Він розмовляв без іноземного акценту, лише за точністю його вимови все ж таки можна було пізнати в ньому чужинця. Його губи формували слова з певною насолодою. Слухати його було задоволенням.
— Чи панові добре подорожувалося? — звернувся він до Касторпа... — Чи пан уже одержав свій вирок? Я маю на увазі: чи вже відбулася похмура церемонія першого обстеження? — тут Сеттембріні мав би мовчки чекати, якби бажав справді щось почути, адже він поставив запитання, й Ганс Касторп намагався дати відповідь. Та чужинець зразу поставив наступне запитання: «Все минуло добре? Судячи з вашої охоти до веселощів... — і на мить замовк, а вигин кутика його рота став ще глибшим, — випливають цілком різні висновки. Скільки місяців наклали на вас наші Мінос та Радамант? — слово «наклали» прозвучало з його вуст особливо кумедно. — Давайте я прикину? Шість? Чи зразу дев'ять? Тут люди не скупі...
Ганс Касторп здивовано засміявся, при цьому намагаючись пригадати, ким то були оті Мінос та Радамант. Він відповів:
— Ну, що ви? Ні, ви помиляєтесь, пане Септем...
— Сеттембріні, — чітко і з запалом поправив італієць, при цьому іронічно вклонившись.
— Пане Сеттембріні, перепрошую. Отже, ні, ви помиляєтесь. Я зовсім не хворий. Я лише приїхав на два-три тижні провідати мого брата Цімсена й принагідно також трохи відпочити...
— Хай йому грець! То ви не з наших? Ви здорові, ви тут лише в гостях, як Одіссей у царстві тіней? Як сміливо спуститися на глибину, де порожньо й безглуздо живуть мертві...
— На глибину, пане Сеттембріні? Тут я маю заперечити. Мені ж довелось дертися до вас на висоту п'яти тисяч футів...
— То вам лише здалося! Даю слово, це ілюзія, — мовив італієць, зробивши рішучий жест. — Ми — істоти, що опустилися дуже низько, еге ж, лейтенанте, — звернувся він до Йоахима. Той не надто радів від такого звертання, проте намагався це приховати й відповів:
— Ми справді стали трохи примітивнішими. Але ж, урешті, людина може таки зібратися з духом.
— Так, ви зможете, ви порядна людина, — сказав Сеттембріні. — Так, так, так, — чітко промовив він, знову обернувшись до Ганса Касторпа, й так само тричі злегка клацнув язиком по піднебінні. — Ну, ну, ну, — так само тричі відкарбував він, незворушно дивлячись при цьому новоприбульцеві в обличчя, тож його очі здавалися нерухомими й сліпими, та погляд ожив, і він повів далі, — цілком добровільно ви їдете нагору, до нас, тих, що опустилися, й хочете трохи нас розважити своїм товариством. Ну, це гарно. А на скільки приїхали? Моє запитання не надто коректне, але мене розбирає допитливість, скільки людина приписує собі, коли вирішує сама, а не Радамант!
— На три тижні, — сказав Ганс Касторп із дещо чванькуватою легкістю, відчувши, що йому заздрять.
— О dio, три тижні! Ви чуєте, лейтенанте? Це звучить майже виклично: я прибув сюди на три тижні, а потім їду назад. Шановний пане, якщо дозволите повчальний тон, то я скажу, що нам не відома така одиниця часу як тиждень. Нашою найменшою одиницею є місяць. Ми рахуємо на широку ногу, це привілей тіней. Є в нас також інші привілеї, та всі вони подібного ґатунку. Дозвольте запитати, якому фаху ви присвятили себе там, унизу, чи пак, точніше, до якого фаху готуєтесь? Як бачите, своїй цікавості ми не ставимо перепон. Цікавість ми також зараховуємо до своїх привілеїв.
— Будь ласка, прошу, — промовив Ганс Касторп. І розповів про себе.
— Майстер кораблебудування! Це вражає! — вигукнув Сеттембріні. — Будьте певні, як на мене, це справді вражає, хоча мої особисті здібності лежать в іншому руслі.
— Пан Сеттембріні — літератор, — сказав Йоахим пояснюючим та дещо збентеженим тоном. — Для німецьких газет він написав некролог Кардуччі. Ти ж знаєш Кардуччі — і він ще дужче збентежився, бо його брат зиркнув на нього з подивом, неначе хотів сказати: «Що ти там знаєш про Кардуччі? Гадаю, так само мало, як і я».
