Выбрать главу

— А ти що, так сильно його шануєш?

— Кого? — запитала Клавдія вривчасто та з іноземним акцентом.

— Беренса!

— Mais va done avec ton Behrens![65] Окрім того, для танців надто тісно. — Et puis sur le tapis...[66] Краще подивімося на танці.

— Давай подивимося, — покірно промовив він та, цілком блідий, сидячи поряд з нею, став дивитися своїми блакитними задумливими, як у діда, очима на вбраних у маскарадні костюми пацієнтів, що юрмилися тут у салоні та навпроти в читальні. «Німа сестра» гарцювала з «Синім Гайнріхом», пані Саломон, виряджена світським кавалером, у фраці та білій камізельці, з манішкою, що роздулася на грудях, з намальованими вусиками, моноклем та в черевичках на височенних підборах, які недолуго визирали з-під чорних холіш, кружляла з П'єро, чиї кармазинові губи палали на білому напудреному обличчі, а очі були подібні до очей кролика-альбіноса. Грек у короткому плащику поважно крокував своїми бузковими трикотажними ногами навколо декольтованого та смагляво блискучого Расмуссена; прокурор у кімоно, генеральна консульша Вурмбрандт і молодий Ґензер танцювали навіть утрьох; що ж до пані Штер, то вона танцювала зі своєю мітлою, притискала її до серця та пестила щетину, наче то було людське волосся, підстрижене їжаком.

— Давай подивимося, — механічно повторив Ганс Касторп. Вони говорили тихим голосом під звуки піаніно. — Будемо тут сидіти та спостерігати, мовби вві сні. Для мене, маю тобі сказати, це справді як сон, що ми тут разом сидимо, — comme un rève singulièrement profonde, car il faut dormir très profondément pour rêver comme cela... Je veux dire: C'est un rêve bien connu, rêve de tout temps, long, étemel, oui, être assis près de toi comme à présent, voilà l'étemit[67].

— Poète! — сказала вона. — Bourgeois, humaniste et poète — voila l'Allemand au complet, comme il faut![68]

— Je crains que nous ne soyons pas du tout et nullement comme il faut, — відповів він. — Sous aucun égard. Nous sommes peut-rtre des важкі діти нашого життя, tout simplement[69].

— Joli mot. Dis-moi done... Il n'aurait pas été fort difficile de rêver ce rêve-là plus tôt. C'est un peu tard que monsieur se résout à adresser la parole a son humble servante[70].

— Pourquoi des paroles? — сказав він. — Pourquoi parler? Parler, discourir, c'est une chose bien républicaine, je le concède. Mais je doute que ce soit poétique au même degré. Un de nos pensi-onnaires, qui est un peu devenu mon ami, M. Settembrini...[71]

— Il vient de te lancer quelques paroles[72].

— Eh bien, c'est un grand parleur sans doute, il aime même beaucoup à réciter de beaux vers, — mais est-ce un poète, cet homme-là?[73]

— Je regrette sinenrement de n'avoir jamais eu le plaisir de faire la connaissance de ce chevalier[74].

— Je le crois bien[75].

— Ah! Tu le crois[76].

— Comment? C'était une phrase tout à fait indifférente, ce que j'ai dit là. Moi, tu le remarques bien, je ne parle guère le français. Pourtant, avec toi je préfère cette langue à la mienne, car pour moi, parler français, c'est parler sans parler, en quel-que manière, — sans responsabilité, ou comme nous parlons en rêve. Tu comprends?[77]

— A peu près[78].

— Çа suffit... Parler, — вів далі Ганс Касторп, — pauvre affaire! Dans l'étemité, on ne parle point. Dans l'étemité, tu sais, on fait comme en dessinant un petit cochon: on penche la tête en arrière et on ferme les yeux[79].

— Pas mal, ça! Tu es chez toi dans l'étemité, sans aucun do-ute, tu la connais à fond. Il faut avouer que tu es un petit rêveur assez curieux[80].

