Ганс Касторп говорив про небіжчика з особливим співчуттям. Він робив це всупереч усталеній тут системі втаємничування та замовчування, оскільки зневажав егоїстичне прагнення пацієнтів нічого не знати, не бачити, не чути й вирішив справді боротися проти цього. За столом він спробував перевести розмову на смерть юнкера, та зустрів такий одностайний і категоричний спротив, що відчув сором та обурення. Пані Штер прямо стала хамити. Як це йому спало на думку говорити про такі речі, й де він узагалі виховувався? В цьому закладі заведено такий порядок, що персонал усіляко оберігає пацієнтів, намагається, щоб вони залишались осторонь подібних історій, і раптом з'являється якийсь шмаркач і починає такі речі голосно обговорювати, та ще й за печенею, та ще й у присутності доктора Блюменколя, з яким те саме може статися в будь-яку мить (останні слова — пошепки). Якщо це повториться, вона на нього поскаржиться кому слід. Саме тоді висварений Ганс Касторп прийняв рішення, й зразу заявив, що особисто відвідає покійного товариша по хворобі і тихо, благоговійно постоїть біля його ложа, віддавши йому таким чином останню шану, він умовив і Йоахима піти разом з ним.
Завдяки посередництву сестри Альфреди вони одержали дозвіл зайти в кімнату покійного, на другому поверсі, під їхніми кімнатами. Їх зустріла вдова, маленька блондинка, розпатлана, вимучена безсонними ночами, до губів вона притискала хустинку, а одягнена була в драпове пальто з піднятим коміром, її ніс почервонів, оскільки в кімнаті було дуже холодно. Опалення вимкнули, й двері на балкон стояли прочинені. Молоді люди сказали їй стишеним голосом усе, що в таких випадках слід говорити, а потім, слідуючи за її скорботним жестом, наблизилися до ліжка, де лежав небіжчик, при цьому ступали навшпиньки та за кожним кроком шанобливо кланялися вперед, і зупинилися біля смертного ложа, кожен у позі, що відповідала власному характеру: Йоахим був по-військовому стриманим, опустивши голову, він ніби віддавав честь, Ганс Касторп стояв невимушено, глибоко задумавшись, схрестивши руки на грудях та схиливши набік голову; обличчя його мало приблизно такий вираз, як тоді, коли він слухав музику. Голова юнкера лежала високо на подушках, а тіло — цей результат довгого розвитку та численних колообігів життя — здавалося плескатим, як дошка, від того, що ноги виступали під ковдрою. Там де були коліна, лежала гирлянда квітів, пальмова гілка, що стирчала з неї, торкалася великих, жовтих, кістлявих рук, складених на запалих грудях. Жовтим та кістлявим було і обличчя з горбатим носом, випнутими вилицями та рудуватими, кущистими вусами, густота яких ще підкреслювала сірі провали щетинистих щік. Повіки були неприродно щільно заплющеними, очевидно, очі йому затиснули, а не закрили, мимовільно подумав Ганс Касторп: це називалося віддати останню шану, хоча робилося радше для живих, ніж для покійного, закривати очі треба було зразу як настане смерть, якщо процес утворення міозину в м'язах уже почався, це ставало неможливим, і померлий лежав, утупившись нерухомим поглядом; закривати очі треба було для того, щоб створювалося враження, ніби небіжчик спить.
Ганс Касторп уже мав досвід у таких справах і почувався цілком у своїй стихії, та, незважаючи на це, стояв біля ложа з благоговінням.
— Наче спить, — сказав він зі співчуттям, хоча, насправді, різниця була надто очевидною. Потім він стиха завів розмову з удовою померлого, спитав про перебіг хвороби її чоловіка, про його останні дні та хвилини, про перевезення тіла в Кернтен, висловивши таким чином співчуття та продемонструвавши власну обізнаність як у питаннях медицини, так і в питаннях морально-духовного характеру. Вдова, яка говорила з австрійським акцентом — розтяжно і в ніс — та часом схлипувала, була подивована, що такі молоді люди настільки щиро співпереживають чужому горю; Ганс Касторп відповів, що він і брат також хворі, а йому самому ще в дуже ранньому віці вже доводилося стояти біля смертного ложа рідних, він круглий сирота й до смерти, так би мовити, вже призвичаївся. Жінка запитала, який він обрав фах. Той відповів, що був інженером.
