То були гени, біобласти, біофори, — цими морозяними ночами Гансові Касторпу було цікаво познайомитися з їхніми іменами. Й він із цікавістю запитував самого себе, якою ж виявиться елементарна природа в світлі майбутніх досліджень. Якщо вони є носіями життя, то мають бути організованими, адже життя спирається на принцип організованости, але в такому випадку вони не могли бути елементарними — адже організм не є елементарним, він складний. Це були живі єдності, що стояли на щабель нижче живої єдности клітини й органічно її вибудовували. Якщо це так, то хоч якими б малими видавалися, вони самі б мали бути побудованими, а саме органічно, за єдиним принципом життя; адже поняття живої єдности ототожнювалося з побудовою цієї єдности з менших, нижчих єдностей, тобто живих єдностей, організованих для вищих форм життя. Поки ділення давало органічні єдності, наділені характерними особливостями, тобто здатністю до асиміляції, росту та розмноження, то таке ділення не знало жодних меж. Поки мова йшла про живі єдності, то неможливо було всерйоз говорити про єдності елементарні, оскільки поняття будь-якої єдности включало в себе ad infinitum[32] і поняття про єдності підпорядковані, що його утворювали, таким чином, чогось такого, що вже було життям, але ще було елементарним, існувати не могло.
Проте, хоча це й суперечило логіці, щось подібне все-таки мало існувати, адже від ідеї про первинне зародження, тобто про виникнення життя з того, що не було наділене життям, неможливо було просто відмахнутися, й ту прірву, яку даремно намагалися подолати в зовнішній природі, прірву, що існувала між живим та неживим, треба було якимось чином заповнити в органічній внутрішній структурі природи або перекинути через неї міст. Колись-то ділення мало привести до «єдностей», які були б складними, але ще неорганізованими й виступали посередниками між живим та неживим, то мали бути групи молекул, що утворювали перехід від чистої хімії до впорядкованого життя. Проте, коли дійшли до хімічної молекули, то виявили, що опинилися на краю нової прірви, набагато загадковішої, ніж розрив між органічною та неорганічною природою, — а саме прірви між матеріальним і нематеріальним. Адже молекула складалася з атомів, а величину атома неможливо навіть назвати винятково малою. Атом був настільки малим, був настільки крихітною, давньою та минущою грудкою чогось нематеріального, ще нематеріального, але вже подібного на речовину, — грудкою енергії, яку заледве можна було мислити, як щось майже матеріальне чи ще майже нематеріальне, а скорше як щось перехідне й межове між матеріальним та нематеріальним. Так виникла проблема іншого первинного народження, набагато загадковішого та фантастичнішого, ніж проблема органічного, а саме первинного народження речовини з неречовинного. І справді, перекинути міст через прірву між матеріальним та нематеріальним видавалося ще важливішим, ніж через прірву між органічним та неорганічним. Мала б існувати хімія нематеріального, неречовинних утворень, з яких виникла речовина так само, як із неорганічних сполук утворились організми; і, можливо, атоми є пробіями та монерами матерії, вони за своєю природою є речовиною і все-таки ще не речовина. Та коли доходимо до визначення «навіть не малий», то масштаби губляться; «навіть не малий» — це те саме, що «неймовірно великий», а наближення до атома виявлялося би, без перебільшення, фатальним, адже в мить останнього поділу та дроблення матеріальної частки несподівано розкривався астрономічний космос!
