Тут думки Ганса Касторпа перейшли до Лодовіко Сеттембріні, й він почервонів так само, як того разу, коли лежав хворий у своїй кімнаті й літератор несподівано постав перед ним у раптово ввімкненому яскравому світлі. Панові Сеттембріні Ганс Касторп також міг би поставити свої запитання щодо незбагненних загадок хоча б для того, щоб підколоти його та викликати на диспут, не сподіваючись одержати пряму відповідь, адже гуманіст переймався лише земними справами. Та після карнавального вечора, коли схвильований Сеттембріні залишив музичну кімнату, в його взаєминах із Гансом Касторпом війнуло відчутною прохолодою, причиною якої було нечисте сумління одного та глибоке незадоволення своїм вихованцем другого, внаслідок чого обоє уникали один одного й за кілька тижнів не прохопилися між собою жодним словом. Чи залишався Ганс Касторп «важкою дитиною життя» в очах Сеттембріні? Ні, скорше, він був утраченим в очах того, хто шукав мораль у розумі та доброчинності... Й Ганс Касторп озлобився на пана Сеттембріні, насуплював брови та кривив губи, коли вони зустрічалися, тоді як сяючий погляд чорних очей італійця зупинявся на ньому з німим докором. Проте озлобленість якось нараз розвіялася, коли літератор кілька тижнів по тому, так би мовити, сам перший заговорив з ним, правда, лише проходом та у формі міфологічного натяку, для розуміння якого була необхідна західна освіченість. Це було по обіді; вони перестрінулися біля скляних дверей, які вже не грюкали. Порівнявшись із Гансом Касторпом і не збираючись затримуватися, Сеттембріні сказав:
— Ну як, інженере, чи до смаку вам був гранат?
Ганс Касторп радісно і збентежено посміхнувся:
— Тобто... Що ви маєте на увазі, пане Сеттембріні? Гранат? Хіба були гранати? Я ще ніколи в житті... А, ні, одного разу я пив гранатовий сік із зельтерською. На смак надто солодкий.
Італієць, який уже був його випередив, обернувся й відрізав:
— Часом боги та смертні спускалися в царство тіней і знаходили шлях назад. Але ті, хто живе в потойбічні, знають — той, хто раз скуштував плодів царства мертвих, назавжди залишиться в їхній владі.
І Сеттембріні подався собі в своїх незмінних картатих штанях, навіть не поглянувши на Ганса Касторпа, котрого, як йому здавалося і як воно, певною мірою, було, своєю багатозначністю він просто приголомшив; хоча хлопець, подратовано пирхнувши про те, що ж то італієць мав на увазі, пробурчав собі під ніс:
— Латіні, Кардуччі, тутті-фрутті, дай мені спокій!
Водночас він був дуже задоволений і схвильований тим, що італієць таки заговорив з ним: адже, незважаючи на свій трофей, на похмурий сувенір, якого носив біля серця, він таки дуже прихилився до пана Сеттембріні, високо поціновував його товариство, й думка про те, що той раз і назавжди покине його й одвернеться, була тяжча й жахливіша, ніж почуття хлопчика, на якому в школі поставили хрест і котрий, цілком як пан Альбін, насолоджується перевагами своєї ганьби. Проте самому зав'язати розмову з ментором він не наважувавсь, а той з цим не квапився і підійшов до свого важкого вихованця тільки багато тижнів по тому.
Відбулося це, коли хвилі часу, які набігають з монотонною рівномірністю, принесли Великдень, котрий, отже, мешканці «Берґгофа» й відсвяткували, як святкували та суворо дотримувалися особливостей усіх відтинків року, аби хоч якось порушити суцільну мережу днів, подібних один до одного. За першим сніданком пацієнти знайшли біля своїх приборів букетик фіалок, за другим сніданком кожен одержав по крашанці, а обідній стіл був святково прикрашений зайчиками з марципану та шоколаду.
