Деспот загинув од ножа, з його розз'явленого рота вирвався крик, якого не було чути. Потім показували різні картини: ось президент Французької республіки, в циліндрі та з орденською стрічкою через плече, відповідає на вітання, стоячи в кареті ландо; ось віце-король Індії на весіллі якогось раджі; німецький кронпринц на плаці потсдамських казарм. Публіка бачила сцени з життя тубільців села Новий Мекленбурґ, півнячий бій на Борнео, голих дикунів, які дмухали носом у якісь дудки, полювання на диких слонів, церемонію при дворі сіамського короля, вулицю борделів у Японії, де гейші сиділи в дерев'яних клітках. А ось сніговою пустелею Північної Азії їдуть закутані самоїди на оленячих запрягах, російські прочани моляться в Хевроні, у Персії злочинця карають ударами по п'ятах. Можна було стати свідком усіх цих подій; простір було знищено, час відкинуто назад, «там» і «тоді» перетворилося на стрімкі, пурхаючі, обіграні музикою «тут» і «тепер». Молода марокканка в смугастій шовковій одежі, вся в прикрасах у вигляді ланцюжків, браслетів та перснів, з тугими, напівоголеними грудьми, раптом виросла до натуральної величини й немовби насунулася на глядачів. Її широкі ніздрі роздимались, очі були сповнені тваринного життя, обличчя перебувало в нестримному русі: вона сміялася, показуючи білі зуби, одну руку з нігтями, що були світліші за шкіру, вона піднесла руку до очей, ніби затуляючи їх від сонця, а другою рукою махала до глядачів. А ті зніяковіло дивилися на обличчя чарівної тіні, яка, здавалось, і дивиться, й не бачить, до якої не доходить жоден погляд, а сміх та помахи рукою живуть не в теперішньому, а «там» і «тоді», тож було б недоречно відповідати на них. Унаслідок цього, як ми вже зауважували, до задоволення підмішувалося почуття якогось безсилля. Потім привид зник. Екран став порожнім та світлим, на нього ніби хтось накинув слово «кінець», і серія видовищ закінчилась, глядачі мовчки стали виходити з театру, а зовні тіснилася нова публіка, що прагнула побачити видиво, яке мало повторитися.
До трьох молодих людей приєдналася пані Штер, і, приставши на її пропозицію, вони всі разом зайшли в кав'ярню курзали, щоб зробити приємність бідолашній Карен, яка ввесь час тримала руки складеними, намагаючись висловити так свою вдячність. Тут також грала музика. Невеликий оркестр з музикантів у червоних фраках вторив першій скрипці — чеху чи то угорцю — той стояв окремо від оркестрантів, посеред танцюючих пар, і несамовито вимахував скрипкою та смичком. За столиками панувало світське пожвавлення. Подавалися дорогі напої. Приміщення було парким та запорошеним, тож брати замовили для себе та своєї підопічної оранжад, щоб трохи прохолодитись, а пані Штер забажала лікеру. В цей час, заявила вона, тут ще немає справжньої гульби. Справжні танці починаються лише надвечір; сюди повалять пацієнти із різних санаторіїв та «дикуни», що мешкають по готелях та в курзалі, і вже не один тяжкохворий, танцюючи, просто звідси потрапив на той світ, після того як осушив до дна чашу насолод і перед фіналом у нього в останній раз ливанула кров горлом in dulci jubilo[37]. Через своє повне невігластво пані Штер вимовила оте «in dulci jubilo» цілком неймовірним чином: перше слово вона запозичила з італійсько-музичного запасу слів свого чоловіка й вимовила, отже, «dolce», тоді як друге слово нагадувало вигук пожежників «Feueijo», «ювілей» чи бозна-що — брати водночас устромили в рот соломинки, що стирчали з їхніх склянок, тільки-но почули цю латину; та пані Штер навіть оком не моргнула. Навпаки, виставивши свої заячі зуби, вона за допомогою натяків та різних шпильок намагалася з'ясувати, в яких стосунках перебувають ці троє молодих людей; для неї було ясно тільки одне — що, звичайно, цій