Цей останній поворот та висновок із благозвучних міркувань Сеттембріні вже не цікавив Ганса Касторпа, зовсім йому не сподобався, ба, навіть, неприємно зачепив його, так, ніби йшлося про особисту чи національну озлобленість, яка щораз виникала знову, не говорячи вже про Йоахима Цімсена, який, почувши, що італієць звертає у цей фарватер, зразу відвертався, насупивши брови, й більше не слухав — чи закликав до курортної служби, чи намагався перевести розмову на інше. Ганс Касторп також не почувався зобов'язаним надавати уваги таким викривленням — очевидно, вони були за межами тієї сфери впливу, до якої, заради проби, його штовхав припис сумління, причому штовхав так наполегливо, що він сам, коли пан Сеттембріні підсідав до нього чи приєднувався до них під час прогулянки, спонукав його висловитися стосовно своїх ідей.
Ці ідеї, ідеали та устремління, як зауважував Сеттембріні, передавалися в його родині від покоління до покоління. Адже всі троє присвятили їм своє життя та духовну силу — дід, батько та внук, кожен своїм чином: батько не меншим чином, ніж дід Джузеппе, хоча він і не був як той агітатором та борцем за свободу, а тихим та м'яким ученим, гуманістом, що стояв за своїм бюрком для писання. І що ж то таке гуманізм? Це любов до людей й нічого більше, а тому це й політика, це також бунт проти всього, що сквернить людину та принижує її гідність. Йому закидають перебільшену пошану до форми; але й гарна форма плекається ним, зрештою, заради людської гідности, у явній протилежності до Середньовіччя, яке погрузало не лише в людиноненависництві та забобонах, але й в образливій безформності; та перш за все гуманізм виступав за людей, за їхні земні інтереси, виступає за свободу мислі та радість життя й за те, щоб небо віддали горобцям. Прометей! Він був першим гуманістом, таким самим, як і Сатана, оспіваний Кардуччі... О Боже, брати мали б послухати того старого болонського ворога церкви, як він ополчався проти християнської чуттєвости романтиків! Проти священних співів Манцоні! Проти поезії затінку та місячного світла італійського романтизму, який він порівнював з «блідою небесною черницею Селеною»! Per Baccho[13], це була велика насолода! І ви мали б також чути, як він, Кардуччі, розібрався з Данте — він славив його як городянина великого міста, який виступав за творчу діяльність із перетворення та вдосконалення світу супроти аскези та зречення життя. Адже під іменем «Donna gentile е pietosa» він уславляв не хворобливу та містерійну тінь Беатріче; так, в першу чергу, він називав свою жінку, що втілює в цьому вірші принцип поцейбічного пізнання, практичної життєвої роботи...
Ганс Касторп таким чином послухав про різні речі стосовно Данте, ще й з найкращих джерел. Він не зовсім покладався на них, ураховуючи схильність італійця до розбалакувань; але все-таки варто було послухати про те, що Данте був прогресивним городянином великого міста. Потім хлопець слухав Сеттембріні, який говорив про себе самого й заявив, що в його, Лодовіко, особі, тобто в особі внука, поєдналися тенденції безпосередніх попередників, міська буржуазність діда та гуманітарність батька, таким чином, що він став літератором, тобто вільним письменником. Адже література є нічим іншим як поєднанням гуманізму та політики, яке відбувається без жодного тертя, адже сам гуманізм є політикою, а політика — гуманізмом... Тут Ганс Касторп нашорошив вуха і спробував зрозуміти, адже він сподівався зрозуміти, в чому полягає неуцтво бровара Магнуса, та дізнатися, якою мірою література є таким чимось іншим, ніж «красиві характери». Чи чули вони, запитував пан Сеттембріні своїх слухачів, щось про пана Брунетто, Брунетто Латіні, міського писаря Флоренції близько 1250 року, який написав книжку про чесноти й пороки? Цей майстер спершу дав флорентійцям шрифт і навчив їх говорити, а також дав мистецтво керувати їхньою республікою за правилами політики.
