— Et toi...[98] Перепрошую. А тепер дозволь поставити тобі одне дуже важливе запитання й, до того ж, німецькою мовою. Коли я півроку тому йшов після обіду на медичний огляд... півроку тому... А ти ще обернулася та поглянула на мене, пам'ятаєш?
— Quelle question! Il у a six mois![99]
— Ти знала, куди я йду?
— Certes, c'était tout à fait par hasard...[100]
— Ти дізналася від Беренса?
— Toujours ce Behrens![101]
— Oh, il a representé ta peau d'une façon tellement exacte... D'ailleurs, c'est un veuf aux joues ardentes et qui possède un service à café très remarquable... Je crois bien qu'il connaisse ton corps non seulement comme médecin, mais aussi comme adepte d'une autre discipline de lettres humaines[102].
— Tu as décidément raison de dire que tu paries en rêve, mon ami[103].
— Soit... Laisse-moi rêver de nouveau après m'avoir réveillé si cruellement par cette cloche d'alarme de ton départ. Sept mois sous tes yeux... Et à présent, ou en réalité j'ai fait ta con-naissance, tu me paries de départ![104]
— Je te répète, que nous aurions pu causer plus tôt[105].
— А ти хотіла б цього?
— Moi? Tu ne m'échapperas pas, mon petit. Il s'agît de tes intérêts, à toi. Est-ce que tu étais trop timide pour t'approcher d'une femme à qui tu paries en rêve maintenant, ou est-ce qu'il у avait quelqu'un qui t'en a empêche?[106]
— Je te l'ai dit. Je ne voulais pas te dire «vous»[107].
— Farceur. Réponds done, — ce monsieur beau parleur, cet Italien-là qui a quitté la soirée, — qu'est-ce qu'il t'a lancé tantôt?[108]
— Je n'en ai entendu absolument rien. Je me soucie très peu de ce monsieur, quand mes yeux te voient. Mais tu oublies... il n'aurait pas été si facile du tout de faire ta connaissance dans le monde. Il у avait encore mon cousin avec qui j'étais lié et qui incline très peu à s'amuser ici: Il ne pense à rien qu'à son retour dans les plaines, pour se faire soldat[109].
— Pauvre diable. Il est, en effet, plus malade qu'il ne sait. Ton ami italien du reste ne va pas trop bien non plus[110].
— Il le dit lui-même. Mais mon cousin... Est-ce vrai? Tu m'éffraies[111].
— Fort possible qu'il aille mourir, s'il essaye d'être soldat dans les plaines[112].
— Qu'il va mourir. La mort. Terrible mot, n'est-ce pas? Mais e'est étrange, il ne m'impressionne pas tellement aujourd'hui, ce mot. C'était une façon de parler bien conventionnelle, lorsque je disais «Ти m'effraies». L'idée de la mort ne m'effraie pas. Elle me laisse tranquille. Je n'ai pas pitié — ni de mon bon Joachim ni de moi-même, en entendant qu'il va peut-être mourir. Si e'est vrai, son état ressemble beaucoup au mien et je ne le trouve pas particulièrement imposant. Il est moribond, et moi, je suis amoureux, eh bien! — Tu as parlé à mon cousin à l'atelier de photographic intime, dans l'antichambre, tu te sou-viens[113].
— Je me souviens un peu[114].
— Done ce jour-là Behrens a fait ton portrait transparent![115]
— Mais oui[116].
— Mon dieu. Et l'as-tu sur toi?[117]
— Non, je l'ai dans ma chambre[118].
— Ah, dans ta chambre. Quant au mien, je l'ai toujours dans mon portefeuille. Veux-tu que je te le fasse voir?[119]
— Mille remerciements. Ma curiosité n'est pas invincible. Ce sera un aspect très innocent[120].
— Moi, j'ai vu ton portrait extérieur. J'aimerais beaucoup mieux voir ton portrait intérieur qui est enferme dans ta chambre... Laisse-moi demander autre chose! Parfois un monsieur russe qui loge en ville vient te voir. Qui est-ce? Dans quel but vient-il, cet homme?[121]
— Tu es joliment fort en espionnage, je l'avoue. Eh bien, je réponds. Oui, e'est un compatriote souffrant, un ami. J'ai fait sa connaissance à une autre station, balnéaire, il у a quelques années déjà. Nos relations? Les voila: nous prenons notre thé ensemble, nous fumons deux ou trois papiros, et nous bavardons, nous philosophons, nous parlons de l'homme, de Dieu, de la vie, de la morale, de mille choses. Voilà mon compte rendu. Es-tu satisfait?[122]
— De la morale aussi! Et qu'est-ce que vous avez trouvé en fait de morale, par exemple?[123]
— La morale? Cela t'intéresse? Eh bien, il nous semble qu'il faudrait chercher la morale non dans la vertu, c'est-à-dire dans la raison, la discipline, les bonnes moeurs, l'honnêteté, — mais plutôt dans le contraire, je veux dire: dans le péché, en s'aban-donnant au danger, à ce qui est nuisible, à ce qui nous consume. Il nous semble qu'il est plus moral de se perdre et même de se laisser dépérir que de se conserver. Les grands moralistes n'étaient point des vertueux, mais des aventuriers dans le mal, des vicieux, des grands pécheurs qui nous enseignent à nous incliner chrétiennement devant la misère. Tout ça doit te déplaire beaucoup, n'est-ce pas?[124]
Ганс Касторп мовчав. Він так і сидів у тій самій позі, схрестивши ноги під рипучим кріслом, нахилившись до жінки в гостроверхому ковпаку, яка напівлежала, тримав у руці її олівець і дивився такими самими блакитними очима, як у Ганса Лоренца Касторпа, в глибину спорожнілої кімнати. Люди розійшлися. Звуки піаніно, що стояло в кутку навскіс від обох, лилися тепер тихо й нерівно, хворий мангаймець грав однією рукою, а поряд з ним сиділа вчителька й перегортала ноти, що лежали в неї на колінах. Коли розмова Ганса Касторпа та Клавдії Шоша перервалася, піаніст зовсім перестав грати, а руку, що ледве торкалася клавіш, забрав з клавіатури собі на коліно, тоді як панна Енґельгарт і досі дивилась у нотний зошит. Четверо, що залишилися тут після святкування карнавальної ночі, сиділи нерухомо. Тиша тривала кілька безконечно довгих хвилин. Повільно, дедалі нижче схилилися під її тягарем голови тієї пари біля піаніно, голова мангаймця — до клавіатури, а голова панни Енґельгарт — до нотного зошита. Нарешті, мовби за німою згодою, мангаймець та вчителька обережно підвелись і, втягши голови в плечі та з недолуго провислими руками, уникаючи дивитися на інший, ще не опустілий кут кімнати, вийшли навшпиньки через читальню.
