— Ти дуже честолюбний... Ти дуже... запальний, — з насміхом вела вона далі ледь хрипким, приємно глухуватим голосом з притаманним йому особливим екзотичним приголосом, вимовляючи незвично для вуха «р» та надто відкритий звук «е», до того ж роблячи в слові «честолюбний» наголос на другому складі, так що воно звучало вже зовсім по-іноземному, — і взялася шарудіти в своїй шкіряній сумочці, зазирнула в неї та дістала з-під носової хустинки, яку вийняла спочатку, срібний олівець, тонкий і тендітний, вишукану штучку, мало придатну для серйозної роботи. Той перший, давній олівець був значно зручнішим та соліднішим.
— Voila![48], — сказала вона, тримаючи олівця перед його очима, затиснувши між великим та вказівним пальцями та злегка водячи ним туди й сюди.
Оскільки вона давала йому олівця й не давала, то він узяв його не беручи, тобто простяг руку до олівця, майже торкаючись його, готовий схопити, й переводив погляд своїх обведених олив'яною тінню очей з олівця на татарське обличчя Клавдії. Його знекровлені губи були розтулені, він так і не стулив їх, беззвучно промовивши:
— Ось бачиш, я знав, що в тебе знайдеться олівець.
— Prenez garde, il est un peu fragile, — сказала вона. — C'est a visser, tu sais.[49]
І коли їхні голови нахилилися над олівцем, вона продемонструвала йому нехитру механіку: якщо повернути гвинтик, то висовується тонкий як голка, очевидно, дуже твердий стрижень графіту, що майже не залишає за собою сліду.
Вони стояли близько, схилившись одне до одного. Оскільки він був сьогодні у вечірньому костюмі з накрохмаленим комірцем, то спирався на нього підборіддям.
— Хоча й малий, та зате твій, — сказав він, заледве не торкаючись її чола своїм і дивлячись на олівець, але не рухаючи губами.
— А ти ще й жартуєш... — зауважила Клавдія зі смішком, потім випросталась і нарешті віддала йому олівець. (Зрештою, Бог його знає, як він ще міг жартувати, адже кров до останньої краплі відпливла йому від голови). — Ну, а тепер іди, поквапся, малюй, добре малюй, порисуйся. — Намагаючись бути також дотепною, вона ніби хотіла його позбутися.
— Ні, ось ти якраз ще не малювала. Ти мусиш малювати, — сказав він, пропустивши в слові «мусиш» звук «м», і відступив, запрошуючи жестом.
— Я? — повторила вона, знову дивуючись, очевидно, не лише з цієї вимоги. З трохи розгубленою посмішкою вона ще постояла на місці, але потім, підкоряючись магнітизуючому жестові, яким Ганс Касторп запрошував її до столу з пуншем, ступила декілька кроків.
Виявилося, гра вже перестала цікавити публіку й скінчилась. Дехто ще малював, та глядачі вже зникли. Картки були помережані недолугими рисками, кожен переконавсь у власній цілковитій неспроможності повторити малюнок Беренса, люди відійшли від столу, виникла навіть зворотня течія. Коли всі помітили, що лікарі зникли, пролунало запрошення до танців. Стіл одразу відсунули до стіни. Біля дверей читальні та музичної кімнати виставили спостерігачів, які мали подати певний сигнал та зупинити танці, якщо з'явиться «старий», Кроковскі або «старша». Один юнак слов'янського походження поклав руки на клавіатуру маленького піаніно горіхового дерева й завів ліричну мелодію. Перші пари закружляли всередині неправильного кола з крісел та стільців, на яких порозсідалася публіка.
Ганс Касторп махнув відпливаючому столові, ніби хотів сказати йому: «Щасливої дороги!» Потім кивнув на вільні місця, які помітив у маленькому салоні, в затишному кутку, праворуч за портьєрою. Він не вимовив жодного слова, можливо, тому, що музика була надто гучною. Він підсунув крісло — це було так зване «тріумфальне» крісло, дерев'яне, оббите плюшем — для пані Шоша, на те місце, яке показав своїм пантомімним рухом, а собі взяв рипуче, плетене, із закругленими бильцями, і сів на нього, схилившись до Клавдії, спершись ліктями на бильця, тримаючи в руці її олівець та заховавши ноги далеко під сидіння. Пані Шоша напівлежала в глибині плюшевого крісла, коліна її були випнуті, але вона все-таки закинула ногу за ногу та погойдувала носком; її щиколотка виступала над краєм чорного лакованого черевичка, туго обтягнута також чорною шовковою панчохою. Попереду сиділи інші люди, часом вони вставали, щоб потанцювати або поступитися місцем тим, хто притомився. Навколо все було в русі.
