І вони стали обмінюватися досвідом, як краще зберігати сигари, особливо імпортні, яким надвірний радник надавав перевагу перед усіма іншими. Надвірний радник був просто залюбленим в імпортні, курив би лише міцну «Гавану». Та, на жаль, він їх погано сприймає, і дві маленькі «Генрі Клей», якими якось у товаристві надто захопився, за його словами, ледь не загнали його в могилу.
— Я курив їх до кави, — сказав він, — одну за другою й особливо цим не переймався. Та лише докурив, зразу в мене виникло запитання: «Що зі мною робиться?» То був якийсь дивний стан, зовсім незвичайний, ніколи в житті нічого подібного я не відчував. Додому ледве дійшов, а коли доплентав, мене вже зовсім скрутило. Ноги крижані, уявляєте, холодний піт по всьому тілі, обличчя біле як крейда, серце очманіло, пульс то ниткоподібний, ледь промацується, то бах, бах, скаче як навіжений, уявляєте, а мозок у такому збудженні... Тож я був переконаний, що догрався. Кажу «догрався», бо тоді саме це слово спало мені на думку, щоб описати свій стан. Адже мені було, власне кажучи, навіть весело, було якесь святкове піднесення, хоча разом з тим я відчував неймовірний страх, точніше, був ніби зроблений із самого страху... Але страх та святкова піднесеність не виключають одне одного. Пацан, який уперше має взяти дівчину, також боїться, й дівчина боїться, і все-таки вони аж мліють від блаженства. Я також ледь не зомлів: груди ходором ходять, а я собі думаю: «Догрався!» Та тут за мене взялася Мілендонк і вивела з цього стану. Холодні компреси, розтирання щітками, камфорна ін'єкція, одне слово, вона зберегла мене для людства.
Ганс Касторп на правах пацієнта й далі сидів, дивлячись на надвірного радника з таким виразом обличчя, ніби в ньому відбувалася напружена робота думки, він помітив, що блакитні, вологі очі Беренса почали сльозитися.
— Пане надвірний раднику, а ви ж іноді малюєте, — несподівано сказав він.
Беренс мовби відступив на крок від подиву.
— Отакої! Хлопче, як це ви здогадалися?
— Перепрошую. Я випадково чув одну розмову... А тепер пригадав.
— Що ж, тоді я не буду відмагатися. Кожен має свою людську слабкість. Так, буває. Anch'io sono pittore[29], як казав один іспанець.
— Пейзажі? — поблажливо й бігцем запитав Ганс Касторп. До цього тону його спонукала ситуація.
— Скільки завгодно, — відповів надвірний радник збентежено й хвальковито. — Пейзажі, натюрморти, тварин — справжній чоловік нічого не боїться.
— Але жодних портретів?
— Та було й кілька портретів. А ви що, хочете власний замовити?
— Ха-ха, ні. Але було б дуже люб'язно, якби при нагоді ви показали нам свої картини.
Йоахим, який з подивом дивився на свого брата, також поспішив запевнити надвірного радника, що це було б дуже люб'язно.
Беренс видавався явно потішеним, він був буквально на піднесенні. Навіть зашарівся від удоволення, і, здавалося, з його вологих очей зараз таки по-справжньому поллються сльози.
— Та прошу, прошу. — вигукнув він. — Із превеликим задоволенням! Хоч зараз, якщо хочете! Ходімо, ходімо до мене, я зварю вам турецької кави в моїй халабуді! — Він узяв молодих людей за лікті, підняв з лавки і, зависнувши між ними, повів жорствяною доріжкою до свого помешкання, що, як уже нам відомо, розташовувалося в південно-західному фліґелі берґгофського будинку.
— Та я й сам колись у цій сфері випробовував свої сили, — заявив Ганс Касторп.
— Що ви кажете? По-справжньому, олійними фарбами?
— Ні, ні, далі кількох акварелей справа не пішла. Так собі, корабель, морський краєвид, одне слово — дитячі забавки. Але я люблю дивитися на картини й тому наважився...
Ці слова трохи заспокоїли Йоахима, стривоженого такою несподіваною цікавістю брата; ось чому Ганс Касторп — власне, не для надвірного радника, а для нього — посилався на власні проби в малярстві. Та ось вони вже прийшли: тут не було розкішного порталу з ліхтарями обабіч, як з того боку, де був головний під'їзд. Кілька закруглених сходинок вели до дубових дверей з англійським замком, які надвірний радник відімкнув ключем зі своєї великої зв'язки. При цьому його пальці тремтіли, він явно нервував. Увійшли до передпокою з вішалкою, і Беренс почепив там свого високого капелюха. Всередині, на короткому коридорі, що відділявсь од загальної частини скляними дверима й куди виходили з обох боків кімнати цієї невеликої приватної квартири, він гукнув покоївку й попросив приготувати необхідне. Потім, з грайливими та пишномовними висловами прочинив двері й запросив гостей до кімнати праворуч.