Атом був космічною системою, зарядженою енергією, в якій космічні тіла оберталися навколо певного центру, як навколо сонця, й через ефірний простір якої зі швидкістю світлових років мчали комети, а сила тяжіння центрального небесного тіла не давала їм зійти з ексцентричних орбіт. І це є не лише порівнянням, так само, як не лише заради порівняння ми називаємо тіла багатоклітинних істот «державою клітин»; місто, державу — організовані за принципом поділу праці соціальної спільноти не лише можна було вподібнити до органічного життя, — вони цілком його повторювали. Так у глибинах природи повторювався завдяки цілковитому віддзеркаленню макроскопічний зоряний світ, чиї рої, скупчення, групи, фігури, бліді від місячного світла, пливли над головою закутаного в ковдри адепта й далі над ряхтливою від морозу долиною. Хіба не можна було припустити, що деякі планети «атомної» сонячної системи, ці юрмища та чумацькі шляхи сонячних систем, з яких складається матерія, — що на тому чи тому з цих небесних тіл внутрішнього світу існують подібні до земних умови, умови, які зробили із Землі колиску життя? Молодому адепту з трохи збудженими нервами та «наднормальним» інтересом до людської шкіри, який також мав деякий досвід у сфері забороненого, це не лише не здавалося абсурдом, а навіть нав'язливо правдоподібною гіпотезою, логічно досить переконливим умовиводом. Адже «мізерність» розмірів мікрокосмічних зоряних тіл була досить хистким запереченням, оскільки масштаби «великого» та «малого» виявилися непридатними з того моменту, коли відкрився космічний характер найдрібніших часток речовини, зникла сталість понять внутрішнього та зовнішнього. Світ атома був чимось зовнішнім, і дуже ймовірно, що планета, на якій ми живемо, з погляду органічного, виступала чимось глибоко внутрішнім. Хіба один дослідник із зухвалістю мрійника не говорив про тварин «Чумацького Шляху», про космічні чудовиська, чия плоть, кості та мозок складаються із сонячних систем? Та якщо це справді так, думав Ганс Касторп, то в ту мить, коли гадаєш, ніби дійшов до самого кінця, все знову починається спочатку! Можливо, в найглибшій глибині своєї сутности він сам, молодий Ганс Касторп, уже не раз, а сотні разів ось так лежав на лоджії, тепло закутаний, дивився на високогір'я, осяяне місяцем морозяної ночі, та із задубілими пальцями й палаючим обличчям, у гуманістично-медичному запалі вивчав тілесне життя?
«Патологічна анатомія», яку він тримав трохи боком, щоб на неї падав червонястий промінь настільної лампочки, розтлумачила йому — текст надодачу супроводжували ілюстрації — суть паразитичних кісткових утворень та інфекційних пухлин. То були особливі види тканин, дуже великі, їх викликало вторгнення чужорідних клітин в організм, що виявився до них сприятливим — можливо, сприятливим унаслідок певної розбещености, — тобто такий, що створював для них сприятливі умови для розвитку. Паразит не тільки живився за рахунок тканин, що його оточували: як і в будь-якій клітині, в ньому відбувався обмін речовин та створювались органічні сполуки, що виявлялися для організму, в якому він жив, надзвичайно отруйними та нездоланно згубними. З деяких мікроорганізмів пощастило видалити, ізолювати та концентрувати токсини, й просто дивовижно, яких малих доз цих токсинів, що були приналежними всього лише до ряду білкових сполук, було достатньо, щоб, увівши їх у кров тварини, викликати всі ознаки щонайнебезпечнішого зараження та неминучої загибелі. Зовнішнім показником цієї заражености було розростання тканин, патологічна пухлина, як реакція клітин на подразнення, викликане бацилами, що загніздилися між ними. Утворювалися вузлики розміром із просяне зерно, що складалися з клітин, подібних до клітин слизових оболонок, і між ними або в якихось із них засіли бацили, причому деякі клітини були надзвичайно багаті на протоплазму, мали декілька ядер та розросталися до велетенських розмірів. Проте ця надмірність дуже швидко призводила до смерти, оскільки ядра велетенських клітин починали зморщуватися та розпадатись, а протоплазма згорталася й гинула; подразнення ширилося на сусідні клітини, запальний процес посилювався, захоплював сусідні кровоносні судини; до хворого місця починали збиратися білі кров'яні тільця, процес небезпечного для життя згортання тривав; а тим часом розчинені бактеріальні отрути вже давно отруювали нервову систему, температура організму підіймалася дуже високо, і він, бурхливо здіймаючи груди, просувався до свого розпаду.