— Чому «був»?
Був, оскільки хвороба та нез'ясований термін перебування тут, нагорі, перевернули всі плани; і можливо, це перебування навіть стане поворотним пунктом життя, хто зна. (Йоахим запитально й нажахано поглянув на нього). А брат? Він збирається внизу, на рівнині стати військовим, готується на офіцера.
— О, — вигукнула вдова, — військове ремесло також привчає до серйозности, солдат має пам'ятати, що за певних обставин може зіткнутися зі смертю, й добре, якщо він наперед привчається до її вигляду.
Вона попрощалася з хлопцями зі словами вдячности, і її привітна стриманість не могла не викликати поваги, тим більше в цьому стані та ще й з таким великим рахунком за кисень, що залишив їй чоловік. Брати піднялися на свій поверх. Ганс Касторп був, очевидно, задоволений візитом та духовно збагачений враженнями, які там отримав.
— Requiescat in pace, — сказав він. — Sit tibi terra levis. Requiem aetemam dona ei, Domine.[33]
— Бачиш, коли мова йде про смерть чи про померлих, або коли звертаються до небіжчиків, то користуються латиною, в таких випадках вона знову стає офіційною мовою, люди відчувають, що смерть є чимось особливим. Та на честь смерти говорять латиною не з гуманістичної кургуазности, розумієш, мова померлих не є латиною освічених людей, вона має цілком інший дух, він, якщо можна так сказати, є навіть чимось протилежним до тієї латини. То сакральна латина, латина ченців, середньовіччя, вона нагадує глухі, тужливі співи, що долинають ніби з-під землі. Сеттембріні така латина зовсім би не сподобалася, вона не для гуманістів, республіканців та таких педагогів, як він, вона має іншу духовну настроєність, інше духовне спрямування, ніж та латина, що існує в миру. На мою думку, треба розрізняти ці різні духовні спрямованості чи настроєності — існує благочестива спрямованість й існує вільна. Кожна з них має свої переваги, та вільна, тобто сеттембрінівська, не лежить мені до душі лише з однієї причини: вона привласнила собі всі форми людської гідности, а це вже є перебільшенням. Адже інша також містить у собі багато проявів людської гідности й надає широкі можливості для благородства, стриманости та вишуканих манер, навіть більше, ніж «вільна», хоча увага першої скерована перш за все на людську слабкість і гріховність, думка про смерть і тлінність буття відіграє в ній важливу роль. Ти бачив коли-небудь у театрі «Дон-Карлоса»? Пригадуєш, як там було заведено при іспанському дворі, коли входить король Філіп увесь у чорному, з орденом Підв'язки та Золотого руна й повільно знімає капелюха, дуже подібного до наших котелків, він піднімає його вгору та каже: «Чоло покрийте, мої гранди», чи щось подібне, і не можна не визнати, що це звучить якось дуже поважно, тут немає й натяку на розгнузданість чи розпущеність, якраз навпаки; тим часом королева каже: «У Франції моїй було інакше»; звичайно, для неї все це надто манірно й громіздко, їй хотілося, щоб було розкутіше, по-людському! Та що таке «людськість»? Про все можна сказати, що воно «людське»! На мою думку, іспанська богобоязливість, урочиста смиренність та сувора регламентованість є дуже достойним способом висловити те саме «людське», та з іншого боку, словами «все є людським» можна виправдати будь-яке нехлюйство та млявість.
— Тут я з тобою згоден, — сказав Йоахим. — Я, звичайно, також не терплю млявости й нехлюйства, дисципліна завжди конче необхідна.
