— Це гарно з вашого боку. Нарешті бідний Тантал може зайнятися чимось іншим! Ви даєте йому на заміну котити знамениту каменюку! Я назвав би це справжньою добросердечністю. Але як то воно, мадам... З вами відбуваються таємничі речі. Розповідають історії про двійників, астральні тіла... Я в це не вірив дотепер, але те, що трапляється з вами, зводить мене з розуму...
— Очевидно, пан хоче зі мною порозважатися.
— Зовсім ні! Мені таке й на думку не спадало! Прошу вас лише заспокоїти мене стосовно певних темних сторін вашої екзистенції, а потім ми зможемо поговорити про забави! Вчора ввечері між пів на десяту й десятою я вирішив був трохи пройтися садом — при цьому дивлюся на ряд балконів, а на вашому світить електрична лампочка. Тобто ви були на процедурі лежання згідно з обов'язком, здоровим глуздом та приписом. «Там лежить наша гарна пацієнтка, — мовив я до себе, — й вірно виконує припис, аби якомога скоріше повернутися додому, в обійми пана Штера». А що ж я чую через кілька хвилин? Що вас о тій же годині бачили в cinematygrafo (пан Сеттембріні вимовив це слово по-італійському з наголосом на четвертому складі) — отже, в cinematygrafo, що в аркадах курзали, а потім ще в кондитерській за склянкою міцного вина та якимись безе, а саме...
Пані Штер відвернулася, хихикнула в свою серветку, ліктями штрикнула Йоахима Цімсена та тихого пана Блюменколя, ще й змовницьки підморгнула, всім своїм єством демонструючи дурнезне самовдоволення. Вечорами вона вводила в оману обслуговуючий персонал, виставивши на балконі ввімкнену лампу, сама ж таємно виходила, спускалася в англійський квартал і віддавалась там розвагам. Тим часом у місті Каннштадт чекав на неї чоловік. До речі, вона була не єдиною пацієнткою, що практикувала такі речі.
— ...а саме, — вів далі Сеттембріні, — у якому товаристві куштували ви ці безе? У товаристві капітана Міклошича з Бухареста! Мене запевняли, що він носить корсет, але, боже мій, як мало це тут значить! Я благаю вас, мадам, скажіть, де ж ви були? Ви якась подвійна! Може, ви спали, й поки земна половина вашого єства самотньо займалась процедурою лежання, духовна половина розважалася в товаристві капітана Міклошича разом із безе...
Пані Штер відверталась та пручалася, ніби її хто лоскотав.
— Невідомо, чи не краще бажати протилежного, — сказав Сеттембріні, — що ви смакуєте безе самі, а процедуру лежання проводите з капітаном Міклошичем...
— Хи-хи-хи...
— А чи знають панове позавчорашню історію? — без переходу запитав Сеттембріні. — Одного вже забрали — чорт забрав, тобто, власне, забрала його мати, енергійна пані, вона мені сподобалася. То був молодий Шнеерман, Антон Шнеерман, що сидів он там, спереду, за столом мадемуазель Клеефельд, — бачите, його місце порожнє. Воно буде невдовзі зайняте, я щодо цього не хвилююся, проте Антон поїхав, ніби вітром здуло. Він тут був півтора року — з шістнадцяти; йому додали ще шість місяців. І що ж відбувається? Не знаю, хто нашептав на вухо мадам Шнеерман, одне слово, вона дізналася про ухил свого синка до Baccho et ceteris[12]. Без повідомлення з'являється вона тут, така собі матрона — на три голови вища за мене, сива й люта, не розбалакуючи, відважує панові Антону кілька ляпасів, бере за комір і садовить на потяг. «Хай пропадає, — сказала вона, — але так теж не годиться». І гайда, забрала його додому.