— В тебе нова сукня, — сказав він, аби мати нагоду її роздивитися, й почув у відповідь:
— Нова? Ти хіба обізнаний з моїми туалетами?
— Хіба я не вгадав?
— Так. Я її недавно замовила, в Лукачека, в селі. Він шиє для багатьох дам тут, нагорі. Подобається?
— Дуже, — відповів він, ще раз охопивши всю її поглядом, і потупив очі. Потім додав:
— Хочеш потанцювати?
— А ти б хотів? — спитала вона, звівши брови та посміхаючись.
І він відповів:
— Я потанцював би, якби ти захотіла.
— Виявляється, ти не такий благопристойний, як я думала, — відповіла вона, й, оскільки він зневажливо розсміявся, додала: — Твій брат уже пішов.
— Так, це мій брат у перших, — підтвердив він невідомо для чого. — Я вже раніше помітив, що він пішов. Певно, пішов спати.
— C'est un jeune homme très étroit, très honnête, très alle-mand[50].
— Étroit? Honnête?[51] — повторив він. — Французьку я розумію краще, ніж говорю. Ти хочеш сказати, що він дуже педантичний? Хіба ти вважаєш нас, німців, педантами — nous autres allemands.
— Nous causons de votre cousin. Mais c'est vrai, ви трохи bourgeois. Vous aimez l'ordre mieux que la liberté, toute l'Europe le sait[52].
— Aimer... aimer... Qu'est que c'est! Ça manque de définition, ce mot-là. Один має, інший кохає, comme nous le disons proverbialement,[53] — заявив Ганс Касторп. — Останнім часом я багато думав про свободу. Тобто мені надто часто доводиться чути це слово, і я запитував себе, що ж воно означає. Je te le dirai en français, які в мене з цього приводу виникли думки. Ce que toute l'Europe nomme la liberté, est peut-être chose assez pédante et assez bourgeoise en comparaison de not-re besoin d'ordre — c'est ga![54]
— Tiens! C'est amusant. C'est ton cousin à qui tu penses en disant des choses etranges comme ça?[55]
— Ні, c'est vraiment une bonne âme, проста натура, в ній не криється нічого загрозливого, tu sais. Mais il n'est pas bourgeois, il est militaire[56].
— Нічого загрозливого, — повторила вона з натугою. — Ти veux dire: une nature tout à fait ferme, sûr d'elle même? Mais il est sérieusement malade, ton pauvre cousin[57].
— Хто це каже?
— Тут усі про всіх усе знають.
— Тобі це сказав надвірний радник Беренс?
— Peut-être en me faisant voir ses tableaux[58].
— C'est-à-dire: en faisant ton portrait?[59]
— Pourquoi pas. Tu l'as trouvé réussi, mon portrait?[60]
— Mais oui, extrêmement. Behrens a très exactement rendu ta peau, oh vraiment très fidelèment. J'aimerais beaucoup être portraitiste, moi aussi, pour avoir l'occasion d'étudier ta peau comme lui[61].
— Parlez allemand s'il vous plaît[62].
— О, я все одно говорю німецькою, коли спілкуюся по-французькому. C'est une sorte d'étude artistique et médicale — en un mot: il s'agît des lettres humaines, tu comprends[63]. Ну як, тобі ще не захотілося потанцювати?
— Та ні, це ж дитячі забавки. En cachette de médecins. Aussitôt que Behrens viendra, tout le monde va se précipiter sur les chaises. Ce sera fort ridicule[64].
49
— Будьте обережні, він досить ніжний, —
50
— Це дуже однолінійний, дуже чесний молодий чоловік (тут і далі іншомовний текст — французькою).
52
— Ми говоримо про вашого брата. Але це правда,
53
— Любити... любити... Що це означає! Цьому слову бракує точної дефініції.
54
— Я скажу тобі по-французькому,
56
—
57
— Ти хочеш сказати, натура цілком тверда, впевнена в собі? Але він тяжко хворий, твій бідолашний брат.
61
— Ну, так, надзвичайно. Беренс дуже точно передав твою шкіру, справді, дуже правдиво. Я також хотів би бути портретистом, щоб мати нагоду досліджувати твою шкіру, так як він.
63
— Це своєрідні студії, мистецькі та медичні, одне слово, йдеться про гуманітарні науки, розумієш.
64
— Потай від лікарів. Тільки-но Беренс зайде, всі кинуться до своїх стільців. Це буде надто кумедно.