Йоахим ішов до їдальні, й тоді в Ганса Касторпа з'являлася «обідня юшка» — так він простакувато-символічно називав те, що йому подавали як першу страву. Адже Ганса Касторпа не посадили на дієту — та й заради чого його садити? Дієтний стіл, стіл для хворих, ніяк не можна було приписувати в його стані. Він тут лежав і сплачував повну ціну, і в годину цієї завмерлої вічности йому приносили не лише якусь там «обідню юшку», а повноцінний берґгофський обід із шести страв без жодних обмежень, у будень — ситний, у вихідні — навіть розкішний, смачнющий, парадний обід, що його готував високого європейського рівня кухар у санаторній кухні, яка належала до найвищої категорії. Сестра-годівниця, в обов'язки якої входило обслуговування лежачих хворих, приносила страви в апетитних, накритих нікельованими кришками каганцях, підсовувала до ліжка лікарняний столик на одній ніжці, що невідомо звідки брався — столик спеціальної конструкції, диво рівноваги, підігнаний під ліжко, він опинявся прямісінько перед хворим, — і Ганс Касторп їв за ним, ніби той шевчик за скатеркою-самобранкою.
Заледве встигав він доїсти, як з їдальні повертався Йоахим, і коли той ішов на свою лоджію, а над «Берґгофом» панувала післяобідня тиша головної процедури лежання, виявлялося, що вже пів на третю. Можливо, ще не зовсім, а, якщо точно, то лише чверть на третю. Але такі чверть години після цілих годин не рахуються, вони просто поглинаються ними, як то буває, коли час обраховують лише в крупних масштабах, як то буває під час подорожей, багатогодинних поїздкок потягом або ж у стані порожнього очікування, коли всі думки зосереджені лише на тому, щоб час минав якомога скоріше й лишався позаду. Тоді чверть на третю — це все одно, що пів на третю, а з Божою поміччю навіть третя година, коли вже згадувалося число три. Тридцять хвилин розглядаються як затакт до цілої години, а тому внутрішній зір їх не помічає: саме так буває за подібних обставин. Саме з тих же причин і термін післяобідньої процедури лежання фактично обмежувався однією годиною — яка, до речі, зменшувалась, укорочувалася, зрізалася ніби апострофом. Цим апострофом був доктор Кроковскі.
Так, доктор Кроковскі вже не обминав кімнату Ганса Касторпа під час свого самостійного післяобіднього обходу. Той став тепер таким самим, як і всі, він уже не був порожнім місцем, прогалиною, він був пацієнтом, ним цікавились, а не залишали осторонь, як то було протягом стількох днів, що викликало в Ганса Касторпа затаєну, хоча й не надто сильну, досаду, яку він щодня відчував. Уперше доктор Кроковскі з'явився в нього в понеділок, — ми кажемо «з'явився», оскільки це найбільш улучне слово для того дивного, ба навіть моторошного враження, яке того дня Ганс Касторп так і не зміг перебороти. Він лежав у напів-, навіть у начвертьдрімоті, коли, нараз опам'ятавшись, із переляком побачив перед собою асистента, який проник у кімнату не через двері, а ззовні, зовсім з іншого боку. Адже його шлях пролягав не коридором, а лоджіями, він зайшов у прочинені балконні двері, так ніби летів повітрям. У кожному разі, він стояв біля ліжка Ганса Касторпа, чорно-блідий, широкоплечий і кремезний, — апостроф, що зрізає час; крізь його розділену навпіл бороду проглядали жовтаві зуби, відкриті сміливою посмішкою.
— Здається, ви здивовані моєю появою тут, пане Касторп, — промовив він оксамитним баритоном, розтягуючи слова та трохи манірячись, причому літера «р» хоча й звучала в нього трохи екзотично, з притиском на піднебіння, та була зовсім не розкотистою, оскільки він лише злегка торкався язиком до внутрішньої поверхні зубів. — Коли я цікавлюся станом вашого здоров'я, то лише виконую приємний обов'язок. Ваші взаємини з нами вступили в нову фазу, за ніч з гостя ви перетворилися на товариша... (Слово «товариш» Ганса Касторпа навіть трохи налякало). І хто б міг подумати, — з жартівливою товариськістю вів далі доктор Кроковскі, — хто б міг подумати того вечора, коли я познайомився з вами, й ви у відповідь на мої хибні припущення — тоді вони були ще хибними — пояснили мені, що ви цілком здоровий. Здається, я тоді висловив наче якийсь сумнів, але, запевняю вас, це не було сумнівом! Зовсім не хочу вдавати з себе передбачливішого, ніж я є насправді, тоді я й гадки не мав про якусь там «плямку» на легені, я мав на увазі інше, в більш загальному, філософському сенсі, й висловив сумнів, що «людина» та «досконале здоров'я» є поняттями несумісними. І навіть зараз, коли вас уже обстежили, я, спираючись на свої погляди й на відміну від мого вельмиповажного шефа, не можу вважати ось цю «плямку», — і він ледь торкнувся плеча Ганса Касторпа, — не можу вважати її головним предметом нашої уваги. Для мене це явище вторинне... Органічні явища завжди мають вторинний характер...
