І проблема тут навіть не в самому «Богданові Великому» (як на повному серйозі величає його офіційна історична наука), так само як і не в тих, хто возвеличує його діяльність, як у самому суспільстві, для якого його, суспільства, власна історія продовжує залишатися чи не головним системоутворюючим негативним фактором.
Пригадаймо: в сучасній Україні ми розпочинаємо сезон урочистих відзначень заходами в пам’ять загиблих під Крутами, продовжуємо святами на честь Червоної армії, яка впродовж десятиліть мільйонами вбивала українців (у тому числі руками самих українців) та спустошувала наші землі. Далі – річниця Чорнобильської катастрофи, далі – річниця перемоги одного людоїдського режиму над іншим (знову багато в чому українським коштом)… І так далі і тому подібне: річницю акції «Вісла» змінює річниця загибелі командира УПА, а цей сумний (хоча і не для всіх громадян України) день заступає вечір відзначення Голодомору…
Як на автора цих рядків, офіційна державна політика на цьому герці – попри високо духовні схильності та благородні наміри її організаторів – об’єктивно формує у громадян (принаймні серед тих, хто взагалі звертає на це увагу) лише два поняття. Перше: для того, щоби бути українцем, треба неодмінно загинути, причому бажано у найбільш безглуздий та варварський спосіб. Друге: українці – нація споконвічних історичних лузерів, які ніде, ніколи і ні за яких – навіть найбільш сприятливих – обставин не могли досягти нічого путнього.
Усе вищесказане повною мірою стосується вивчення та розуміння подій 1917—1920 рр., до яких один, між іншим один з найбільш компетентних дослідників, пропонує застосувати такий прийом: «З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються доби національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914—1923 рр. вживати термін “Українські національно-визвольні змагання”, а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917—1921 років застосовувати термін “Українськареволюція”».[8]
Здавалося б, нічого особливого, справедлива пропозиція. Адже, якщо немає наукової дефініції, важко, якщо взагалі можливо, говорити про предмет дослідження. У даному випадку про події, які продовжують залишатися надзвичайно травматичними для національної свідомості чергової генерації українців, росіян, поляків, євреїв, татар, людей інших національностей, які є громадянами сучасної України. Аби уникнути прямих та чесних відповідей на надзвичайно неприємні, дражливі питання, суспільна та індивідуальна свідомість надають перевагу харчуванню «героїзованими» міфами, які мають таке ж відношення до національної історії нашого народу, як «Короткий курс історії ВКП(б)» до реальної історії Радянського Союзу.
Більше того. Саме в такому варіанті історії свого народу надзвичайно зацікавлена як правляча зараз політична еліта, так і та, яка прийде їй на зміну. Наша сучасна державність, пригадуємо собі, стоїть на «Акті проголошення державної незалежності України» від 24 серпня 1991 р. Цей, без перебільшення, історичний документ прямо говорить нам про те, що державну незалежність України проголошено не тому, що декілька десятків мільйонів людей, які вважали себе українцями, мали на це природне право, а тому, цитую перші слова Акта, що «смертельна небезпека нависла була над Україною». Попросту кажучи, Верховна Рада УРСР оголосила громадян частини Радянського Союзу, які проживали на території України Радянської, вільними та незалежними людьми виключно перез загрозою «смертельної небезпеки». Не було б її, рідної, ми й досі залишалися б рабами комуністичної держави.
Багато неправди в тому Акті. Наприклад, неправдою є твердження про те, що Верховна Рада проголошує державну незалежність України, беручи до уваги «тисячолітню традицію національного державотворення». Але, проаналізувавши текст будь-якого підручника історії – навіть радянської доби, легко переконатися, що за останню тисячу років, аж до завершення Першої світової війни, не було жодної «української» державної формації. Так, нашим родовим надбанням є історія Київської Русі, погромленої в XIII ст., є історія Галицького та іншого князівств, є історія мультинаціональної литовсько-польсько-руської держави, знищеної у столітті XVIII Пруссією, Австро-Угорщиною та Росією, є історія станової протодержавної формації доби Б. Хмельницького, є історія «класової» радянської держави (яка, до слова, мала на меті остаточне знищення будь-яких національних відмінностей) та ін. Багато чого було в нашій історії, але не було, підкреслимо ще раз, власне «української державності» – аж до останніх років Першої світової війни.