Ці зауваги наводяться тут лише тому, що молодий Ганс Касторп мав на увазі щось подібне, коли за кілька днів по приїзді сказав своєму братові в перших (при цьому дивлячись на нього очима з кров'яними жилками):
— Дивно воно було і є, як ото час у незнайомому місці на-початку здається довгим. Тобто... звичайно, не може бути й мови про те, що я тут нуджуся, навпаки, можна сказати, що я маю тут королівські розваги. Але якщо озирнутися, тобто поглянути ретроспективно, зрозумій мене правильно, тоді мені здається, що я тут, нагорі, вже бозна-скільки часу провів, і відтепер до того моменту, коли я прибув на вокзал, не розуміючи, що вже приїхав, а ти сказав: «То виходь же!» — пам'ятаєш? — для мене це вже ціла вічність. До вимірювання часу чи, взагалі, до здорового глузду це відчуття немає жодного відношення, це суто справа сприймання. Звичайно, було би безглуздо сказати: «Мені здається, ніби я тут уже два місяці. — Це була б нісенітниця. Тут я можу сказати: «Дуже довго».
— Так, — відповів Йоахим з термометром у роті, — я також маю з цього користь. Відколи ти тут, я можу, в певному сенсі, спертися на тебе.
І Ганс Касторп засміявся, бо Йоахим сказав це так просто, без пояснень.
Ганс Касторп випробовує себе в бесіді по-французькому
Ні, він зовсім ще тут не прижився, ані в плані знання тутешнього життя в усіх його особливостях — знання, яке за кілька днів здобути ніяк не міг і, як він сам казав це Йоахимові, навіть за три тижні, на жаль, не зможе здобути; ані в плані пристосування свого організму до дуже специфічних атмосферних умов у «них, тут, нагорі», адже це пристосування було для нього надзвичайно виснажливим, ба, йому навіть здавалось, ніби воно не відбувалося зовсім.
Звичайний день був чітко розподілений та старанно організований, людина швидко входила в ритм і відчувала легкість, звикнувши до власних дій. Правда, в рамках тижня та більших часових одиниць людина підлягала певним регулярним відхиленням, які проявлялися поступово, одне — вперше, тоді як інше вже повторилося; також і стосовно щоденної появи предметів та облич Гансові Касторпу треба було ще багато вивчити, точніше — помічати все мимохідь побачене та з молодечим завзяттям убирати в себе нове.
Наприклад, оті пузаті посудини з вузькими шийками, що стояли в коридорах перед деякими кімнатами й на які впав його погляд зразу по приїзді, містили кисень — Йоахим пояснив йому у відповідь на його запитання. Там був чистий кисень — по шість франків балон, цей живильний газ давали помираючим, аби збудити та підтримати їхні сили — вони вдихали його через шланг. Тож за дверима, перед якими стояли такі балони, лежали помираючі або «moribundi», як сказав надвірний радник Беренс, коли Ганс Касторп одного разу зустрів його на другому поверсі, — надвірний радник саме йшов коридором у білому халаті та з синіми щоками, і вони разом спустилися сходами.
— Ну, ви, сторонній спостерігачу! — сказав Беренс. — Що поробляєте, чи пощадять нас ваші доскіпливі погляди? Честь для нас, честь для нас. Так, наш літній сезон цілком удався, не з гіршого десятка. Я також заради жарту трохи причастився. Та шкода, що ви не бажаєте провести з нами зиму. Я чув, ніби хочете лишитися всього на вісім тижнів? Як, на три? Ну це вже бліцвізит, не варто й справи покидати на такий короткий час, ну, як знаєте. Але все-таки шкода, що ви не проведете з нами зиму, коли тут збирається все оте «Hotevoleh»[7], — вів він далі, спотворюючи французьку вимову, — міжнародне «Hotevoleh» там, унизу, в «Давосі-Пляц», воно збирається лише взимку, то вже б ви мали бачити, було б корисно для власної освіти. Можна луснути зі сміху, як ці типи походжають, підстрибують ніби на ходулях. А дами, Боже мій, а дами! Строкаті, мов райські пташки, їй-бо, і надзвичайно галантні... Та, перепрошую, зараз мені треба до мого морібундуса, — сказав він, — тут, у номері двадцять сім. Знаєте, вже фінальна стадія. Вся середина протрухла. П'ять десятків балонів за вчорашній день, а сьогодні не відривається, ласун. Та до полудня він уже буде ad penates[8]. Ну, дорогий пане Райтер, — сказав він, заходячи до кімнати, — як ви дивитесь на те, щоб скрутити в'язи ще одному балону... Його слова загубилися за причиненими дверима. Та на мить Ганс Касторп у глибині кімнати помітив на подушці восковий профіль молодого чоловіка з тонкою борідкою, який повільно повернув до дверей свої великі очні яблука.
