
Мистецтво податливе і дивовижно терпляче. Люди іноді норовливі, але сприйнятливі до роз'яснень. їм може здаватися, що вони знаються на чомусь краще, але ж Райнер таки справді розуміється ліпше за інших.
Однокласники — сіре стадо овець, темне і незріле. Розпатякують про те, чим займалися з дівчатами на вихідних у власноручно вимурованих під вечірки підвалах батьківських будинків, у своїй кімнаті в комфортабельній квартирі у Гітцінґу, у лісі, збираючи гриби, чи в пере-вдягальній кабіні басейну. Дівчата розводяться про те, що вони дозволяли із собою робити, або як вони відмовлялися займатися цим самим і як їх благали про це. Але вони не піддалися, бо хочуть залишатися незайманими. І так слово за словом.