— Це правда, — сказав, кивнувши головою, італієць. — Я мав честь, розповісти вашим землякам про життя цього великого поета й миротворця, коли воно добігло кінця. Я знав його особисто, маю честь називатися його учнем. Я слухав його в Болоньї. Я завдячую йому моєю освітою та оптимізмом. Але ж ми вели мову про вас, майстре-корабеле! Знаєте, ви значно виросли в моїх очах. Ви тут як представник цілого світу праці та практичного генія!
— Та що ви, пане Сеттембріні, власне, ж я лише студент і тільки починаю.
— Звичайно, і кожен початок по-своєму важкий. Узагалі будь-яка робота є важкою, якщо вона заслуговує своєї назви, еге ж?
— Так, але дідько його зна! — мовив Ганс Касторп зі щирого серця.
Сеттембріні нараз насупив брови.
— Навіть дідька ви гукаєте, — сказав він, — аби підсилити думку? Сатану во плоті? Знаєте, мій великий учитель написав на його честь гімн.
— Перепрошую, — сказав Ганс Касторп, — на честь дідька?
— Атож. У мене на батьківщині його іноді виконують на свята. О salute, о Satana, о Ribellione, о forza vindice della Ragione...[1]
Чудова пісня! Але навряд чи це був той дідько, про якого ви згадали, адже він у чудових стосунках з роботою. Той, якого ви мали на увазі, той, що цурається роботи, оскільки боїться її, напевне, є якимось іншим, про якого говорять, що йому не варто класти пальця до рота...
Усе це здалося Гансові Касторпу доволі химерним. По-італійському він не розумів, але й від решти він також почувався не надто затишно. Від цих слів одгонило недільною проповіддю, хоча й сказані вони були в легкому, жартівливому розмовному тоні. Ганс Касторп поглянув на свого брата, який потупив очі, й сказав:
— Ой, пане Сеттембріні, ви надто буквально сприймаєте мої слова. Той «дідько» — то ж була просто приказка, запевняю вас!
— Хтось же має бути й дотепним, — сказав Сеттембріні, меланхолійно поглянувши в простір. Нараз він знову пожвавішав та, елегантно змінивши тон, повів далі:
— Принаймні я виправдано роблю з ваших слів висновок, що ви обрали почесну професію. Боже мій, я гуманіст, homo humanus, я зовсім не розуміюся на інженерній справі, тим більшу повагу вам висловлюю. Але я можу собі уявити, що ваш фах як теорія потребує ясної та кмітливої голови, а його практика — повної віддачі, хіба не так?
— Звичайно ж так, тут я з вами абсолютно погоджуюся, — відповів Ганс Касторп, мимоволі намагаючись говорити дещо вишуканіше. — Сьогодні перед людиною стоять колосальні вимоги, краще до кінця не усвідомлювати, наскільки вони серйозні, а то можна занепасти духом. Ні, це не розвага. А якщо до того ж ти не найсильніший... Я тут лише гість, але найсильнішим назвати себе також не можу. Я сказав би неправду, якби стверджував, ніби робота дається мені напрочуд легко. Маю сказати, що скорше вона мене виснажує. Цілком здоровим я, власне, почуваюся лише тоді, коли не роблю нічого...
— Наприклад, зараз?
— Зараз! О, зараз я тут, нагорі, ще зовсім новенький, дещо спантеличений, можете собі уявити.
— Ох, спантеличений.
— Так, я й не виспався як слід, та й перший сніданок був аж надто ситним... Я звик до порядного сніданку, але сьогоднішній був, як мені здається, надто важким для мене, too rich, як кажуть англійці. Одне слово, маю таке відчуття в шлунку, та й моя сигара сьогодні вранці мені не зовсім смакувала, уявіть собі! Зі мною такого ніколи не буває, хіба що коли серйозно захворію, а сьогодні вона мені раптом здалася на смак, мов шкіряний ремінь. Я мусив її викинути, не мало жодного сенсу себе силувати. Ви курите, я перепрошую за запитання? Ні? Тоді ви не можете уявити, яка досада й розчарування охоплюють людину, яка з молодости так охоче курить, як я...
— Я в цьому не маю досвіду, — відповів Сеттембріні, — завдяки браку цього досвіду я, між іншим, перебуваю в непоганому товаристві. Цілий ряд високих та тверезих умів мали відразу до тютюну. Кардуччі також цього не любив. Але в нашого Радаманта ви знайдете порозуміння. Він прихильник вашої вади.