Було прохолодно, він писав у пальті, закутавшись ковдрою, його руки почервоніли. Часом він відривавсь од паперу, який мережив вервечками розсудливих та переконливих речень, і позирав на знайомий пейзаж, що заледве проступав крізь імлу: на цю видовжену долину із нагромадженням крижано-блідих верхів при вході, на вогні поселень унизу, що часом зблискували в сонячному промінні, на схили, то вкриті густим лісом, а то альпійськими лугами, де паслися корови й звідки долинав відгомін їхніх дзвіночків. Він писав з почуттям наростаючої легкости, не розуміючи, чому боявся написати цього листа. Тепер йому самому стало зрозумілим, наскільки переконливими є його аргументи, з якими його рідні мають повністю погодитися. Молода людина його кола за даних обставин просто трохи займається собою, вдається до цілком розумних заходів та користується вигодами, що призначені для таких, як він. Саме так і треба чинити. Якби він повернувся додому та розповів про свій стан, його, безперечно, відправили б сюди, нагору. Потім він перерахував усе, що йому було потрібно, а наостанок попрохав регулярно переказувати йому необхідну суму — 800 марок на місяц, які покривали всі витрати.
Ганс Касторп поставив свій підпис. Справу зроблено. Цей третій лист додому був детальнішим, у ньому він дотримувався тутешнього, ширшого поняття про час, інакшого, ніж на рівнині, цей лист закріплював за Гансом Касторпом свободу. Саме це слово він ужив, не буквально, ні, про себе він не вимовив навіть першого складу, але відчув увесь обшир його змісту, як уже не раз відчував його під час свого перебування тут, нагорі, причому зміст цього поняття мав мало спільного з поняттям «свободи» в розумінні Сеттембріні; на нього накотилася вже знайома хвиля страху та збудження, і коли він зітхнув, груди здригнулися.
Від писання кров ударила йому в голову, щоки пашіли. Ганс Касторп узяв «Меркурія» з нічного столика та заміряв собі температуру, так ніби він мав неодмінно використати цю нагоду. «Меркурій» піднявся до 37,8.
«Ось бачите!» — подумав Ганс Касторп. І додав до листа постскриптум: «Лист мене таки притомив. Температура піднялася до 37,8. Бачу, що ближчим часом повинен жити якомога спокійніше. Маю перепросити, що писатиму не дуже часто». Потім лежачи він підняв руку вгору, долонею досередини, як тримав її перед екраном. Але небесне світло не заторкнуло її життєвої форми, від його яскравости тіло стало лише темнішим та непрозорішим, і лише зовнішні контури стали просвічуватися червоним. Це була жива рука, яку він звик бачити, доглядати, користуватися саме нею, а не якимось чужим кістяком, побаченим на екрані; аналітична могила, що розверзлася була тоді перед ним, знову закрилась.
Витівки «Меркурія»
Жовтень настав так само, як зазвичай настають нові місяці — зовсім скромно й нечутно, без жодних особливих ознак чи прикмет, власне, тихенько підкрався, так що, хто не був напоготові, то й уваги не звернув. Насправді час не ділиться на відтинки; коли настає новий місяць або рік, не гримить грім, не гудуть сурми, і навіть настання нового сторіччя стріляниною з гармат та дзвонами відзначають лише люди.
Для Ганса Касторпа перший день жовтня ні на йоту не відрізнявсь од останнього дня вересня; було так само холодно й непривітно, однаковими виявилися й наступні дні. Під час процедури лежання знадобилося й пальто та обидві верблюжі ковдри, і не лише ввечері, але й удень; пальці, які тримали книжку, були вологими й закоцюблими, тоді як щоки пашіли від сухого жару; Йоахима підмивало задіяти свій хутряний мішок, але він відмовився від нього, щоб передчасно не розніжитися.
Проте за кілька днів, коли перша половина місяця добігала кінця, нараз усе змінилося, й настало запізніле літо, до того ж таке розкішне, що всі лише дивувалися. Не даремно Ганс Касторп часом чув, як розхвалювали жовтень у цих місцях; майже два з половиною тижні над горами та долинами сяяло безхмарне небо, один день перевершував інший за ясністю небесної блакиті, а сонце пекло так немилосердно, що кожен був змушений дістати свій найлегший літній одяг — уже закинуті муслінові сукні та лляні штани, навіть велику парусинову парасолю без ручки — вона кріпилася до бильця шезлонга за допомогою хитромудрого пристрою у вигляді рейки з кількома отворами, але по обіді навіть парасоля не надто захищала від пекучого сонця.