У квартирі було кілька кімнат, умебльованих у банальному буржуазному стилі, вони виходили вікнами на долину, всі — прохідні й розділені не дверима, а лише шторами: їдальня в «старонімецькому» стилі, вітальня-кабінет із письмовим столом, над яким висіла студентська кепочка та дві перехрещені рапіри, там був пухнастий килимок, книжкові шафи та диван, а також кабінет для куріння, облаштований «по-турецьки». У всіх кімнатах стіни були завішані картинами, картинами надвірного радника, й гості, налаштовані на зачудовування, зразу стали їх розглядати. Тут висіло багато портретів покійної дружини надвірного радника, написаних олією, але у нього на письмовому столі були також її фотографії. Вона була трохи загадковою блондинкою; найчастіше вона була зображена в тонких, повітряних одежах, її руки були складені на лівому плечі, але не міцно, а так, що кінчики пальців лиш злегка доторкувалися, очі або дивилися в небо, або були опущені додолу й заховані за косими стрілками повік; і тільки прямо перед собою на глядача не дивилася покійна з жодного портрета. Окрім того, були, переважно, гірські пейзажі, гори, вкриті снігом або зеленими смереками, гори, оповиті серпанком висоти, та гори, сухі й різкі обриси яких, напевне, під впливом Сеґантіні, різко виступали на синьому тлі. Були також колиби альпійських пастухів, череваті корови, що стояли або лежали на залитому сонцем лузі, обскубаний півень, що витягся, звісивши вигнуту шию зі столу, заставленого овочами, натюрморти з квітами, типи горян та багато іншого — все це було намальовано з якимось відчайдушним дилетантизмом, зухвало наляпаними мазками, які мали такий вигляд, наче фарбу вичавлювали з тюбика просто на полотно, так що вона потім довго не сохла — при грубих помилках це іноді допомагало.
У супроводі господаря брати ходили вздовж стін та роззиралися ніби на виставці, а той час від часу уточнював певний сюжет, але більше мовчав та, насолоджуючись їхньою увагою, з гордовитою збентеженістю справжнього митця разом з гостями зупиняв свій погляд то на тому, то на тому полотні. У вітальні на стіні поміж вікнами висів портрет Клавдії Шоша, — Ганс Касторп упізнав її зразу, тільки-но зайшов досередини, хоча портрет мав лише віддалену подібність з оригіналом. Він зумисне не дивився туди й утримував Йоахима та надвірного радника в їдальні, вдаючи, ніби захоплений видом зеленої долини Зерґіталь із синюватими глетчерами на задньому плані; потім з власної ініціативи Ганс Касторп перейшов до «турецького» кабінету, який також ретельно оглянув та похвалив. І потім узявся оглядати картини на тій стіні вітальні, де були двері, час від часу закликаючи Йоахима висловити своє захоплення. Нарешті обернувся та запитав з продуманою нерішучістю:
— Наче знайоме обличчя?
— Впізнаєте її? — запитав Беренс.
— Ну, звичайно, помилитися неможливо, це та пані з «хорошого» російського столу, вона ще має французьке прізвище...
— Саме так, це Шоша. Я радий, що ви бачите подібність.
— Надзвичайна подібність! — брехав Ганс Касторп, не так через нещирість, як від усвідомлення того, що якби він не вів подвійну гру, то ніколи й не впізнав би, хто позував для цього портрета, — як не впізнав би і Йоахим, добрий, ошуканий Йоахим, адже тепер він прозрів, остаточно прозрів після того туману, якого напустив був Ганс Касторп.
— Ось воно що, — ледь чутно промовив Йоахим і підійшов до портрета, щоб краще роздивитися. Так Ганс Касторп компенсував втрату можливости спілкування на веранді, звідки забрав його Йоахим.
Це був погрудний портрет, виконаний у напівпрофіль, трохи менше, ніж у натуральну величину; пані Шоша була зображена в декольте, а прозора тканина пишними складками накривала її плечі та груди, портрет був оправлений у широку чорну раму із золотою планкою біля самого полотна.