— Чи доводилося вам, tenente[2], чи вам, інженере, здійснити колись морську подорож? — запитав Сеттембріні із зубочисткою в руці, підійшовши до столика братів... За прикладом більшости хворих, того дня вони скоротили на чверть години основну процедуру лежання й розташувалися тут за чашкою кави з коньяком.
— Ці зайчики та крашанки нагадують мені життя на великому океанському пароплаві, коли тижнями дивишся на голий небокрай, на солону пустелю; комфортабельність умов лише поверхово дозволяє забути про неймовірні жахи, а в глибині душі тебе постійно гризе потайний страх... Я пізнаю тут цей дух, із яким на борту такого ковчега шанобливо відзначаються всі свята terraferma[3]. Це думка про світ, що залишився потойбіч, щемливий спогад про календар... На суходолі сьогодні ніби Великдень, еге ж? На суходолі сьогодні святкують день народження короля? І ми також святкуємо як можемо, ми також люди... Хіба не так?
Брати були з ним згодні. Авжеж, саме так воно і є. Ганс Касторп, зворушений тим, що Сеттембріні нарешті заговорив до нього, та підстьобуваний докорами сумління, надмірно захоплювався цим зауваженням, називав його надзвичайно тонким, абсолютно слушним, образним і всіляко запобігав перед італійцем. Звичайно, комфортні умови на океанському пароплаві лише поверхово, як пластично висловився пан Сеттембріні, дозволяють забути про непевність ситуації, і в цьому вишуканому комфорті — взяв би він на себе сміливість додати — є щось легковажне й навіть зухвале, щось таке, що древні називали Hybris[4] (навіть древніх він цитував заради того, щоб сподобатися) або щось таке, як «Я — цар вавилонський!», тобто щось блюзнірське. З іншого боку, розкіш на борту пароплава є маніфестацією (він так і сказав «маніфестацією») найвищого торжества людського духу та людської могутности, адже в тому, що людина виносить цю розкіш та комфорт на шумовиння солоних вод і вміє сміливо їх там відстояти, вона мовби кидає виклик стихії, підкоряє розгнуздані сили природи, а це демонструє перемогу цивілізації над хаосом, якщо так можна сказати...
Пан Сеттембріні уважно його слухав, схрестивши руки та ноги й елегантно погладжуючи зубочисткою свої красиво закручені вуса.
— Знаменито, — сказав він. — Людина не може висловити жодної більш-менш доладної думки загального характеру, не видавши себе при цьому з головою, не долучивши підсвідомо в цю думку все своє «я», не передавши символічний лейтмотив та первинну проблему всього свого життя. І з вами також так сталось, інженере. Те, що ви сказали, справді, йшло з глибини вашої натури, й навіть етап, на якому зараз перебуваєте, знайшов тут своє досить поетичне вираження: це все ще етап експериментаторства...
— Placet experiri! — сказав Ганс Касторп, усміхнено кивнувши та вимовивши по-італійському «с».
— Sicuro[5], якщо йдеться про достойну поваги пристрасть до пізнання світу, а не про розбещеність. Ви говорили про «Hybris», ужили це слово. Проте Hybris розуму проти темних сил є найвищою людяністю, й навіть якщо вона накликає на себе гнів заздрісних богів, per esempio[6], коли розкішний ковчег розбивається й каменем іде на дно, то це почесна загибель. Подвиг Прометея — також Hybris, страждання прикованого до скіфської скелі — для нас святе мучеництво. Але як бути з іншим Hybris, із загибеллю в розпусному експерименті з силами, які протистоять розуму, які є ворожими до людства? І чи є в цьому щось почесне? Може це бути почесним? Si o no![7]
Ганс Касторп зосереджено помішував ложечкою в порожній чашці.
— Ох, інженере, інженере, — промовив італієць, хитаючи головою, і його чорні очі скрутно дивилися поперед себе. — Хіба ви не боїтесь чорного виру, який шаленствує в другому колі пекла, який вертить та жене грішників плоті, нещасних, що пожертвували розумом заради насолод? Gran Dio[8], тільки-но уявлю собі, як вас підхопить та понесе догори ногами, то я від горя просто готовий упасти без тями...