— Добре, що я ще застав тут таку погоду, — сказав братові Ганс Касторп. — Адже ми часом так мерзли, а тепер здається, буцімто зима вже минула, а попереду тепла пора.
Він мав рацію. Небагато ознак свідчило про справжній стан речей, та й ці ознаки годі було примітити. Окрім кількох кленів, посаджених унизу на «Пляці», які жили власним життям і вже давно малодушно скинули своє листя, тут не росли листяні дерева, які могли б надати ландшафтові рис, відповідних до пори року, й лише модрина, яка змінювала свої м'які голки, мов листя, була по-осінньому оголена. Загалом же місцевість прикрашали самі лише вічнозелені глицеві ліси, високі або низькорослі, але все одно витривалі до зими, яка, не маючи чітко означених часових меж, могла цілий рік завівати тут своїми віхолами; й лише завдяки широкій палітрі рудуватих та червонуватих відтінків лісу можна було, незважаючи на пекуче літнє сонце, здогадатися, що рік хилиться до кінця. Правда, якщо придивитися до лугових квітів, то й вони ледь чутно говорили про те саме. Серед них уже не траплялося ані подібного на орхідею ятришника, ані кущистих орликів, які цвіли на схилах, коли Ганс Касторп приїхав сюди; зникла й дика гвоздика; залишився хіба тирлич та низькорослі безсмертники, вказуючи, що під розпеченим повітрям ховалася внутрішня свіжість, прохолода, яка могла нараз пройняти лежачого на балконі пацієнта, як мороз пробирає людину, охоплену жаром.
Оскільки Ганс Касторп не мав внутрішнього розкладу, за яким людина сама розпоряджається своїм часом, стежить за його перебігом, відраховує його одиниці, врешті називає та підсумовує їх, то він і не помітив, як нечутно розпочався жовтень; він сприймав лише фізичні відчуття: сонячну спеку та затаєну в ньому й під ним крижану прохолоду, — за своєю силою нове для нього враження, яке навіть підштовхнуло до кулінарного порівняння: це нагадує йому, сказав Йоахимові, «omlette en surprise»[24], де під збитою яєшною піною було морозиво. Він часто став говорити цілком несподівані речі, причім уривчасто та скоромовкою, мов людина, яку морозить, хоча ввесь аж пашів. А, окрім того, він був мовчазним, наче заглибленим у себе; адже хоча його увага й скеровувалася на зовнішній світ, то лише на одну точку, все інше, люди чи предмети, він бачив мовби крізь туман, породжений його ж таки мозком; надвірний радник та доктор Кроковскі назвали б цей туман продуктом отрут, що розчиняються в організмі, як говорив до себе й сам затуманений, хоча таке зізнання не збуджувало в ньому ні сили, ані бажання розвіяти те сп'яніння.
Адже це сп'яніння приваблює саме по собі, а захмелілому тверезість видається найбільш небажаною та огидною. Він відкидає від себе враження, які ослаблюють його силу, не допускає їх до себе, тільки б зберегти свій стан. Ганс Касторп знав та й сам не раз зауважував, що пані Шоша в профіль має не такий виграшний вигляд, надто різкі риси, здається не зовсім юною. І який наслідок? Тепер він уникав дивитися на неї в профіль, буквально заплющував очі, і якщо вона випадково здалеку чи зблизька оберталася до нього боком, йому аж боліло. Й чому? Адже його здоровий глузд мав би скористатися нагодою й сказати своє слово! Але що можна тут вимагати... Й він навіть був зблід від захоплення, коли Клавдія в ці чудесні дні знову з'явилася на другий сніданок у білому мереживному матіне, яке вдягала за теплої погоди, — в ньому вона була особливо чарівною, — з'явилася, як завжди запізнившись та гримнувши дверима, посміхаючись, підняла руки, одну вище, а другу нижче, і обернулася лицем до людей у їдальні, ніби рекомендуючись їм. А він був захоплений не стільки тим, що вона мала такий чудовий вигляд, як самою цією чудовістю, адже це згущувало солодкавий туман у його голові, посилювало сп'яніння, яке було насолодою саме по собі й штовхало на те, щоб знайти для нього виправдання та нову поживу.