Усі, хто чув пана Сеттембріні, засміялися, адже він міг так кумедно розповідати. Італієць виявив свою обізнаність щодо всіх останніх новин, хоча сам так критично-в'їдливо ставився до суспільного життя тут, нагорі. Він знав усе. Знав, як звати новоприбулих та з якого приблизно вони середовища; повідомляв, що вчора такому-то чи в такій-то зробили резекцію ребра, й знав з найдостовірнішого джерела, що з осени не прийматимуть хворих з температурою вище від 38,5. Минулої ночі, за його словами, песик мадам Капатсуліас з Мітилен сів на кнопку електричного сигналу виклику персоналу на нічному столику пані, зчинилася велика біганина й переполох, особливо через те, що мадам Капатсуліас застали не саму, а з асесором Дюстмундом із Фрідріхсгаґена. Навіть доктор Блюменколь посміхнувся на цю історію, а красуня Маруся ледь не задихнулася в своїй помаранчевій хустині, тоді як пані Штер пронизливо кричала, здавлюючи обома руками ліву грудь.
Але з братами Лодовіко Сеттембріні розмовляв і про себе самого та своє походження, чи то під час прогулянок увечері, чи то зразу по обіді, коли більшість пацієнтів уже виходила з їдальні, а вони втрьох ще певний час лишалися за столом, поки офіціантки — «сестри-годівниці» — прибирали посуд, а Ганс Касторп курив свою «Марію Манчіні», пряний запах якої знову почав відчувати на третій тиждень. Уважно, прискіпливо слухав він оповіді італійця, що відкривав перед ним особливий, новий світ, слухав дивуючись, але й охоче піддаючись на вплив.
Сеттембріні розповідав про свого діда, міланського адвоката, який передусім був великим патріотом, своєрідним політичним агітатором, оратором та журналістом — він також був опозиціонером, цілком як онук, проте розмах його діяльности був більшим, сміливішим. Адже коли Лодовіко, як він сам визнавав з гіркотою, змушений був займатися злослів'ям щодо міжнародного санаторію «Берґгоф», піддавати його іронічній критиці та в ім'я прекрасної, роботящої людини висловлювати проти нього протест, — його дід займався формуванням урядів, конспіративною діяльністю проти Священного Альянсу, що тоді утримував його роздроблену батьківщину в стані тупого рабства, він був активним членом певного, поширеного на всю Італію, таємного товариства — був карбонарієм, як, несподівано притишивши голос, пояснив Сеттембріні, так, ніби й досі ще було небезпечно говорити про такі речі. Одне слово, цей Джузеппе Сеттембріні, за оповіддю внука, постав перед обома слухачами як темна, пристрасна особистість, схильна до підривної діяльности, як ватажок та змовник, і при всій повазі, яку вони з увічливости намагалися виявити, їм не зовсім пощастило збутися почуття підозрілої негації, ба навіть спротиву. Звичайно, це були речі особливі: все, про що брати слухали, відбувалося давно, майже сто років тому, це була історія, а з історії, особливо з давньої, їм були теоретично відомі поняття та приклади розпачливого пориву до свободи та нездоланної зненависти до тиранії, проте вони ніколи не думали, що можуть зіткнутися з цим так конкретно, безпосередньо. А з підривною діяльністю та конспірацією того діда, як вони почули, була пов'язана в першу чергу його велика любов до своєї батьківщини, яку він хотів бачити єдиною та вільною — так, його підривна діяльність була плодом та реалізацією цієї достойної поваги прив'язаности, і хоч би як бентежило обох братів поєднання заколотництва та патріотизму, — адже для них було звичним пов'язувати патріотичні почуття зі збереженням усталеного порядку — та вони мали визнати перед самими собою, що в ті часи взаємини були іншими, й протест поєднувався з суспільними чеснотами, а лояльна законність — із інертною байдужістю до суспільних справ.
