Та ще до цього підприємливий дух співчуття допоміг Гансові Касторпу завдяки надвірному раднику та медичному персоналу зав'язати нові знайомства з тяжкохворими, а Йоахим був змушений скрізь його супроводжувати. Так йому довелося йти з Гансом Касторпом до сина «Tout-les-deux», другого, який ще був живим, бо в іншого, навпроти, вже давно прибрали й обкурили Н2СО. Потім до хлопчика Тедді, який нещодавно прибув сюди нагору з «Фрідеріціанума», навчального закладу, де він захворів, і його випадок був надто важким. Потім до російського німця, службовця страхового товариства Антона Карловича Ферге, такого собі терплячого добряка. А також до бідолашної пані Малін-кродт, яка хотіла всім подобатися; Ганс Касторп послав до неї квіти, як і іншим, та в присутності Йоахима навіть часто годував її кашею... Поступово вони зажили слави добрих самаритян та братів милосердя. Одного разу пан Сеттембріні навіть заговорив з Гансом Касторпом на цю тему.
— Хай йому грець, пане інженере, я чую про вас незвичайні речі. Ви кинулися в благодійництво? Шукаєте виправдання завдяки добрим справам?
— То дрібниці, пане Сеттембріні. Не варто і згадувати про це. Ми з братом...
— Та залиште вашого брата поза грою. Якщо і говорять про вас обох, то мають на увазі саме вас. Лейтенант — це людина шанована, але духовно проста натура, без таємних закамарків у душі, у вихователя з такою людиною не буває особливих проблем. І ви мене не переконаєте, ніби керує всім саме він. Важливішу, хоча і небезпечнішу роль граєте саме ви. Ви, якщо так можна висловитись, є важкою дитиною життя, і про вас треба постійно піклуватися. Зрештою, ви ж самі дозволили мені піклуватися про вас.
— Звичайно, пане Сеттембріні. Раз і назавжди. Дуже люб'язно з вашого боку. А «важка дитина життя» — це вдалий вислів. Що тільки письменникам не спаде на думку! Не знаю, що я маю про себе думати, маючи такий титул, але звучить він добре, це я мушу визнати. Так, ну а я трохи займаюся «дітьми смерти», ви, очевидно, саме це маєте на увазі. Коли маю час, то відвідую тяжко — та серйознохворих, зовсім не нехтуючи власним лікуванням, розумієте, відвідую тих, хто тут не для розваг і хворіє не внаслідок розпусти, а тих, хто помирає.
— Та в Писанні сказано: нехай мертві ховають своїх мертвих, — мовив італієць.
Ганс Касторп здійняв руки й зробив таку гримасу, наче хотів сказати: мало що пишеться, пишуть і так, і навпаки, тому важко знайти істинне й дотримуватися до нього. Ясна річ, що катеринщик заторкнув тут негативний аспект, але цього слід було чекати. Та, якщо Ганс Касторп і досі був готовий його слухати, сприймати теорії італійця як такі, що заслуговують на увагу та заради експерименту піддаватися на педагогічний вплив, він був далеким від того, щоб заради якихось педагогічних поглядів відмовитися від відвідин тяжкохворих, незважаючи на матір Ґернґрос із її розмовами про «невинний маленький флірт», на сухувату діловитість бідолашного Ротбайна та дурненьке гигикання «перекачаної», оскільки ці візити все ще здавалися Гансу Касторпу корисними й важливими.
