Так, сказав Ганс Касторп, її робота, без сумніву, важка, але приносить і певне задоволення, як він гадає.
— Безперечно, — відповіла сестра Берта, — вона приносить задоволення, але водночас є дуже важкою.
Тож, усього найкращого панові Ротбайну. Брати хотіли були вже йти, та тут вона вчепилася в них словами й поглядами, і те, яких докладала зусиль, аби трохи затримати хлопців, виглядало настільки жалісним, що було б жорстоко не залишитися ще на якусь мить.
— Він спить! — сказала вона. — Він мене не потребує. Тож я оце на кілька хвилин вийшла в коридор...
І вона взялася нарікати на надвірного радника Беренса й на тон, яким той з нею спілкується і який є надто безпринципним, щоб відповідати її походженню. Значно більшу перевагу вона надавала докторові Кроковскі — його вона називала великодушним. Потім знову взялася розповідати про свого тата та своїх кузинок. Нічого іншого її мозок не виробляв. Даремно поривалася ще трохи затримати братів, заради цього нараз підвищила тон і, коли ті хотіли йти, ледь не перейшла на крик, нарешті вони вислизнули й пішли собі далі. Але сестра ще якийсь час дивилася їм вслід, нахилившись вперед і засмоктуючи їх очима, так ніби хотіла силою погляду затягнути їх назад. Потім з її грудей вихопилося зітхання, й вона подибала назад у кімнату до свого пацієнта.
Ще за ці дні Ганс Касторп познайомився лише з темно-блідою дамою, тією мексиканкою, яку він уже бачив у саду і яку називали «Tout-les-deux». І справді так сталося, що й він почув від неї отой плачевний вислів, що став її кличкою; та оскільки був підготовленим, то при цьому беріг добру міну й лишився собою задоволеним. Хлопці зустріли її біля головного порталу, коли після першого сніданку вирушили на обов'язкову ранкову прогулянку. Вона ходила собі там, закутавшись у чорну кашмірову хустку, ступаючи на кривих ногах розмашистими, неспокійно-гойдливими кроками; на тлі чорної вуалі, що огортала її волосся з сивиною й була зав'язана під підборіддям, мерехтіло її матово-біле, старіюче обличчя з великим зажуреним ротом. Йоахим, як завжди без капелюха, кивнув головою на знак вітання, і вона повільно відповіла, при цьому вертикальні зморшки на її вузькому лобі від напруження зору стали ще глибшими. Вона зупинилася, оскільки помітила нове обличчя й чекала, ледь кивнувши головою, наближення хлопців; адже, очевидно, вважала за необхідне, щоб незнайомець дізнався про її долю і вислухав її. Йоахим відрекомендував свого брата. Крізь мантилью вона подала гостеві руку, худу, жовтаву, помережану судинами, прикрашену перснями руку, й, киваючи, не переставала на нього дивитися і нарешті сказала:
— Tous les dé, monsieur. Tous les dé vous savez...[9]
— Je le sais, madame, — відповів Ганс Касторп. — Et je reg-rette beaucoup.[10]
Обвислі капшуки під її бурштиново-чорними очима були надзвичайно великі й важкі, таких він ще ні в кого не бачив. Від неї йшов легкий, непевний дух. Ганса Касторпа охопило почуття спокою та серйозности.
— Merci, — сказала вона хрипкувато, що чудово пасувало до надломлености її подоби, й один кутик рота трагічно потягся донизу. Потім вона заховала руку під мантилью, похилила голову й рушила собі далі. А Ганс Касторп дорогою сказав:
— Бачиш, нічого мені не сталося, я дуже добре з нею розібрався. Взагалі, з такими людьми я завжди добре розбираюся, принаймні, мені так здається, я від природи знаю, як з ними поводитись, а ти як гадаєш? Я навіть думаю, що із сумними людьми я загалом можу обходитися краще, ніж з веселими, Бог його зна, в чому тут справа, можливо, в тому, що я все-таки сирота й так рано втратив батьків, але коли люди серйозні й сумні і в гру вступає смерть, то це мене не пригнічує й не бентежить, навпаки, я почуваюся в своїй стихії чи, принаймні, краще, аніж коли все йде так бадьоро, це мені не так підходить. Нещодавно я подумав: зрештою, це безглуздя, що тутешні дами так жахаються смерти та всього, з нею пов'язаного, що їх треба делікатно від цього оберігати й приносити останнє причастя, коли вони якраз у їдальні. Ні, це просто безглуздо. Чи ти охоче дивишся на труну? Я — охоче. Я вважаю, що саме труна є гарним видом меблів, навіть тоді, коли порожня, але коли в ній хтось лежить, то, на мій погляд, це просто врочисто. Похорон має в собі щось таке повчальне; часом я вже думав, що, коли хочеш спізнати чогось трохи повчального, то йди не до церкви, а на похорон. Люди мають на собі добротне, чорне вбрання й знімають шапки, дивляться на труну й тримаються серйозно й замислено, й ніхто не має права пускати пласкі жарти, як то зазвичай у житті. Це мені дуже подобається, коли люди мають нагоду трохи замислитися. Часом я сам себе запитував, чи не мав би стати пастором — у певному сенсі, гадаю, це мені б личило... Сподіваюся, я не зробив помилки, коли говорив французькою?
— Ні, — сказав Йоахим. — «Je le regrette beaucoup» було цілком правильно.
Політично підозріла!
Дні увійшли у звичну колію: спершу неділя — а саме неділя з курортною музикою на терасі, що відбувалася двічі на місяць, тобто позначка двох тижнів, у другій половині яких Ганс Касторп з'явився тут іззовні. Він прибув у четвер, отож це був п'ятий день, день з ясним сонцем після ТІЄЇ переміни погоди й несподіваного повернення зими — ніжний і свіжий день з численними хмарками на блакитному небі та неяскравим сонцем над схилами й над долиною, що знову зазеленіли, як і належить у цю літню пору, бо той раптовий сніг все ж таки був приреченим.
Було помітно, що кожен намагається відзначати неділю, адміністрація та гості підтримували одні одних у цьому прагненні. Вже до ранкового чаю подали пиріг з насипкою, на кожному місці стояла вазочка з кількома квітками — гірськими гвоздиками й навіть альпійськими трояндами, що їх чоловіки повставляли собі в петлю вилоги (прокурор Паравант з Дортмунда навіть одяг чорний фрак з камізелькою в горошок), дамські туалети відзначалися ароматом святкових парфумів — пані Шоша з'явилася до сніданку в легкому, мереживному пеньюарі з відкритими руками, гримнувши скляними дверима, вона ніби представилася гостям у цьому привабливому виді, а потому попрямувала скрадливою ходою до свого столу; одяг так чудово їй личив, що Гансова сусідка, вчителька з Кенігсберга, не втрималася, щоб не виявити своє захоплення. Навіть варварське подружжя з «поганого» російського столу віддало належне святій неділі: чоловіча половина змінила свою шкірянку на куртку, а фетрові чоботи — на шкіряні черевики, а пані і сьогодні мала на собі бруднувате пір'яне боа, з-під якого визирала зелена шовкова блуза з комірцем... Помітивши їх, Ганс Касторп насупив брови й залився рум'янцем, до чого він тут мав особливу схильність.