— «Над нами старший — Уріан», — зацитував тихим голосом Сеттембріні, кивнувши в бік надвірного радника, та нараз його відтіснили до Ганса Касторпа. Був тут і доктор Кроковскі. Маленький, міцний та жилавий, у звичному чорному люстриновому халаті, лише накинутому на плечі та з порожніми рукавами, так що це нагадувало маскарадний костюм доміно, доктор стояв, тримаючи вивернутою рукою свій келих на висоті очей, і весело перемовлявся з групою масок, де жінки були перевдягнені на чоловіків — і навпаки. Зазвучала музика. Пацієнтка з обличчям тапіра заграла на скрипці під акомпанемент мангаймця: виконали ларго Генделя, а потім одну сонату Ґріга з національним та салонним забарвленням. Їм прихильно аплодували, зокрема й ті, що зібралися грати в бридж, — столи вже були розставлені й за ними сиділи пацієнти в маскарадних та звичайних костюмах, а поряд у відерцях з льодом стояли пляшки. Двері були розчинені навстіж; у вестибюлі також юрмилися гості. Окрема група стояла біля столу з пуншем та дивилася на надвірного радника, який показував нову веселу гру. Із заплющеними очима, стоячи та схилившись над столом, він малював, відвівши вбік голову, щоб усі могли бачити, що він не дивиться, — малював олівцем на зворотньому боці візитівки наосліп якусь фігуру: то були обриси свинки, і його величезна рука зобразила її без допомоги зору — в профіль, правда трохи спрощено й умовно, але то були безперечно контури саме свинки, намальованої в складних умовах. Це був фокус, і виконав він його дуже хвацько. Вузьке око було там, де йому слід було бути, правда, трохи заблизько до рильця, але все-таки майже на місці; так само на місці було й гостре вушко, й ніжки, що стирчали з круглого черевця; і як продовження закругленої лінії спини акуратним колечком закручувався хвостик. Коли малюнок був готовий, усі вигукнули: «Ох!» і стали проштовхуватися до столу, охоплені честолюбним бажанням зрівнятися з майстром. Проте навіть з розплющеними очима мало хто міг намалювати свинку, а із заплющеними — й поготів. Які тут повиходили потвори! Між частинами тіла свинки не було жодного зв'язку. Оченятко опинялося десь поза свинкою, ніжки — всередині черевця, лінія якого не була замкнена, а хвостик закручувався збоку без жодного зв'язку з основним малюнком, як окрема арабеска. Реготали до скону. Підходили все нові пацієнти. Гравці в бридж також зацікавилися й прийшли подивитися, тримаючи в руках карти віялом. Тому, хто пробував свої сили, глядачі зазирали в очі, чи він не розмружує повіки (оскільки дехто, відчуваючи своє безсилля, цим грішив), форкали та гигикали, дивлячись, як той, хто малював, робив недолугі помилки, спричинені тимчасовою сліпотою, й просто шаленіли, коли він розплющував очі й витріщався на свій абсурдний шедевр. Зрадлива самовпевненість підштовхувала кожного спробувати й собі. Візитівка, хоч і була досить великою, та невдовзі з обох боків її всуціль покреслили, так що невдалі малюнки находили один на один. Тоді надвірний радник витяг зі свого портмоне другу картку, на якій прокурор Паравант, після тривалого обдумування, спробував намалювати свинку одним рухом, не відриваючи олівця від паперу, в результаті його малюнок не лише не був подібним до свинки, а ні на що в світі. Малюнок зустріли гучними вигуками, реготом, привітаннями! З їдальні принесли картки з меню, й кілька дам та чоловіків мали можливість одночасно випробувати свої сили; біля учасників змагання стояли контролери та глядачі, причому кожен з них претендував на олівець того, хто саме малював. Було лише три олівці, їх буквально виривали одне в одного з рук. Ці олівці належали пацієнтам. А надвірний радник, затіявши нову гру та переконавшись, що всі нею захопилися, зник разом зі своїм асистентом.
Ганс Касторп дивився на чергового митця. Стоячи в натовпі за Йоахимом, він поклав лікоть на його плече, обхопив підборіддя однією рукою, а другою вперся в стегно. Він балакав і сміявся, заявивши, що також хоче спробувати себе, й наполегливо став вимагати олівця, якого нарешті одержав, але це був лише недогризок, у пучках його було зовсім незручно тримати. Ганс Касторп лаяв недогризок, звівши заплющені очі, голосно сварився та нарікав на непридатність олівця, при цьому замашними рухами виводив на картоні щось цілком недолуге, кінчилося тим, що олівець виковзнув з пальців на скатертину.
— Це не враховується, хіба можна таким... Хай йому грець! — І Ганс Касторп пошпурив олівця, що завинив, у миску з пуншем. — У кого є пристойний олівець? Хто мені позичить? Я мушу ще раз спробувати. Олівця! Олівця! В кого є олівець? — кричав він, обертаючись то в той, то в той бік, він досі спирався лівою рукою об стіл, а правою вимахував у повітрі. Та олівця не одержав. Тоді він розвернувся й пішов з кімнати, далі вимагаючи олівця, — рушив прямо до Клавдії Шоша, яка, він знав це, стояла в малому салоні недалеко від штори та посміхалася, спостерігаючи звідти за грою біля столу з пуншем.
Нараз хтось іззаду погукав його співучою іноземною мовою:
— Eh! Ingegnere! Aspetti! Che cosa fa? Ingegnere! Un po' di raggione, sa! Ma è matto questo ragazzo![47]
Та Ганс Касторп заглушив цей голос своїм, і всі побачили Сеттембріні, який, викинувши над головою простягнуту правицю — жест, дуже поширений на його батьківщині, але сенс якого передати словами досить важко — супроводив його розтяжним «е-е-е», полишив карнавальне товариство, а Ганс Касторп знову опинився на шкільному подвір'ї, дивився на блакитно-сіро-зелені очі з епікантом, що поблискували над широкими вилицями, та промовляв:
— У тебе часом немає олівця?
Він був смертельно блідим, як і того дня, коли, замазаний кров'ю, повернувся зі своєї самітньої прогулянки й з'явився наприкінці лекції у доктора Кроковскі. Реакція нервово-судинної системи викликала повний одплив крови від його молодого обличчя, воно похолоднішало, шкіра натяглась, ніс загострився, під очима лягли олив'яні тіні, мов у мерця. А симпатичний нерв викликав таке серцебиття, що про рівне дихання не могло бути жодної мови, його лихоманило, й під дією сальних залоз усі волосинки на шкірі стали дибки.
Клавдія в гостроверхому паперовому ковпаці, посміхаючись, роздивлялася його з голови до ніг, проте в її посмішці не було ані тіні співчуття чи тривоги, які мав би викликати його жахливий вигляд. Жіночій статі загалом невластиві таке співчуття й така тривога перед прірвою пристрасти — стихії, ближчій жінкам, ніж чоловікам, чоловік за натурою своєю значно віддаленіший од неї, і якщо його охопить пристрасть, жінка завжди зустріне її з насміхом та зловтіхою. Зрештою, від співчуття та тривоги він би, звичайно, з удячністю відмовився.
— У мене? — відповіла хвора з оголеними руками на оте «ти». — Так, можливо. — Й тепер в її посмішці та голосі було щось від того хвилювання, яке настає, коли після довгих мовчазних стосунків між двома людьми зазвучать нарешті перші слова, — лукаве хвилювання, яке приховує в собі все те, що відбувалося дотепер.
47
— Ей! Інженере! Зачекайте! Що ви робите? Інженере! Будьте трохи розумнішим! Він здурів, цей хлопчина!