— Гаразд, — відказав Ганс Касторп. — Як хочеш. Звичайно, я можу це зробити. Самому цікаво побути при обстеженні.
Так вони дійшли згоди, а коли піднялися до санаторію, до речі, випало зустрітися з надвірним радником Беренсом, і хлопці скористалися з нагоди, аби звернутися зі своїм проханням.
Беренс вийшов з під'їзду, здавався високим та струнким у збитім на потилицю високому капелюсі, із сигарою в роті, з синіми щоками та сльозавими очима, він був увесь в діяльності, занурений у справи своєї приватної практики, і, за його власними поясненнями, закінчивши роботу в операційній, він збирався до містечка відвідати тамтешніх пацієнтів.
— Добридень, панове! — сказав Беренс. — Увесь час гуляєте? Як воно, гарно у великому світі? Я саме вертаюся після нерівного двобою з ножем та пилкою для кісток — то непроста справа, знаєте, резекція ребер. Раніше п'ятдесят відсотків залишалися назавжди на столі. Тепер у нас кращі результати, та все ж часом маємо також справу з передчасним mortis causa[15]. Ну, сьогоднішній розумів гумор, у вирішальну мить проявив витримку... Ну й штука, цей людський торакс, який перестав ним бути. М'яка тканина, знаєте, якась недоречність, легке скаламутнення ідеї, так би мовити. Ну, а як ви? Як ваше шановне самопочуття? Удвох життєві обставини сприймаються таки веселіше, хіба ні, Цімсен? А ви досвідчений хитрун! Чого ж ви плачете, шукачу розваг? — нараз обернувся він до Ганса Касторпа. — Публічне плакання тут не дозволяється. Заборонено правилами санаторію. А то всі почнуть.
— Це в мене нежить, пане надвірний раднику, — відповів Ганс Касторп. — Не знаю, як то було можливо, але я вхопив страшенний катар. Ще й кашель, та й груди добряче заклало.
— Ага! — сказав Беренс. — То ви маєте звернутися за порадою до кваліфікованого лікаря.
Брати засміялися, і Йоахим відповів, клацнувши підборами:
— Ми якраз маємо такий намір, пане надвірний раднику. Завтра в мене обстеження, тож ми хотіли запитати, чи не були б ви так ласкаві, оглянути заодно ще й мого брата в перших. Хочемо з'ясувати, чи він зможе у вівторок від'їхати звідси...
— М. 3.! — сказав Беренс. — М. 3. 3. 3.! Ми зробимо з задоволенням! Можна було це давно зробити. Якщо вже ви опинилися тут, то варто цим скористатись. Але мені не хотілося бути надто наполегливим. Отже, завтра о другій, зразу після обіду!
— Я, до речі, ще маю невелику температуру, — зауважив Ганс Касторп.
— Що ви кажете! — вигукнув Беренс. — Хочете мені розповісти новину? Думаєте, я не маю очей! — і він показав своїм велетенським вказівним пальцем на обидва залиті кров'ю, водянисто-блакитні, сльозаві очні яблука.
— До речі, скільки ж ви маєте?
Ганс Касторп скромно назвав цифру.
— Вранці? Гм, непогано. Для початку, досить таки вправно. Ну, отже, маєте з'явитись удвох завтра о другій! Хай це буде мені нагородою. Бажаю вам благословенного прийому їжі! — і він почав спускатися похилою доріжкою, згинаючи коліна та веслуючи руками, тоді як дим від його сигари тягся в протилежний бік.
— Отже, домовились, як ти хотів, — сказав Ганс Касторп. — Щасливішого випадку годі було й шукати — я вже записаний. Та, зрештою, що він там може зробити, хіба що пропише сік лакриці або чай від кашлю, та все ж приємно, коли в такому стані маєш трохи лікарського догляду. Але чого він так кучеряво говорить? — сказав він. — Спершу я мав від цього задоволення, але з часом мені почало набридати. «Благословенного прийому їжі!» Що це за безглуздя. Хай би вже сказав: «Благословенної трапези!», до того ж «трапеза» — це поетичне слово, щось таке, як «хліб насущний» і справді поєднується зі словом «благословенний». Але «прийом їжі» — це ж чиста фізіологія, й до цього говорити про благословення — то вже просто знущання. Мені також не дуже подобається, що він курить, це трохи лякає мене, адже я знаю, що то йому шкодить і робить його меланхолійним. Сеттембріні казав, ніби його веселість вимушена, а Сеттембріні — критик, людина, що робить висновки, цього в нього не відбереш. Можливо, і я маю частіше робити висновки і не приймати все на віру, він має цілковиту рацію. Та часом людина починає робити висновки, судити та справедливо обурюватись, а потім стає щось на дорозі, щось таке, що не має жодного стосунку до висновків, і тоді кінець з моральними засторогами, й республіка та гарний стиль починають здаватися тоді чимось досить вульгарним...
