Справді, з того вечора, коли Ганс Касторп познайомився з Клавдією Шоша й потім так пізно, як на вірного своїй службі Йоахима, повернувся до кімнати, проминуло шість тижнів, — шість тижнів од того дня, що приніс із собою від'їзд пані Шоша, не остаточний, тимчасовий від'їзд до Дагестану, що далеко на Сході, на Північному Кавказі. Про те, що від'їзд тимчасовий, а не остаточний, що пані Шоша має намір повернутися, — невідомо коли, але хоче й повинна колись сюди повернутися — про те Ганс Касторп отримав обіцянку, не під час отого чужомовного діалогу, а, очевидно, в проміжку, який ми обминули мовчанкою, перервавши пов'язаний часом плин нашої розповіді та надавши можливість замість нас вести перед самому чистому часові. В кожному разі, хлопець одержав ці запевнення та втішні обіцянки раніше, ніж повернувся до свого тридцять четвертого номера; оскільки наступного дня він не обмінявся з пані Шоша жодним словом, майже її не бачив чи, точніше, бачив її здалеку: під час обіду, коли вона в синій полотняній спідниці та білому вовняному светрі під гуркіт скляних дверей, востаннє граціозно скрадаючись, пробиралася до свого столу, а в нього серце було готове вистрибнути з грудей, і лише невсипущий нагляд панни Енгельгарт завадив йому затулити обличчя руками, — і потім о третій пополудні, у мить від'їзду, при якому він, власне, не був присутнім, але спостерігав за ним з вікна коридору, що виходило на під'їзд і головну алею.
Від'їзд відбувався цілком так, як Гансові Касторпу за час його перебування вже неодноразово доводилось бачити: сани чи екіпаж під'їздили до рампи, візник та швейцар замоцовували мотузками валізи, на майданчику збиралися пацієнти, друзі того, хто, одужалий або хворий, від'їздив жити або помирати на рівнину; були тут і ті, що просто заради надзвичайної події ухилилися від процедур, з'являвся пан у сурдуті, представник адміністрації, а часом і лікарі, нарешті виходив той, хто від'їжджає, найчастіше із сяючим обличчям, збуджений від змін, які на нього чекали, й люб'язно вітав друзів та знайомих, що зібралися навколо... Цього разу в довгому пухнастому, отороченому хутром пальті та у великому капелюсі, з величезним букетом у руках вийшла, усміхаючись, пані Шоша в супроводі свого співвітчизника пана Булигіна, який мав проїхати з нею частину шляху. Вона також видавалася збудженою та радісною, як і всі, хто від'їжджав і радів зміні в житті, незалежно від того, чи їхали вони з дозволу лікаря, чи з нечистою совістю, на свій страх і ризик перервавши лікування через те, що їм усе остогидло. Її щоки розчервонілися, й поки їй обгортали ковдрою коліна, вона безупинно про щось балакала, напевне, по-російському... Проводжати пані Шоша зібралися не лише її співвітчизники та сусіди з-за столу, але й багато інших пацієнтів, доктор Кроковскі, бадьоро усміхаючись, демонстрував крізь бороду свої жовті зуби, звідкілясь з'явилися ще квіти, двоюрідна бабуся піднесла конфети, «конфеточки», як вона казала, тобто російський мармелад, тут-таки стояли вчителька та мангаймець, — останній похмуро спостерігав, тримаючись трохи віддалік, і його страдницький погляд, ковзнувши фасадом будинка, запримітив та похмуро затримався на Гансові Касторпу, що визирав з вікна... Надвірний радник Беренс не з'явивсь; очевидно, він попрощався з пані Шоша за іншої, приватної нагоди... Коні рушили, всі почали щось вигукувати, махати, й тут, відкинувшись од поштовху на спинку сидіння, пані Шоша обвела своїми вузькими очима фасад санаторію й на якусь мить затримала погляд на Гансові Касторпу... А той, сполотнілий, кинувся до своєї кімнати, щоб востаннє з лоджії побачити, як сани під дзеленчання дзвіночків спускаються головною алеєю до села, потім повалився в крісло й витяг з нагрудної кишені одержаний на згадку подарунок, заставу, яка цього разу була не брунатно-червоними стружками, а тонко обрамленою пластиною, скляним прямокутником, який треба було тримати проти світла, аби бодай щось там розгледіти — внутрішній портрет Клавдії, її безлике зображення, на якому, проте, можна було розрізнити тендітний кістяк торса, оточений м'якими обрисами яскравої та сновидної плоті разом з органами грудної порожнини...
