— «Сама приходить Баубо стара», — продекламував Сеттембріні, побачивши її, й додав ще один рядок у риму, вимовляючи слова особливо чітко й пластично. Вона почула, назвала його «заморським півнем» і закликала облишити ці «штучки», причому, користуючись маскарадною свободою, звернулася до нього на «ти»: ця манера звертання ввійшла в загальний обіг ще за вечерею. Сеттембріні збирався відповісти «прибиральниці», та гамір і регіт, що долинали з вестибюля, завадили йому й відвернули загальну увагу.
В оточенні пацієнтів, що повиходили із салонів, з'явилися дві дивні фігури, які, очевидно, лише тепер закінчили перевдягання. Одна була вбрана дияконихою, та її чорна одежа згори й донизу була обшита поперечними білими смужками. Короткі були розміщені дуже близько одна до одної, довгі — на великій відстані, за принципом шкали термометра. Вона тримала вказівний палець лівої руки біля блідих губів, а правою несла температурну табличку. Інша маска була всуціль синьою, насинені губи та брови, навіть обличчя та шия, на голову було нап'ято синю плетену шапку, насунуту на одне вухо, постать обгорнулася шматком синього лискучого полотна, під яке спереду було напхано, напевне, різного ганчір'я, що утворювало кругле черевце. Присутні впізнали пані Ілтіс та пана Альбіна. Обоє мали на собі картонні таблички з написами: «Німа сестра» та «Синій Гайнріх». Гойдливим кроком ця пара обійшла їдальню.
Залунали аплодисменти. Люди вигукували. Пані Штер, взявши мітлу під пахву та впершись руками в коліна заливалася своїм примітивним сміхом і нареготалася до впаду під тим приводом, що грає роль прибиральниці. Тільки Сеттембріні залишався незворушним. Він щільніше зціпив губи під красиво загнутими вусами, коли проходом поглянув на маскарадну пару, що викликала таке захоплення.
Серед тих, хто знову вийшов із салонів і приєднався до почту «Синього» й «Німої», була й Клавдія Шоша. Разом з кучерявою Тамарою та ще одним сусідом, одягненим у вечірній костюм, на ім'я Булигін, груди якого видавалися особливо запалими, вона пройшла попри стіл Ганса Касторпа й потім навскоси, до столу юного Ґензера та Клеефельд; там вона зупинилася, заклавши руки за спину, сміючись вузькими очима та балакаючи, а її супутники попрямували за алегоричними привидами й разом з ними вийшли. Пані Шоша також прикрасила себе карнавальним ковпаком — це був навіть не купований, а зроблений зі згорнутого конусом аркуша білого паперу, як то роблять для дітей, ковпак сидів набакир і дуже їй пасував. Темна, золотаво-брунатна шовкова сукня не закривала до кінця ніг, спідниця була з легкими буфами. Про руки більше не говоритимемо нічого: вони були оголеними по самі плечі.
— Поглянь уважніше на неї, — почув наче здалека голос Сеттембріні Гана Касторп, який проводжав її поглядом, коли та попрямувала до скляних дверей, виходячи з їдальні. — Вона — Ліліт.
— Хто? — перепитав Ганс Касторп.
Літератор утішився й пояснив:
— Перша жінка Адама. Стережись...
Окрім них обох за столом на дальному кутку сидів лише доктор Блюменколь. Решта, в тому числі і Йоахим, перейшли до салонів. Ганс Касторп промовив:
— Сьогодні в тебе голова заповнена лише поезією та віршами. Що це ще за Ліліт? Хіба Адам був двічі одруженим? Я й поняття не мав...
— Є така давньоюдейська легенда. Й потім ця Ліліт стала привидом, ночами вона з'являється до чоловіків, особливо небезпечна вона для молодих своїми чарівними косами.
— Хай йому біс! Привид з чарівними косами! Таких речей ти не переносиш, правда? Ти заходиш і зразу вмикаєш електричне світло, щоб, так би мовити, навернути молодих людей на праведний шлях, еге ж? — захоплено промовив Ганс Касторп. Він випив досить багато винної суміші.
— Послухайте, інженере, киньте ви це! — владно заявив Сеттембріні, насупившись. — Прошу вас користуватися культурною формою звертання, прийнятою в нас на Заході, в другій особі pluralis[46]. Вам зовсім не личать усі ці вправи.
— Та що ж тут такого? Зараз же карнавал! І сьогодні ввечері це скрізь прийнято...
— Так, заради неморальної спокуси. Називати на «ти» сторонніх людей, тобто людей, до яких слід звертатися на «ви», це дикість, достойна огиди, гра в первісну людину, розпуста, до якої я відчуваю відразу, оскільки вона, по суті, спрямована проти цивілізації та прогресивного людства — нахабно й безсовісно. Я вас також не називав на «ти», не думайте! Я цитував одне місце з шедевра вашого національного поета. Тобто я говорив до вас мовою поезії...
— Я також! Я так само певною мірою послуговуюся мовою поезії, — як на мене, зараз саме слушний момент, тому я так і говорю. Я зовсім не кажу, що мені легко й природно називати тебе на «ти», навпаки, доводиться навіть себе пересилювати, я можу робити це лише з розгону, але розгін беру охоче, беру його з радістю й щиро.