Ганс Касторп промимрив щось нечітко, ніби сам був не зовсім певний того, що мав на увазі. Та брат лише встиг поглянути на нього збоку й мовив: «До побачення», після чого кожен пішов до своєї кімнати, а потім — на лоджію.
— Скільки? — м'яко спитав Йоахим за якийсь час, хоча й не бачив, чи Ганс Касторп звертався до свого термометра за порадою... А Ганс Касторп відповів байдужим тоном:
— Нічого нового.
І справді, тільки-но він зайшов, зразу взяв з туалетного столика своє крихке новопридбання сьогоднішнього ранку, 37,6, які вже відіграли свою роль, він збив ртутний стовпчик і, зовсім як Беренс, заклав собі до рота скляну сигару й узявся до процедури лежання. Та всупереч високим сподіванням і не зважаючи на те, що він тримав термометр під язиком цілі вісім хвилин, «Меркурій» розширився не більше, ніж знову на 37,6 — що, до речі, називалося гарячкою, хоча й не великою, проте наявною вже з самого ранку. Після їжі ряхтливий стовпчик піднявся до 37,7, увечері, коли пацієнт був дуже стомлений від подій та емоцій дня, він завмер на 37,5 і наступного ранку показав лише 37, аби о полудні досягти вчорашнього показника. З такими результатами настав обід наступного дня, а з його завершенням наближалася година прийому.
Пізніше Ганс Касторп пригадував, що мадам Шоша мала на собі під час цього обіду плетену золотаво-жовту кофту з великими ґудзиками та кишенями з облямівкою, кофта була нова, принаймні, нова для Ганса Касторпа, і, як завжди, із запізненням, вона ввійшла в тій кофті добре відомим Гансові Касторпу способом, привернувши на мить увагу всієї зали. Потім, як і щодня по п'ять разів, попрямувала до свого столу, м'яко сіла на своє місце та, балакаючи, взялася до їжі: Ганс Касторп, як завжди, спрямував погляд на «хороший» російський стіл і з особливою увагою стежив за рухами її голови під час розмови, дивився на закругленість її потилиці та розслаблену позу спини, позираючи попри Сеттембріні, що сидів на краю столу, який стояв поперек зали перед «хорошим» російським столом. А щодо пані Шоша, то вона за ввесь час обіду жодного разу не обвела поглядом залу. Та коли прибрали десерт і великий годинник з гирями та маятником на правій вузькій стіні зали біля «поганого» російського столу пробив другу годину, Ганс Касторп пережив надзвичайну подію, що справила на нього колосальне враження: поки годинник пробив — раз і вдруге — чарівна пацієнтка повільно обернула голову, навіть напівобернулася до столу Ганса Касторпа та ясно й відверто — а не просто до його столу, ні, недвозначно та якось приватно поглянула саме на нього, поглянула вузькими очима Пшибислава ще й з усмішкою на стулених губах, так ніби хотіла сказати: «Ну? Вже час. Ти йдеш?» (адже коли говорять очі, тоді звертаються на «ти», навіть якщо рот не встиг сказати «ви») — і це був той епізод, який глибоко запав йому в душу, збурив і злякав його — він заледве вірив своїм очам і спершу відсутнім поглядом глянув на обличчя пані Шоша й потім, підвівши очі над її чолом та волоссям, дивився в порожнечу. Чи знала вона, що він о другій годині має з'явитися на прийом до лікаря? Саме так воно й виглядало. Проте це було майже так само неймовірно, як і те, що вона могла знати, про що він саме подумав, а він подумав про те, чи не переказати йому надвірному радникові Беренсу через Йоахима, що його застуда дещо відлягла й він уважає обстеження зайвим: думка, переваги якої на тлі тієї запитливої посмішки зовсім поблякли й перетворилися лише в огидну, тривалу нудоту. Наступної миті Йоахим також поклав свою згорнуту трубочкою серветку на стіл, підморгнув йому високо піднятими бровами, вклонився сусідам по трапезі й залишив стіл — і Ганс Касторп, іще перебуваючи в стані внутрішнього запаморочення, хоча зовні твердим кроком та з почуттям, що кожен погляд та посмішка спрямовані на нього, попрямував за братом до виходу.