Як часто розглядав він цей портрет і притискав його до губів за той час, що минув, — час, у якому визрівали зміни! Так, наприклад, у Ганса Касторпа, раніше, ніж можна було уявити, визріла призвичаєність до життя тут без Клавдії Шоша, відокремленої від нього простором: тутешній час був особливо пристосований і зумисне так розподілений, щоб визрівали звички, хоча б навіть звичка усвідомлювати те, що до тутешнього життя звикнути неможливо. Гучного брязкоту дверей, що означав би початок чергового пишного столування, яке відбувалося п'ять разів на день, він уже не чекав, і того грюкання більше не було. Десь, жахливо далеко звідси, пані Шоша грюкала тепер іншими дверима — що, очевидно, було нерозривно пов'язано з її сутністю, з усім способом життя та хворобами, так само як перебування тіл у просторі пов'язане з часом: можливо, якраз у цьому полягала її хвороба... Та невидима відсутність Клавдії була для почуттів Ганса Касторпа так само її невидимою присутністю — генієм цих місць, що він спізнав у надто тяжку й надто солодку годину, годину, до якої не пасує жодна простенька пісенька рівнини, й носив сновидний, внутрішній образ біля свого серця, що схвильовано билося вже дев'ять місяців.
У ту годину його тремтливі губи несвідомо та нерозбірливо белькотіли чужинською та рідною мовами різні нісенітниці: безвідповідальні прожекти, пропозиції, задуми, шалені плани, які, проте, з цілком зрозумілих причин не зустріли схвалення — він був готовий супроводжувати її, генія, на Кавказ, поїхати за нею слідом, був готовий чекати на неї в будь-якому місті, яке геній з перемінним настроєм обере місцем свого перебування, щоб вони вже ніколи не розлучалися. Від години пережитої пригоди в простого хлопця залишився як застава лишень її сновидний образ і крихка віра в усе-таки існуючу можливість, що пані Шоша рано чи пізно, залежно від перебігу хвороби, що надавала їй свободу, повернеться сюди вчетверте. Та раніше-пізніше, так було сказано йому на прощання, він, Ганс Касторп, усе одно вже «буде далеко звідси», й неприхильне до нього ставлення, що відчувалося в цьому пророцтві, було б зовсім нестерпним, якби не переконаність у тому, що деякі пророцтва роблять не для того, щоб вони збулись, а для того, щоб не збулися, як заклинання. Пророки такого роду, які глумляться з майбутнього, пророкують його лише заради того, щоб воно посоромилося виправдати їхню прозірливість. І якщо геній під час переданої та непереданої нами бесіди, назвав Ганса Касторпа «joli bourgeois au petit endroit humide»[1], що французькою приблизно відповідало визначенню Сеттембріні «важка дитина життя», тож поставало питання, яка сторона його заплутаної натури одержить гору: буржуазна чи інша... Потім геній не взяв до уваги, що коли сам він неодноразово від'їжджав та повертався, то й Ганс Касторп цілком може повернутися в потрібний момент — хоча він, власне кажучи, лише тому й сидів у горах, щоб йому не треба було повертатися: саме в цьому, як і в багатьох інших, полягав сенс його затяжного перебування нагорі.
Одне жартівливе пророцтво карнавального вечора таки збулося: в Ганса Касторпа піднялась температура; крива круто задерлася догори, мов прямовисний пік, який він тоді ж таки врочисто накреслив, і після незначного зниження, вже у вигляді плоскогір'я, крива й далі трималася на одному рівні хвилястою лінією, що здіймалася над дотепер звичною для нього рівниною. І це вже була висока температура, вперта тривалість якої, на думку надвірного радника Беренса, ніяк не узгоджувалася з результатом обстеження.
— Отже, ви, друже, ще дужче заражені, ніж можна було сподіватися, — сказав він. — Що ж, візьмімося за ін'єкції! Це має подіяти. Через три-чотири місяці будете як нова монетка, можу за це поручитися. — Тож тепер Ганс Касторп двічі на тиждень, у середу й суботу, зразу після ранкового моціону, мав спускатися в лабораторію, щоб одержати ін'єкцію.
Обидва лікарі по черзі вводили йому ліки, але надвірний радник колов як віртуоз, із розгону втикав голку й одночасно натискав на голівку шприца. До речі, він мало переймався тим, куди коле, так що часом Ганс Касторп відчував просто пекельний біль, і на місці уколу виникало затвердіння, яке довго пекло. До того ж ін'єкції діяли виснажливо на ввесь організм, розхитували нервову систему мов спортивне перенапруження, що свідчило про ефективність ліків, про могутню силу яких можна було судити й з того, що зразу після уколу вони призводили навіть до підвищення температури. Беренс це пророкував, і так воно й сталося, тож не було причини нарікати на передбачене явище, яке закономірно наступало. Коли надходила черга, сама процедура вже не потребувала багато часу, пацієнт миттєво одержував під шкіру, чи то в стегно, чи то в руку свою порцію протиотрути. Та разів за два, коли надвірний радник був у доброму гуморі й не хандрив від куріння, між лікарем та пацієнтом під час процедури зав'язувалася розмова, яку Ганс Касторп, настільки вмів, скеровував у бажане русло.