— Et puis, — сказав Ганс Касторп, — si je t'avais parle plus tôt, il m'aurait fallu te dire «vous»[81].

— Eh bien, est-ce que tu as l'intention de me tutoyer pour toujours?[82]

— Mais oui. Je t'ai tutoyée de tout temps et je te tutoierai étemellement[83].

— C'est un peu fort, par exemple. En tout cas tu n'auras pas trop longtemps l'occasion de me dire «tu». Je vais partir[84].

Він не зразу зрозумів. Потім увесь затремтів, розгублено озираючись, ніби несподівано пробудився зі сну. Їхня розмова велася досить повільно, оскільки Ганс Касторп вимовляв французькі слова, затинаючись і мовби вагаючись. Звуки піаніно, що вмовкли на мить, зазвучали знову, тепер заграв мангаймець, він замінив хлопця-слов'янина і поставив перед собою ноти. Поряд з ним сіла пата Енґельгарт, аби перегортати сторінки. Людей у залі поменшало. Очевидно, багато пацієнтів перейшли на горизонтальну позицію. Попереду ніхто вже не сидів. У читальні взялися за карти.

— Що ти сказала? — перепитав Ганс Касторп ослаблим голосом.

— Я від'їжджаю, — повторила вона посміхаючись і, очевидно, була подивована тим, що він нараз ніби закляк.

— Не може бути, — сказав він. — Це жарт.

— Зовсім ні. Цілком серйозно. Я від'їжджаю.

— Коли?

— Та завтра. Apres diner[85].

Йому здалося, що в нього всередині стався обвал. Він запитав:

— Куди ж це?

— Дуже далеко звідси.

— В Дагестан?

— Tu n'es pas mal instruit. Peut-être, pour le moment...[86]

— Хіба ти одужала?

— Quant à за... non[87]. Але Беренс вважає, що перебування тут мені, напевне, нічого не дасть. C'est pourquoi je vais ris-quer un petit changement d'air[88].

— Значить, ти повернешся?

— Це питання. І, головне, питання — коли. Quant à moi, tu sais, j'aime la liberté avant tout et notamment celle de choisir mon domicile. Tu ne comprends guère ce que c'est: être obsédé d'indépendance. C'est de та race, peut-être[89].

— Et ton mari au Daghestan te l'accorde, — ta liberté?[90]

— C'est la maladie qui me la rend. Me voilà à cet endroit pour la troisième fois. J'ai passé un an ici, cette fois. Possible que je revienne. Mais alors tu seras bien loin depuis longtemps[91].

— Ти так гадаєш, Клавдіє?

— Mon prénom aussi! Vraiment tu les prends bien au sérieux les coutumes du camaval![92]

— А ти знаєш, наскільки я хворий?

— Oui — non — comme on sait ces choses ici. Tu as une petite tache humide la dedans et un peu de fièvre, n'est-ce pas?[93]

— Trente-sept et huit ou neuf l'après-midi,[94] — сказав Ганс Касторп. — А ти?

— Oh, mon cas, tu sais, c'est un peu plus compliqué... pas tout à fait simple[95].

— Il у a quelque chose dans cette branche de lettres hu-maines dite la médecine, — сказав Ганс Касторп, — qu'on ар-pelle bouchement tuberculeux des vases de lymphe[96].

— Ah! Tu as mouchardé, mon cher, on le voit bien[97].

вернуться

65

— Та йди ти зі своїм Беренсом!

вернуться

66

— А потім на килимі...

вернуться

67

— Наче в незвичайно глибокому сні, адже треба спати дуже глибоким і міцним сном, аби бачити такі сновидіння... Я хочу сказати, мені цей сон добре знайомий, він снився мені завжди, довгий, вічний... атож, сидіти отак з тобою — це вічність.

вернуться

68

— Поет! — сказала вона. — Буржуа, гуманіст і поет — ось вам увесь німець, як і має бути.