Ганс Касторп здригнувся.
— ... Тож ваш катар є для мене явищем третього порядку, — додав доктор Кроковскі ніби мимохідь. — Як у вас із цим справи? Постільний режим, звичайно, швидко зробить свою справу. А яка сьогодні температура?
З цієї миті відвідини асистента набули характеру звичайнісінького контрольного обходу, якими й залишилися у найближчі дні та тижні. Без чверті чотири чи навіть раніше доктор Кроковскі входив балконними дверима, весело по-чоловічому вітав хворого, ставив йому найпростіші лікарські запитання, часом заводив і більш особисту розмову, по-товариськи жартував, і навіть якщо в усьому цьому відчувалася ніби пересторога, то звикають же люди й до пересторог, особливо якщо ті лишаються в певних рамках, і незабаром Ганс Касторп уже не бачив жодних заперечень проти візитів доктора Кроковскі, вони стали частиною твердо визначеного нормального дня та скорочували час післяобіднього лежання.
Тож, коли асистент знову виходив через лоджію, минала вже четверта година, — тобто вже було глибоке пообіддя! Так несподівано вже було глибоке післяобідня, що, до речі, незмінно переходило в надвечір'я: адже поки пили чай — і внизу, в їдальні, і в кімнаті номер 34, — час нестримно біг до п'ятої години; а коли Йоахим повертався з третьої обов'язкової прогулянки та знову заходив до брата, була вже майже шоста, ось чому й процедура лежання перед вечерею, загалом, зводилася до однієї години, то подолати такого противника, як одна година, якщо в тебе у голові є думки, а на нічному столику цілий Orbis gictus[21], було суто дрібницею.
Потім Йоахим ішов на вечерю. Гансові Касторпу їжу заносили до кімнати. Долина вже давно була заповнена тінями, і поки Ганс Касторп вечеряв, у кімнаті помітно сутеніло. Повечерявши, він відкидався на запхнуту під спину подушку і далі сидів перед уже не потрібним столиком, дивився, як швидко густішають сутінки, сьогоднішні сутінки, які так важко відрізнити від учорашніх і від тих, що були два дні тому, тиждень тому. Ось уже наставав вечір, хоча щойно був ранок, скорочений та штучно пришвидшений день буквально прослизав крізь пальці й перетворювався на ніщо; Ганс Касторп помічав це, як щось дивовижне чи, принаймні, таке, що змушує задуматись, адже в його віці такі речі ще не можуть лякати. Йому здавалося, ніби він «і далі» вдивляється в сутінки.
Одного дня — минуло вже днів десять-дванадцять, відколи Ганс Касторп перейшов у стан лежачого хворого — саме в ту годину, тобто коли Йоахим залишив товариство та повернувся після вечері, в двері хтось постукав, і у відповідь на подивований вигук господаря «Заходьте!» з'явився Лодовіко Сеттембріні, причому в ту саму мить кімнату несподівано залило сліпуче світло. Оскільки гість на ходу ввімкнув світло, й тремтливі промені, що відбивались од білої стелі та білих меблів, нараз осяяли кімнату.
Італієць був єдиною особою, про якого за ці дні Ганс Касторп наполегливо розпитував Йоахима. Йоахим і без того повідомляв братові щоразу, як підсідав до нього на ліжко чи стояв біля нього — а це траплялося разів десять за день — отже, повідомляв про всі дрібниці та найменші переміни життя санаторію, оскільки ж запитання ставив Ганс Касторп, — вони, звичайно, мали загальний та безособовий характер. Хворий у своїй самітності хотів знати, чи не з'явилися в санаторії нові пацієнти, чи хто зі знайомих не від'їхав, і він, очевидно, був задоволеним, що дотепер ніхто не від'їхав. З'явився був один «новачок», такий собі молодик із зеленавим, змарнілим обличчям, і його посадили за стіл пані Ілтіс та панни Леві, з обличчям ніби зі слонової кістки, праворуч від столу, де сиділи обидва брати. Ганс Касторп матиме можливість за ним поспостерігати. Отже, ніхто не від'їхав? Йоахим відповів заперечно, опускаючи при цьому очі. Проте йому так часто доводилося відповідати на одне й те саме питання — точніше через день — що якось він з певною нетерплячкою заявив раз і назавжди: наскільки йому відомо, ніхто не має наміру від'їздити, та й, взагалі, тут так раптом не від'їжджають.
21
Тут — цілий хаос; дослівно: «намальований світ» — популярний у XVII-XVIII ст. підручник педагога Коменіуса.