— Щиро?
— Атож, можеш мені вірити. Адже ми так давно живемо разом тут, нагорі, — сім місяців, якщо пам'ятаєш; щоправда, в тутешніх умовах це не так-то й багато, але для життя на рівнині, за тамтешніми поняттями, це безліч часу. Ну ось, і ввесь цей час ми провели разом, оскільки життя звело нас тут докупи, ми щоденно бачилися й провадили між собою цікаві розмови, зокрема про речі, про які я на рівнині не мав жодного поняття. Але тут усе зрозумів, тут усе це здавалося мені дуже важливим та близьким, тож коли ми сперечалися, я був дуже уважним, тобто коли ти пояснював мені різні речі з погляду homo humanus'a; адже я, через мою недосвідченість, звичайно, не міг багато додати від себе й завжди лише вважав надзвичайно цікавим усе те, що говорив ти. Завдяки тобі я стільки всього дізнався й стільки зрозумів... З Кардуччі — це навіть не так важливо, та, наприклад, про зв'язок республіки з високим стилем, або часу — з людським поступом; адже якби не існувало часу, людський поступ був би неможливим, світ був би гнилим болотом, гнилою водою в калюжі... Якби не ти, хіба я довідався б про всі ці речі! Я кажу до тебе просто «ти» й не більше, перепрошую, я не знаю, як то краще сказати — в мене не так добре виходить. Ти сидиш переді мною, і я кажу до тебе «ти», й досить. Ти не просто людина з якимось ім'ям, ти є представником, пане Сеттембріні, представником тут, нагорі, й ти на моєму боці — ось хто ти такий! — заявив Ганс Касторп і вдарив долонею по столі. — А тепер я хочу тобі подякувати, — вів він далі, наблизивши свій келих із сумішшю шампанського та бургундського до філіжанки Сеттембріні, мовби хотів з ним цокнутися, — за те, що всі ці сім місяців ти так по-дружньому опікувався мною, молодим mulus-ом, на мене ж навалилося так багато нового, ти допоміг мені в моїх вправах та експериментах і намагався чинити на мене вплив, зовсім sine pecunia, то за допомогою різних історій, то в абстрактній формі. Я дуже добре відчуваю, що настала мить подякувати тобі за все й просити в тебе пробачення, якщо я був поганим учнем, адже я «тяжка дитина життя», як ти висловився. Я був дуже зворушений, що ти так мене назвав, і як згадаю, знову зворушуюся. Важка дитина — таким я був і для тебе з твоєю педагогічною жилкою, ти першого ж дня заговорив про це, — звичайно, це також один із зв'язків, який ти для мене відкрив, тобто зв'язок між гуманізмом та педагогікою; я міг би згадати ще деякі. Тож пробач та не згадуй лихим словом! П'ю за тебе, Сеттембріні, будь здоровий! Я підіймаю цей келих за твої літературні зусилля щодо викорінення людських страждань, — закінчив Ганс Касторп, закинувши голову, випорожнив двома-трьома ковтками свій келих та підвівся. — А тепер ходімо до інших.
— Послухайте, інженере, яка муха вас укусила? — запитав італієць, дивлячись на нього з подивом і також підводячись із-за столу. — Так, наче ви прощаєтесь...
— Ні, чому прощаюсь? — ухилився від прямої відповіді Ганс Касторп. Та він ухилився не лише фігурально, на словах, але й своїм тілом, описавши корпусом дугу в бік учительки, панни Енгельгарт, яка саме прийшла по них. За її словами, пан надвірний радник у музичній кімнаті сам власноруч розливає карнавальний пунш, яким пригощає адміністрація. Панове мають негайно йти, якщо хочуть, щоб їм дісталося по келишку.
Й справді, посеред кімнати перед круглим, накритим білою скатертиною столом в оточенні пацієнтів, що простягали свої келихи, стояв надвірний радник Беренс із ополоником та зачерпував ним з миски паруючий напій. Він також надав своїй зовнішності трохи карнавального характеру: окрім білого халата, в якому був і сьогодні, адже ніколи не припинялася його діяльність як лікаря, надвірний радник одяг справжню турецьку феску кармазинового кольору, з чорною китичкою, що теліпалася в нього над вухом, для нього це вже був маскарадний костюм, принаймні фески виявилося достатньо, щоб надати його й без того неординарній зовнішності відтінку казковости та жартівливости. Довгий халат лише підкреслював його зріст, а якщо взяти до уваги певну сутулість та уявити собі, що він випростається, то Беренс виявився б нараз просто неприродно високим, і на такому величезному тілі сиділа маленька, плямиста голівка з дуже своєрідними рисами. Принаймні, молодому Гансові Касторпу ще ніколи це обличчя не здавалося таким дивовижним, як сьогодні, під блазенським головним убором: кирпата й плеската, синювато-розпашіла фізіономія, білясті брови, блакитні, сльозаві, вирячені очі, круто вигнутий рот та світлі, кошлаті, скривлені набік вусики. Відвертаючись від пари, що здіймалася над мискою, він довгим струменем наливав з ополоника солодкий пунш-а-рак у підставлені келихи й невгамовно розбазікував своєю вишуканою, чудернацькою говіркою, так що розливання пуншу супроводжувалося вибухами сміху.