Але дід Сеттембріні був не лише італійським патріотом, він був прихильником усіх народів, які прагли свободи. Адже після поразки державного перевороту в Турині, в якому брав активну участь, він дивом вислизнув від нишпорок графа Меттерніха та присвятив час свого заслання боротьбі за конституцію в Іспанії, а в Греції проливав кров за незалежність грецького народу. В той час з'явився на світ батько Сеттембріні — через що він також був великим гуманістом та шанувальником класичної Антики — народжений, до речі, від матері з німецькою кров'ю, оскільки дід, Джузеппе, одружився з однією дівчиною із Швейцарії й здолав разом з нею всі наступні випробування та пригоди. Згодом, після десятиріччя на колесах, він зміг повернутися на батьківщину й працював у Мілані адвокатом, при цьому не забуваючи в письмовій та усній формі, у віршах та прозі закликати націю до свободи, до встановлення єдиної республіки, він пристрасно розробляв програми реформування держави й відверто виступав за об'єднання звільнених народів для досягнення загального щастя. Одна деталь, на якій наголошував Сеттембріні, справила особливе враження на братів: те, що дід Джузеппе все своє життя показувався на людях лише у чорному жалобному одязі, оскільки носив у собі біль, як сам казав, біль за Італію, його батьківщину, що животіла в злиднях та рабстві. За цими словами Ганс Касторп кілька разів згадував про власного діда, адже скільки пам'ятав, той також завжди носив чорний одяг, проте зовсім з іншим сенсом, аніж Джузеппе: він думав про старомодне вбрання Ганса Лоренца Касторпа, власне, людини, що належала до минулого, — носила його в обов'язковому порядку як свідчення своєї неприналежности до теперішнього часу, аж поки в домовині врочисто перейшов до своєї істинної, первинної подоби (з круглим, як таріль, жабо). Справді, то були два абсолютно різні діди! Ганс Касторп про все це думав, не відводячи погляду й обережно похитуючи головою, так що це могло бути інтерпретовано як знак його захоплення Джузеппе Сеттембріні, так і неприємного подивування та осуду. Він також з вихованости уникав зразу засуджувати те, що було для нього незнайомим, а намагавсь обмежитися порівнянням та констатацією. Бачив перед собою видовжену голову старого Ганса Лоренца Касторпа серед зали, коли той співав, схилившись над бокатою хрестильною чашею зі стертою позолотою, перехідної спадкової реліквії — співав, стуливши рот дудочкою, вимовляючи перший склад «Ur-» («Пра-»), цей глухий та богочестивий склад, що нагадував місця, де люди переходять на шанобливий, гойдливий крок. І Ганс Касторп бачив Джузеппе Сеттембріні з триколором у руці, з оголеною шаблею та похмурим поглядом, скерованим до небес попереду свого загону борців за свободу в бою з фалангами деспотії. Обидва були наділені красою та звитягою, думав він і то більше намагався віднайти тут правомірність, оскільки себе особисто таки відчував лише на одному боці. Адже дід Сеттембріні боровся за політичні права, тоді як його власному діду та його попередникам усі права належали з самого початку, а чернь протягом чотирьох століть відбирала їх завдяки насильству та вмовлянням... Отже, вони обидва ходили в чорному, один дід — на півночі, другий — на півдні, і обидва робили це, щоб відмежуватись од неприйнятного для них сьогодення. Та один чинив це через побожність, шануючи минувшину і померлих, яким належало його єство; тоді як другий — через бунт і на благо поступу, ворожого до побожности. Так, це були два світи, або два краї небесної сфери, думав Ганс Касторп, він стояв між ними, тим часом як Сеттембріні розповідав далі, а хлопець стояв, позираючи то в один, то в другий бік, з думкою про те, що подібну ситуацію він колись уже спізнав. Пригадав самотню прогулянку човном у сутінках на одному з гольштинських озер пізнього літа кілька років тому. Минала сьома година, сонце вже сідало, а майже повний місяць на сході саме вийшов над кущуватим берегом. Тож хвилин десять, поки Ганс Касторп веслував тихою водою, панувало примарне й бентежливе поєднання. На заході ще був ясний день, скляне, безпристрасне, вочевидь денне світло; та достатньо було обернути голову, щоб дивитися на так само вивершену, просто казкову, оповиту вологим туманом місячну ніч. Дивовижна рівновага тривала, напевне, не більш як чверть години, поки все змістилося на користь ночі та місяця, а засліплені та подразнені очі Ганса Касторпа зі щирим здивуванням переходили від одного освітленого ландшафту до другого, від дня до ночі, а від ночі знову до дня. Ось про що він подумав.