Коли б Йоахим не став зразу підкреслювати, що тут дуже складно заводити знайомства, тоді як цю складність можна було пояснити, переважно, тим, що обидва брати в оточенні пацієнтів утворили ніби окрему партію, мініатюрну групу, що Йоахим думав лише про те, як скоріш одужати й принципово був проти зближення та тіснішого спілкування з товаришами по нещастю, — якби не це, Ганс Касторп значно ширше користувався б можливостями з шляхетною щедрістю та нестримністю відкривати перед людьми свої почуття. Принаймні, одного разу Йоахим застав його в салоні разом з Герміною Клеефельд і її двома сусідами за столом — Гейзером та Расмуссеном; четвертим був хлопець, що носив монокль і мав довгого нігтя; перед ними Ганс Касторп зі збудженим блиском в очах та схвильованим голосом щось там імпровізував про Клавдію Шоша та її своєрідні і незвичайні риси обличчя, в цей час його слухачі перезиралися, штрикали одне одного й посмішкувалися.
Йоахим почувався незручно, проте винуватця цих веселощів аніскільки не хвилювало, що його почуття розкрито, можливо, він уважав, що коли буде приховувати все та втаємничувати, то не доможеться жодних прав. Він, напевне, розумів, що люди здогадуються про його закоханість. А злорадство, яке примішувалося до цих здогадок, сприймав як належне. Не лише його сусіди за столом, але й інші поглядали на нього, аби повтішатися з того, як він то блідне, то шаріється, коли вже після початку столування відчинялися засклені двері й потім із силою грюкали; а він, навпаки, був навіть задоволеним, йому здавалося, раз його хвилювання викликає загальну увагу, значить він таким чином має підтвердження та визнання своїх почуттів, і це може бути підтримкою для його неясних та нерозважливих сподівань, він навіть почувався від цього щасливим. Дійшло до того, що люди буквально збиралися групами, щоб поспостерігати за засліпленим любов'ю хлопцем. Як правило, це відбувалося по обіді, на терасі, або в час недільного післяобіддя біля консьєрж-ложі, де мешканці санаторію одержували пошту, оскільки у вихідні її не розносили по кімнатах. Уже було загальновідомо, що є тут один божевільний, на обличчі якого все можна прочитати; тож вони збиралися групами, щоб повитріщатися на нього: пані Штер, панна Енґельгарт, Клеефельд, її подруга з обличчям тапіра, невиліковний пан Альбін, хлопець із нігтем та ще дехто з цього товариства, і всі стояли та, скрививши роти й шмигаючи носами, дивилися на Ганса Касторпа, який розгублено та пристрасно посміхався, його щоки пашіли, як першого вечора тут, нагорі, в очах був той самий блиск, що спалахнув тоді, коли він почув кашель юнкера, а погляд був спрямований у відомому напрямку...
Власне, Сеттембріні вчинив гідно, коли за таких обставин підійшов до Ганса Касторпа, намагаючись зав'язати з ним розмову й спитати про самопочуття; та невідомо, чи той був здатним оцінити дружню неупередженість Сеттембріні. То було у вестибюлі, в неділю по обіді. Біля консьєржа юрмилися люди, простягаючи руки за листами. Там був і Йоахим. Ганс Касторп не підійшов; з тим самим виразом обличчя стояв він позаду, намагаючись перехопити хоча б один погляд Клавдії Шоша, яка разом із сусідами чекала, коли натовп розсмокчеться. В цей час всі гості санаторію збиралися разом, і перед Гансом Касторпом відкривалися великі можливості, тому він особливо любив годину роздачі листів та чекав на неї з нетерпінням. Тиждень тому біля віконця консьєржа він опинився так близько біля мадам Шоша, що вона навіть випадково підштовхнула його і, напівобернувшись, сказала «pardon», а він, завдяки своєму збудженому стану, виявивши винахідливість, яку потім благословляв, знайшовся сказати:
— Pas de quoi, madame![25]
Яке щастя, думав він, що в неділю по обіді завжди у вестибюлі роздають пошту! Після цього випадку він, так би мовити, проковтнув тиждень, чекаючи сім днів на ту саму годину, а чекати означає поспішати вперед, що, в свою чергу, означає відчувати час у теперішньому не як дарунок, а лише як перепону, заперечувати його цінність, нищити та духовно через нього перескакувати. Кажуть, чекання — тривала і нудна штука. Але разом з тим — і це здається ближчим до істини — час збігає навіть швидше, адже той, що чекає, заковтує великі маси часу, не використовуючи їх та не живучи заради них самих. Можна сказати, що людина, котра лише чекає, нагадує ненажеру, травний апарат якого переганяє через себе масу їжі, не переробляючи її та не засвоюючи поживних речовин. Можна піти далі й сказати таке: як неперетравлена їжа не зміцнює сили людини, так само не робить її більш зрілою і час, проведений лише в чеканні. Щоправда, чистого, однорідного чекання практично не буває.
Отже, тиждень було проковтнуто, знову настала неділя та час роздачі листів, причому здавалося, що досі триває та година, яка була тиждень тому. Збудження наростало, адже кожна мить ховала та несла в собі можливість увійти в світське спілкування з пані Шоша, — можливість, від якої серце то завмирало, то починало бурхливо калатати, хоча Ганс Касторп нічого не робив, щоб реалізувати цю можливість. На шляху стояли перепони частково військового, частково цивільного характеру: з одного боку, впливала присутність щирого Йоахима, а також властиві самому Гансу Касторпу почуття чести та обов'язку, з іншого — в Гансові Касторпі була якась підсвідома впевненість, що світські стосунки з Клавдією Шоша — благопристойні стосунки, за яких називають одне одного на «ви», кланяються та по можливості розмовляють французькою, такі стосунки непотрібні, небажані, вони були б якимись неправильними... Він стояв та дивився, як вона говорить і сміється, зовсім як колись Пшибислав Гіппе, який розмовляв та сміявся на шкільному подвір'ї; при цьому вона розтуляла рота, а її скошені зелено-сірі очі над широкими вилицями звужувалися до щілинок. Це зовсім не було «красиво», але яка вже є, а для закоханого естетична оцінка грає таку незначну роль, як і оцінка моральна.
— Ви також чекаєте на пошту, інженере?
Так говорити могла лише одна людина — людина, яка заважає. Ганс Касторп здригнувсь і різко обернувся до пана Сеттембріні, що стояв, посміхаючись, поряд. Це була та сама тонка посмішка гуманіста, якою він був привітав новоприбульця на лавці біля жолоба, і як тоді, Ганс Касторп відчув себе присоромленим. Але хоч би як часто він намагався вві сні відтіснити «катеринщика», оскільки той «тут заважає», все-таки людина наяву краща, ніж та, що спить, і ця посмішка викликала в Ганса Касторпа не лише сором та протверезіння, але й почуття вдячности за можливу підтримку. Він сказав:
— Господи, яка вже там пошта, пане Сеттембріні! Я ж не амбасадор! Можливо, яка-небудь листівка для когось із нас. Мій брат саме підійшов поцікавитися.