Сина «Tout-les-deux» звали Лауро. Він також одержав квіти, фіалки з Ніцци із землянистим запахом, «від двох співчутливих колег по санаторію з сердечними побажаннями скорого одужання», і оскільки ця анонімність стала вже цілком формальною і кожен знав, від кого ці квіти, то, зустрівши якось обох братів у коридорі, до них звернулася сама «Tout-les-deux», темно-бліда мати-мексиканка, звернулась, аби подякувати їм за допомогою кількох шурхітливих слів, а головне, — виразно скорботних жестів, та запросила особисто прийняти подяку від її сина — de son seul et dernier fils qui allait mourir aussi[34]. Вони тут-таки і зайшли. Лауро виявився надзвичайно вродливим юнаком з палаючими очима, орлиним носом, широкими ніздрями та чудово окресленими вустами, над якими пробивалися чорні вусики. Він жестикулював з таким погордливим драматизмом, що відвідувачі, навіть Ганс Касторп не менше від Йоахима Цімсена, були раді, коли двері кімнати хворого нарешті за ними зачинилися. Адже поки «Tout-les-deux» в своїй кашміровій хустці та чорній накидці, зав'язаній під самим підборіддям, з поздовжніми зморшками на її вузькому чолі та неймовірними капшуками під чорними як гагат очима, зігнувши коліна, журливо скрививши рота й час від часу наближаючись до ліжка та відвідувачів і, мов папуга, повторюючи трагічним голосом «Tous les dé, vous comprenez, messiés... Premierement Tun et maintenent l'autre[35], снувала сюди-туди по кімнаті, тим часом красень Лауро, також по-французькому, розкотистим, тріскотливим голосом та з нестерпною високопарністю вів мову про те, що він хоче померти як герой, comme héros, à l'espagnol, так само, як брат, de même que son fier frère Fernando[36], який також помер як іспанський герой; при цьому Лауро жестикулював, розірвав на собі сорочку, щоб підставити свої жовті груди під удар смерти, і входив у раж доти, поки напад кашлю спричинив появу на губах прозорої, рожевої піни; на цьому його хвастощі закінчилися, що дало можливість братам навшпиньки залишити кімнату.
Про відвідини Лауро вони більше не говорили, і навіть про себе кожен намагався не засуджувати його поведінку. Та їм обом значно більше сподобався Антон Карлович Ферґе з Петербурга; він лежав у своїх густих, доброзичливих вусах й так само доброзичливо випнутою шиєю, повільно і тяжко одужував від операції, під час якої йому спробували зробити пневмоторакс, — пан Ферґе, був тоді на волосину від смерти. Він зазнав дуже сильного шоку, шоку плеври — відомого ускладнення при цій такій модній операції. Й шок цей стався у нього в особливо тяжкій формі, супроводжувався повним колапсом організму та глибокою непритомністю, — одне слово, він був у такому критичному стані, що операцію довелося перервати й відкласти на потім.
Щоразу, коли Ферге заводив мову про цю історію, його добрі сірі очі широко розплющувались, а обличчя ставало сірим, очевидно, він справді пережив жахливу ситуацію.
— Без наркозу, панове. Ну, гаразд, такі, як я, його не переносять, у подібних випадках наркоз не дозволяється, це можна зрозуміти, й розумна людина з цим має примиритись. Але ж місцева анестезія проникає зовсім неглибоко, панове, вона лише притуплює чутливість верхніх шарів, і поки тебе розрізають — відчуваєш лише, ніби щось тебе стискає, мне. Лежиш із заплющеними очима, щоб нічого не бачити, асистент тримає тебе праворуч, старша сестра — ліворуч. Таке почуття, що тебе стискають і мнуть — це роблять надріз і відтягують краї зажимами. А потім я чую, як надвірний радник каже: «Так!» — і в ту ж мить, панове, починає промацувати підреберну плевру якимось тупим інструментом — він має бути тупим, щоб передчасно її не проколоти — тож починає промацувати плевру: промацує, щоб знайти потрібне місце, зробити там прокол, упустити туди газ, — й ось як він почав, як почав водити тим інструментом по моїй плеврі — панове, панове, що там казати! Мені ледь кінець не настав, я ледве не помер, описати відчуття просто неможливо. Підреберна плевра, панове, вона така, що її не можна торкати, не можна, ніяк не можна торкати, вона — табу, вона прикрита плоттю, ізольована, недоторканна раз і назавжди. А він оголив її і взявся промацувати. Й мені, панове, стало зле. Жахливо, жахливо, панове, я ніколи не думав, що існує таке тричі прокляте, підле, принизливе почуття, якого на землі взагалі не буває, хіба що в пеклі! Я знепритомнів — було підряд три непритомності, одна зелена, одна брунатна і одна фіолетова. Окрім того, під час непритомности я відчував жахливий сморід, шок подіяв на відчуття запаху, панове, нестерпно смерділо сірководнем, так, напевне, в пеклі смердить; та, незважаючи на все це, я чув власний сміх, хоча й хапав повітря, але сміх не як у людей, то був такий непристойний і такий огидний сміх, якого я за все життя не чув, адже коли промацують плевру, вам, панове, здається, що вас неймовірним, нелюдським чином лоскочуть; ось такий я пережив сором і муку, ось що значить плевральний шок, хай Господь Бог береже вас від того.