Левін не на жарт розхвилювався.
— Знаєте, — сказав він, — мене вкусив один з компі.
— Я б не переживала, — сказала Гардінг. — Може бути слабкий енцефаліт, але зазвичай це просто головний біль. Ми повеземо тебе до лікаря у Сан-Хосе.
Левін почав пітніти. Він витер чоло долонею.
— Насправді я вже не дуже добре почуваюся.
— Це триває тиждень, Ричарде, — сказала Гардінг. — Я впевнена, що все буде гаразд.
Левін з нещасним виглядом відкинувся на спинку сидіння.
— Але річ у тім, — сказала вона, — що я дуже сумніваюся, ніби цей острів може багато розповісти вам про вимирання видів.
Малкольм на мить втупився у темні скелі, а потім заговорив:
— А може, так і має бути, — сказав він. — Бо вимирання видів завжди було великою загадкою. На цій планеті воно відбувалося п'ять разів, і не завжди через астероїд. Усіх цікавить вимирання під час крейдяного періоду, коли вимерли динозаври, але ж були ще вимирання наприкінці юрського і під час тріасового періодів. Вони були серйозні, але це ніщо порівняно з пермським вимиранням, що знищило 80 % усього життя на планеті — на морі і на суші. Ніхто не знає, чому сталася ця катастрофа. Але мені цікаво, чи станемо ми причиною наступної.
— Як це? — спитала Келлі.
— Від людських істот стільки шкоди, — сказав Малкольм. — Я іноді думаю, що ми — своєрідна чума, що має вичистити планету. Ми знищуємо так добре, що мені іноді здається: може, це і є наша функція? Можливо, кожні кілька ер на землю приходить якийсь вид, який вбиває решту тваринного світу, розчищує палубу і дозволяє еволюції перейти до наступного етапу.
Келлі похитала головою. Вона відвернулася від Малкольма і пересіла ближче до Торна.
— Ти все це слухаєш? — спитав Торн. — Я б не сприймав це надто серйозно. Це просто теорії. Люди не перестають їх створювати, але справа в тому, що теорії — це просто фантазії. І вони змінюються. Коли Америка була новою державою, люди вірили у дещо під назвою флогістон.[33] Знаєш, що це таке? Ні? Ну, це неважливо, бо це все одно не було правдою. А ще вони вірили, що людська поведінка контролюється чотирма тілесними рідинами. І що Землі лише кілька тисяч років. Тепер ми вважаємо, що Землі чотири мільярди років, віримо у фотони та електрони і думаємо, що людська поведінка контролюється такими речами, як самолюбство та почуття власної гідності. Ми думаємо, що ці переконання більш наукові і кращі.
— Хіба це не так?
Торн знизав плечима.
— Це все одно просто фантазії, а не реальність. Ти коли-небудь бачила почуття власної гідності? Можеш принести його мені на тарілці? А як щодо фотонів? Не принесеш?
Келлі похитала головою.
— Ні, але…
— І ніколи цього не зробиш, бо цих речей не існує. Незалежно від того, наскільки серйозно їх сприймають люди, — сказав Торн. — Мине століття, люди озиратимуться на наш час і сміятимуться з нас. Вони скажуть: «Знаєте, в що тоді вірили люди? У фотони та електрони. Ви можете уявити собі подібні дурниці?». Вони добре сміятимуться, бо тоді в них будуть ще новіші і кращі фантазії.— Торн похитав головою. — А між тим, ти відчуваєш, як пливе човен? Це море. Воно справжнє. Відчуваєш запах солі в повітрі? Тепло сонця на своїй шкірі? Це все справжнє. Бачиш нас всіх разом? Ми справжні. Життя прекрасне. Це дар — жити, бачити сонце і дихати повітрям. І нічого іншого в світі немає. А тепер глянь на цей компас і скажи мені, де південь. Я хочу плисти до Пуерто-Кортес. Нам усім час додому.
Подяки
Цей роман — абсолютна вигадка, але під час його написання я запозичив багато досягнень вчених у різних галузях. Я особливо вдячний праці та гіпотезам Джона Александра, Марка Богускі, Едвіна Колберта, Джона Конвея, Філіпа Каррі, Пітера Додсона, Найлза Елдріджа, Стівена Джея Ґулда, Дональда Ґріффіна, Джона Голланда, Джона Горнера, Фреда Гойла, Стюарта Кауфмана, Крістофера Ленгтона, Ернста Майра, Мері Мідглі, Джона Острома, Нормана Паккарда, Девіда Раупа, Джеффрі Шенка, Манфреда Шрьодера, Джорджа Гейлорда Сімпсона, Брюса Вебера, Джона Вілера та Девіда Вейшемпеля.
Залишається тільки сказати, що думки, висловлені в цьому романі — мої, а не їхні, а також нагадати читачу, що за півтора століття після Дарвіна усі позиції у еволюційній теорії і досі відстоюються у боротьбі та запеклих дебатах.
33
Флогістон — в уявлення хіміків XVIII ст. — гіпотетична основа горючості, особлива невагома речовина («вогненна субстанція», «вогняна матерія»), що нібито міститься в усіх горючих речовинах і вивільнюється з них під час горіння.