— Тож зауважте, панове! — вигукнув Сеттембріні. — Зауважте, будь ласка! — й він говорив про «слово», про культ слова, красномовства, яке називав тріумфом людства. Адже слово є честю людини й лише воно робить життя гідним. Не тільки гуманізм — гуманність взагалі, вся людська гідність, повага до людини та самоповага нероздільні зі словом, пов'язані з літературою — («Тож бачиш, — казав згодом Ганс Касторп до свого брата, — виявляється, в літературі йдеться про красиві слова? Я зразу це помітив».) — і так само з нею пов'язана й політика, чи пак: вона випливає з цієї спілки, з єдности гуманізму та літератури, адже красиве слово творить красиве діло.
— Двісті років тому у вашій країні був поет, — вів Сеттебріні, — чудовий старий балакун, який надавав великого значення красивому почерку, оскільки вважав, що такий почерк веде до красивого стилю. Він мав піти ще трошки далі й сказати, що красивий стиль веде до красивих учинків. Красиво писати — майже означає красиво мислити, а звідти недалеко до того, щоб красиво діяти. Уся моральність та моральна цільність походить з духу літератури, з цього духу пошани до людини, що водночас є й духом гуманности та політики. Так, усе це є єдиним, є тією самою силою та ідеєю, і все можна підсумувати одним словом. Що це за слово? Ну, воно створене з відомих складів, чий сенс та велич брати ще, напевне, ніколи не усвідомлювали, це слово звучить: цивілізація! І в той момент, коли воно зірвалося з його вуст, Сеттембріні викинув свою маленьку, жовтаву правицю вперед, як людина, що проголошує тост.
Гансові Касторпу все це здалося гідним уваги, хоча воно ні до чого не зобов'язувало, бувши скорше експериментом, та хлопець уважав ці промови вартими уваги й заговорив про це з Йоахимом Цімсеном, який саме тримав у роті термометр й, отже, міг відповісти лише нечітко, до того ж був надто зайнятим зчитуванням цифр та внесенням їх до таблиці, щоб ще знайти час, аби висловитися про позицію Сеттембріні. Ганс Касторп, як ми вже сказали, благочинно взяв усе до відома й задля перевірки долучив усе сказане до свого внутрішнього світу: що показує, яку перевагу має пильна людина перед одурманено мрійливою, — саме як пильна людина, Ганс Касторп уже неодноразово називав Сеттембріні в обличчя катеринщиком й з усіх сил намагався зсунути його з відповідного місця, оскільки той «тут заважав», та, бувши пильною людиною, він чемно й уважно вислуховував його й з почуттям правоти намагався врівноважити й згладити заперечення, що підіймалися в ньому супроти приписів та міркувань ментора. Адже ми не маємо нехтувати того, що в його душі підіймалися певні заперечення: певні заперечення були ще з ранішніх часів, були з самого початку й завжди, але були й такі, що особливо виділилися в теперішній ситуації й походили частково з його явних, а частково із потаємних вражень тут, нагорі.
Що таке людина, і як легко вводить в оману її совість! Як щастить їй у голосі обов'язку почути дозвіл до пристрасти! Через почуття обов'язку, заради справедливости, рівноваги слухав Ганс Касторп пана Сеттембріні й благодушно зважував його позиції щодо розуму, республіки та красивого стилю, бувши готовим увібрати в себе цей вплив. І то доречнішим здалося йому вільно пустити свої думки та мрії у протилежний напрямок — а якщо висловити всю нашу підозру та все наше розуміння ситуації, то маємо сказати, що він слухав Сеттембріні лиш аби одержати від свого сумління відкупного листа, що спочатку йому не належався. Та що чи хто перебуває на тому другому боці, протилежному до патріотизму, людської гідности та літератури, куди, як уважав Ганс Касторп, він знову може скерувати свої почуття та сподівання? Там була... Клавдія Шоша — слабка жінка, з червоточиною та з киргизькими очима; й поки Ганс Касторп про неї думав (до речі, «думав» — це надто стриманий вислів щодо того способу, яким він внутрішньо звертався до неї), то це було так, наче він знову сидів у човні на тому гольштинському озері й дивився крізь крижане денне світло західного берега подразненими, засліпленими очима на той бік, в огорнену туманом місячну ніч східної частини неба.