бідній дівчині було дуже зручно мати за покровителів таких галантних лицарів. Менш зрозумілим видавалося їй ставлення до Карен самих братів; та незважаючи на всю свою глупоту й недорікуватість, вона, з чисто жіночою інтуїцією, все-таки частково знайшла відповідь на запитання, щоправда — неповну та банальну; вона таки второпала і в'їдливо натякнула, що істинним і справжнім лицарем тут є саме Ганс Касторп, внутрішній потяг якого до пані Шоша був їй відомим, а молодий Цімсен грає лише роль асистента, і його брат опікується цією жалюгідною Карштедт лише тому, що ніяк не може наблизитися до іншої; такий примітивний здогад цілком відповідав моральному рівню пані Штер, тому коли вона, відпускаючи пласкі дотепи, висловила це своє припущення, Ганс Касторп відповів лише втомленим, презирливим поглядом. Спілкування з бідною Карен, звичайно, було своєрідною заміною й допомагало йому відволіктися, зрештою, як і всі його каритативні заходи. Та водночас ці шляхетні починання були також самодостатніми. Те задоволення, яке він відчував, годуючи кашею багатостраждальну Малінкродт, вислуховуючи історію пана Ферґе про перенесений ним пекельний плевральний шок та бачив, як бідна Карен від радости та вдячности плескає в долоні з обліпленими пластирем пучками — це задоволення хоч, звичайно, й не було настільки прямим та інтенсивним, та все-таки безпосереднім і чистим; воно народжувалося зовсім з іншого духовного ґрунту, ніж той, від чийого імени Сеттембріні виступав як педагог, проте молодому Гансові Касторпу здавалося, що і до цього пасують слова placet experiri.
Будиночок, у якому мешкала Карен Карштедт, стояв недалеко від струмка, побіля полотна вузькоколійки, що тяглася дорогою до села, братам було дуже зручно заходити по неї під час обов'язкової прогулянки після першого сніданку... І якщо вони йшли цією дорогою, прямуючи до головної променади, то перед ними височів малий Шіягорн, за ним праворуч проглядалися три шпилі, які називались «Зелені башти», зараз також укриті сліпучим на сонці снігом, а ще далі праворуч вершини Дорфберга. Під ним, на чверті його висоти був розташований цвинтар «Села», обнесений муром, звідти, напевне, відкривався гарний вид на озеро, тому цвинтар теж міг стати метою прогулянки. Одного чудового ранку вони справді піднялися туди — тепер усі дні були чудовими: безвітряні, сонячні, яскраво-блакитні, жарко-морозяні та біло-сяючі. Брати, один з цегляно-червоним обличчям, другий — бронзовий від засмаги, були лише в костюмах, оскільки на такому сонці пальто тільки б заважало, — молодий Цімсен в одязі спортивного покрою та в гумовому взутті на сніг, Ганс Касторп так само, але в довгих штанях, бо просто фізично не міг звикнути до коротких. Добігала кінця перша декада лютого вже нового року. Справді, цифра року змінилася, після того як Ганс Касторп приїхав сюди, нагору, вже писалась інша, наступна. На годиннику світового часу пересунулася на поділку одна з великих стрілок, звичайно, не найбільша, не та, що відміряє тисячоліття, — небагато з тих, хто живе нині, будуть тому свідками; то була й не та стрілка, яка відміряє століття чи хоча б десятиріччя, ні. Та все-таки стрілка, що відміряє роки, пересунулася, до того ж зовсім недавно, хоча з того часу, як Ганс Касторп став жити тут, нагорі, року ще не минуло, лише трохи більше шести місяців; але тепер та стрілка знову стояла нерухомо, як стрілки на деяких великих годинниках, котрі також пересуваються лише щоп'ять хвилин. І поки зрушить з місця ота річна стрілка, ще десять разів має пересунутися стрілка місячна, а це в кілька разів більше, ніж увесь той час, який Ганс Касторп тут прожив, — лютий не враховується, адже якщо він уже настав, то вже проминув — що розміняв, те витратив.