То був перший у житті морібундус, якого побачив Ганс Касторп, адже його батьки так само, як і дід, померли мовби за його спиною. Яким сповненим гідности був профіль молодого чоловіка на подушці із закинутою догори тонкою борідкою! Яким виразним був погляд його надмірно великих очей, коли він повільно перевів їх на двері! Ганс Касторп, і досі переймаючись тим пробіжним образом, мимовільно сам спробував зробити такі великі очі й так виразно й повільно поглянути, як той морібундус; водночас він спускався сходами й таким поглядом сам поглянув на одну пані, що вийшла за ним з дверей і випередила на наступній площадці. Він не зразу пізнав її, це була мадам Шоша. Вона ледь посміхнулася спідлоба на ті очі, які він зробив, поправила рукою волосся на потилиці й попереду пішла сходами вниз, тихо, гнучко, ледь нахиливши голову.
У ці перші дні він не завів майже жодних знайомств, але й пізніше довгий час було те саме. Розпорядок дня загалом не надто цьому сприяв; до того ж Ганс Касторп був стриманою людиною, почувався тут, нагорі, гостем та «стороннім спостерігачем», як сказав надвірний радник Беренс, тож задовольнявся розмовами й товариством Йоахима. Щоправда, одна медична сестра так часто озиралася на нього, що Йоахим, який уже раніше кілька разів з нею заговорював, відрекомендував їй свого брата. В пенсне, заправленому за вуха, вона говорила не те що манірно, а таки ображено; якщо до неї уважніше придивитися, то складала враження, ніби з нудьги в неї пошкодився розум. Від неї було дуже складно відкараскатись, оскільки вона мала просто хворобливий страх закінчити розмову, і тільки-но молоді люди зробили жест, що хочуть іти далі, вона вчепилася в них із розпачливими посмішками, поквапними словами й поглядами, тож хлопці, пожалівши її, постояли ще трішки. Вона довго, в деталях розповідала про свого батька, юриста, та про свого брата в перших, що був лікарем — очевидно, аби показатись у вигідному світлі, повідомивши про своє походження з освічених прошарків суспільства. Пацієнт, за яким вона доглядала, був сином кобургзького фабриканта ляльок, на ім'я Ротбайн, останнім часом у нього виникли проблеми з кишечником. Це тяжко для всіх, хто має до цього причетність, як панове й самі можуть собі уявити; а ще коли людина походить з академічної родини й наділена тонким відчуттям, набутим у вищих колах, то це особливо тяжко. Але не можна відвернутися до всього спиною... Оце недавно, уявіть лише собі, панове, повертається вона після короткої прогулянки, лише сходила придбати собі зубного порошку, а хворий сидить у ліжку, перед ним склянка густого темного пива, ковбаса салямі, добрий кусень чорного хліба та огірок! Усі ці таємні ласощі надіслали йому родичі для зміцнення його організму. Але наступного дня він був радше мертвим, ніж живим. Сам прискорює свій кінець. Та це буде порятунком лише для нього, але не для неї — її, до речі, звати сестра Берта, а по-справжньому — Альфреда Шільдкнехт — адже вона тоді перейде просто до іншого хворого в більш чи менш просунутій стадії, тут або в іншому санаторії, така перед нею відкривається перспектива, іншої немає.