вернуться

69

— Я боюся, що ми зовсім і аніскілечки не такі, як має бути, — відповів він. — У жодному сенсі. Ми, можливо, просто важкі діти нашого життя, та й годі.

вернуться

70

— Гарні слова. Але послухай... Хіба важко було побачити сон раніше. Ви, пане, трохи запізно вирішили звернутися з люб'язними словами до вашої покірної слуги.

вернуться

71

— Для чого слова? — сказав він. — Для чого говорити? Говорити, обговорювати — це звичайно по-республіканськи, маю визнати. Проте я сумніваюся, щоб це було такою ж мірою поетично. Один з наших пацієнтів, із яким я трохи здружився, пан Сеттембріні...

вернуться

72

— Він щойно кинув тобі кілька слів.

вернуться

73

— Гаразд, він великий балакун, він навіть дуже полюбляє декламувати гарні вірші, але хіба ця людина — поет?

вернуться

74

— Шкодую, що ніколи не мала задоволення познайомитися з цим лицарем.

вернуться

75

— Охоче вірю.

вернуться

76

— А, ти віриш.

вернуться

77

— Як? Та я ж це просто так сказав. Як ти, напевне, помітила, я не розмовляю французькою. Але з тобою надаю перевагу цій мові перед рідною, оскільки для мене говорити французькою — це, в певному сенсі, говорити, не говорячи, — тобто не відповідати за свої слова, як ми говоримо вві сні. Розумієш?

вернуться

78

— Більш-менш.

вернуться

79

— Досить... Говорити, — вів далі Ганс Касторп, — марна справа! У вічності не розмовляють. Знаєш, у вічності роблять так, як тоді, коли малюють свинку: відвертають голову й заплющують очі.

вернуться

80

— Незле сказано! Ти, звичайно, у вічності як удома. Треба визнати, що ти досить цікавий молодий мрійник.

вернуться

81

— І потім, — сказав Ганс Касторп, — якби я заговорив з тобою раніше, мені б довелося звертатися до тебе на «ви».

вернуться

82

— То як це, ти збираєшся завжди бути зі мною на «ти»?

вернуться

83

— Атож. Я завжди називав тебе на «ти» й говоритиму так вічно.

вернуться

84

— Ну, це вже трохи зайве. В кожному разі, тобі довго не доведеться називати мене на «ти». Я від'їжджаю.

вернуться

85

— Після обіду.

вернуться

86

— Ти непогано обізнаний. Можливо, спочатку й туди...

вернуться

87

— Ну... це не так.

вернуться

88

— Ось чому я хочу ризикнути й трохи змінити клімат.

вернуться

89

— Щодо мене, то, знаєш, я перш за все люблю свободу й, зокрема, свободу вибирати собі місце де жити. Ти, напевне, зовсім не розумієш, що це таке — бути одержимим почуттям незалежности. Можливо, це від мого народу.

вернуться

90

— І твій чоловік у Дагестані, він тобі надає її, твою свободу?

вернуться

91

— Свободу мені надає хвороба. Я тут уже втретє. Цього разу пробула тут цілий рік. Можливо, що повернусь. Але ти вже давно будеш далеко звідси.

вернуться

92

— Навіть моє ім'я! Ну, ти справді аж надто серйозно ставишся до карнавальних звичаїв!

вернуться

93

— Так і ні... Ну, як знають тут такі речі. В тебе там усередині маленька мокра плямка, й невисока температура, чи не так?

вернуться

94

— По обіді тридцять сім і вісім або дев'ять.

вернуться

95

— Ну, мій випадок трохи складніший... усе не зовсім так просто.

вернуться

96

— У тій галузі гуманітарних наук, яка зветься медициною, — сказав Ганс Касторп, — є така хвороба, що називається закупоренням лімфатичних судин.

вернуться

97

— А ти шпигував, мій дорогий, це видно.