— Так, ти кажеш це як солдат, і я можу припустити, що на військовій службі на таких речах розуміються. Вдова мала цілковиту рацію, коли казала, що ваше ремесло привчає до серйозности, бо завжди треба бути готовим зіткнутися зі смертю. Ви носите однострій, він не має нічого зайвого, акуратний, зі стоячим комірцем, і це надає вашій статурі стрункости. Окрім того, у вас панує ієрархія та послух, ви церемонно віддаєте один одному честь, у цьому відчувається іспанський дух, благочестивість, і це мені подобається. Серед нас, цивільних людей, також би не завадила присутність такого духу в звичаях, у поведінці, мені б це краще пасувало, це було б доречним. Мені здається, світ і життя є такими, що всім би слід ходити в чорному, з накрохмаленими жабо, а не з нашими комірцями, та обходитися один з одним серйозно, стримано, з вишуканими манерами, завжди пам'ятаючи про смерть, — так, на мою думку, було б краще, моральніше. Ось бачиш, це ще одна помилка та короткозорість Сеттембріні, добре, що ми заговорили на цю тему. Він вважає, що привласнив собі не лише всі види людської гідности, але й усю мораль — з його «практичною роботою для життя», прогресивними недільними святкуваннями (так буцімто в неділю немає про що думати, окрім прогресу) та систематичним викоріненням страждань — про це ти ще не знаєш, а мені він усе розповів з повчальною метою — тож це систематичне викорінення має відбуватися за допомогою словника. А якщо мені воно якраз видається аморальним, що тоді? Йому я, звичайно, цього не скажу, він же мене в пух і прах розіб'є своїми пластичними промовами, та ще й скаже під кінець: «Попереджаю вас, інженере!» Але я маю право на власну думку: «Сір, даруйте свободу думок!» Я хочу тобі трохи сказати, — закінчив він. (Вони вже були в кімнаті Йоахима, й той став збирати все необхідне для процедури лежання). — І скажу тобі, що я вирішив. Ось ми живемо тут по сусідству з умираючими людьми, з найбільшим горем та стражданням, і не лише вдаємо, начебто нас це зовсім не обходить, але й нас самих щадять, нас оберігають, щоб тільки ми з цим за жодних обставин не стикалися й нічого такого не помітили. І юнкера вони також потай звідси винесуть, поки ми сидітимемо за вечерею чи за сніданком.І я вважаю це аморальним. Пам'ятаєш, як пані Штер розлютилася була тільки через те, що я згадав про його смерть? Для мене це просто якась дурість, і якщо вона настільки неосвічена, що гадає, ніби слова «тихше, тихше, мудрі миші» — з «Тангойзера», як то недавно з нею трапилося за столом, то вона все-таки могла б виявити трохи більшу моральну чутливість, та й інші також. Тож я вирішив відтепер більше уваги приділяти тяжкохворим та «морібундусам» санаторію, мені й самому це піде на користь — наш сьогоднішній візит уже вплинув на мене позитивно. Бідолаха Ройтер з кімнати 27, якого в перші дні по приїзді я бачив крізь прочинені двері, напевне, вже давно пішов ad penatem, і його таємно звідси забрали — у нього вже тоді були якісь надто великі очі. Та є інші, в санаторії всі кімнати зайняті, поповнення завжди вистачає, а сестра Альфреда, або «старша», або й сам Беренс, звичайно, допоможуть нам налагодити зв'язок з тим чи тим хворим, гадаю, що це буде неважко. Припустімо, наближається день народження якого-небудь «морібундуса», і ми про це дізналися — про таке завжди можна дізнатись. Отже, ми посилаємо йому чи їй, дивлячись, хто це є, горщик з квітами, як знак уваги двох невідомих колег «зі щирими побажаннями скорого одужання»; слово «одужання» завжди звучить чемно й доречно. Потім наші прізвища, звичайно, будуть названі, і він чи вона, хоч би якими слабими були, передадуть нам через двері дружнє вітання, а може навіть ця людина запросить нас на хвилину до себе, і ми обміняємося, принаймні, кількома людськими словами перед тим, як вона має назавжди відійти. Так я собі гадаю. Ти не згоден? Особисто я твердо вирішив.
33
Хай спочиває в мирі... Хай буде тобі земля пухом. Дай йому, Господи, вічний спокій