— Tout le monde se retire, — сказала пані Шоша. — C'étaient les demiers; il se fait tard. Eh bien, la fête de carnaval est flnie[125]. — І вона підняла руки, щоб зняти паперовий ковпак зі свого рудуватого волосся, заплетеного косою, яка вінком оповивала голову. — Vous connaissez les conséquences, monsieur[126].
Але Ганс Касторп із заплющеними очима покрутив головою, не змінюючи пози. Він відповів:
— Jamais, Clawdia. Jamais je te dirai «vous», jamais de la vie ni de la mort, якщо можна так висловитися, а було би варто. Cette forme de s'adresser à une personne, qui est celle de l'Occident cultivé et de la civilisation humanitaire, me semble fort bourgeoise et pédante. Pourquoi, au fond, de la forme? La forme, c'est la pédanterie elle-même! Tout ce que vous avez fixé à l'égard de la morale, toi et ton compatriote souffrant — tu veux sérieusement que ça me surprenne? Pour quel sot me prends-tu? Dis done, qu'est-ce que tu penses de moi?[127]
102
— О, він настільки точно відобразив твою шкіру... Зрештою, в цього вдівця горять щоки, й він має незвичайний кавовий сервіз... Гадаю, він знає твоє тіло не лише як лікар, але і як адепт іншої галузі гуманітарних наук...
104
— Нехай... Дай мені додивитися цей сон після того, як ти так жорстоко розбудила мене звісткою про свій від'їзд, ніби дзвонами, що б'ють на сполох. Сім місяців перед твоїми очима... І тепер, коли я справді з тобою познайомився, ти кажеш мені, що від'їжджаєш!
106
— Я? Не ухиляйся, мій хлопчику. Мова йде про твої інтереси. Ти що, був надто сором'язливим, щоб наблизитися до жінки, з якою розмовляєш тепер уві сні, чи, може, тобі хтось перешкоджав?
108
— Хитрун! Скажи ж мені, той балакун, отой італієць, який не захотів лишитися, що він тобі кинув на ходу?
109
— Я не розчув жодного слова. Яке моє діло до цього пана, коли мої очі бачать тебе? Але ти забуваєш... Зовсім не легко було з тобою познайомитися так, як знайомляться зазвичай. І потім я ж тут з братом, а він тут зовсім не схильний до розваг. Він думає лише про те, як повернутися на рівнину, щоб стати солдатом.
110
— Бідолаха. Він насправді значно серйозніше хворий, ніж сам гадає. Зрештою, в твого друга-італійця також справи кепські.
113
— Помре? Смерть. Жахливе слово, еге ж? Але дивно, що тепер це слово мене так не вражає. Коли я сказав: «Ти мене лякаєш», я просто промовив загальноприйняту фразу. Думка про смерть не лякає мене. Я ставлюся до неї спокійно. Й мені не шкода ані мого доброго Йоахима, ані себе самого, коли мені кажуть, що він може померти. Якщо це так, то його стан досить подібний на мій. І це не здається мені аж таким жахливим. Він морібундус, а я — закоханий, що ж! Ти ж розмовляла з моїм братом у приймальні, під кабінетом просвітлювання, пам'ятаєш?
121
— Я бачив твій зовнішній портрет. Але хотів би побачити твій внутрішній портрет, зачинений у тебе в кімнаті... Дозволь поставити тобі ще одне запитання! Часом до тебе приходить один росіянин, що живе в містечку. Хто він? З якою метою ця людина до тебе приходить?
122
— Виявляється, ти майстер у справі шпигунства. Ну що ж, я дам тобі відповідь. Так, це хворий співвітчизник, мій друг. Я познайомилася з ним на іншому курорті, вже кілька років тому. Наші стосунки? Будь ласка: ми разом п'ємо чай, викурюємо кілька папірос, балакаємо, філософствуємо, розмовляємо про людину, про Бога, про життя, про мораль, про безліч речей. Ось мій звіт. Задоволений?
124
— Моралі? Це тобі цікаво? Гаразд, нам здається, що мораль треба шукати не в чеснотах, тобто не в розсудливості, дисципліні, добрих звичаях, чесності, а скорше в протилежному, я хочу сказати — віддавшись гріховності, небезпеці, бо нам шкідливе те, що нас пожирає. Нам здається, моральнішим є втратити себе й навіть загинути, ніж себе зберегти. Великі моралісти зовсім не були доброчесними, вони були порочними, обізнаними зі злом, були великими грішниками, і вони вчать нас по-християнськи схилятися перед нещастям. Все це тобі, напевне, дуже не подобається, правда?
125
— Усі розійшлися, —
127
— Ніколи, Клавдіє. Ніколи не скажу я тобі «ви», ніколи в житті та в смерті,