— Але не можна ж, — вигукнув я, — не можна ж відкидати весь досвід людської раси на підставі одного малюнка! — Я перегорнув сторінки, що залишилися, і переконався, що в альбомі більше нічого немає. — Один-єдиний малюнок якогось бурлаки-художника, що міг зробити його, накурившись гашишу[19], або в гарячковому маренні, або просто на догоду своїй хворій уяві. Ви як людина науки не можете відстоювати такий погляд.
Замість відповіді професор зняв якусь книгу з полиці.
— Ось блискуча монографія мого талановитого друга Рея Ланкестера, — сказав він. — Тут є одна ілюстрація, що зацікавить вас. Ага! От вона. Читайте підпис: «Здогадний зовнішній вигляд динозавра — стегозавра[20] юрського періоду[21]. Задні кінцівки заввишки з два людських зрости». Ну, що ви тепер скажете?
Він простягнув мені відкриту книгу. Я глянув на ілюстрацію і здригнувся. Між начерком невідомого художника і цим представником давно зниклого світу, відтвореним уявою вченого, була безсумнівна велика схожість.
— Справді разюче! — сказав я.
— І все-таки ви продовжуєте упиратися?
— Але, може, це простий збіг або ж ваш американець бачив коли-небудь таку картинку й у маренні згадав її.
— Прекрасно, — терпляче сказав професор, — нехай буде так. Тепер не відмовте в люб’язності глянути ось на це.
Він простягнув мені кістку, знайдену, за його словами, серед речей померлого. Вона була дюймів шість у довжину, товща від мого великого пальця, а на кінці її збереглися залишки зовсім висохлого хряща.
— Якій з відомих нам тварин може належати така кістка? — запитав професор.
Я ретельно оглянув її, закликаючи на допомогу всі знання, які ще не вивітрилися в мене з голови.
— Це може бути ключиця дуже високої на зріст людини, — сказав я.
Мій співрозмовник презирливо замахав руками:
— Ключиця людини має вигнуту форму, а ця кістка зовсім пряма. На її поверхні є улоговинка, що свідчить про те, що тут проходило велике сухожилля. На ключиці нічого подібного немає.
— Тоді утрудняюся вам відповісти.
— Не бійтеся виставляти напоказ своє неуцтво. Я вважаю, що серед зоологів Південного Кенсінгтона[22] не найдеться жодного, хто зміг би визначити цю кістку. — Він узяв коробочку з-під ліків і вийняв звідти маленьку кісточку, завбільшки з квасолю. — Наскільки я можу судити, ось ця кісточка відповідає в будові людського кістяка тій, яку ви тримаєте в руці. Тепер ви маєте деяке уявлення про розміри тварини? Не забудьте і про залишки хряща — вони свідчать про те, що це був свіжий екземпляр, а не викопний. Ну, що ви тепер скажете?
— Може, у слона…
Його так і пересмикнуло, немов від болю.
— Досить! Досить! Слони — у Південній Америці? Не смійте й згадувати про це! Навіть у нашій сучасній початковій школі…
— Ну, добре, — перебив я його. — Не слон, так яка-небудь інша південноамериканська тварина, наприклад тапір.
— Повірте мені, молодий чоловіче, що елементарними пізнаннями в цій галузі науки я володію. Не можна навіть припустити думки, що така кістка належить тапірові або якій-небудь іншій тварині, відомій зоологам. Це кістка дуже сильного звіра, що існує десь на земній кулі, але дотепер невідомий науці. Ви все ще сумніваєтеся?
— У будь-якому разі мене це дуже зацікавило.
— Виходить, ви ще не безнадійні. Я відчуваю, що у вас щось світиться в мозку, так давайте ж терпляче роздмухувати цю жаринку. Залишимо тепер покійного американця і перейдемо знову до моєї розповіді. Ви, звичайно, здогадуєтеся, що я не міг розстатися з Амазонкою, не дошукавшись, у чому тут справа. Деякі відомості про те, звідки прийшов цей художник, у мене були. Втім, я міг би керуватися самими легендами індіанців, тому що мотив незвіданої країни прослизає в усіх переказах прирічкових племен. Ви, звичайно, чули про Курупурі?
— Ні, не чув.
— Курупурі — це лісовий дух, щось злісне, грізне; зустріч з ним закінчується загибеллю. Ніхто не може до пуття описати Курупурі, але ім’я це вселяє жах в індіанців. Однак усі племена, що живуть на берегах Амазонки, сходяться в одному: вони точно вказують, де живе Курупурі. З тих самих місць прийшов і американець. Там таїться щось незбагненно страшне. І я вирішив з’ясувати, в чому тут справа.
— Як же ви вчинили?
Від мого легкодумства не залишилося й сліду. Цей гігант умів завоювати увагу і повагу до себе.
— Мені вдалося перебороти опір індіанців — той внутрішній опір, що вони виявляють, навіть коли починаєш розмову на цю тему. Пустивши в хід усілякі вмовляння, подарунки і, мушу зізнатися, погрози, я знайшов двох провідників. Після багатьох пригод — описувати їх немає потреби — після багатьох днів шляху — про маршрут і довжину його дозволю собі промовчати — ми прийшли, нарешті, в ті місця, що дотепер ніким не були описані і де ніхто ще не бував, якщо не вважати мого нещасного попередника. Тепер будьте люб’язні подивитися ось на це. Він простягнув мені невелику фотографію.
— Її жалюгідний стан пояснюється тим, що, коли ми спускалися річкою вниз, наш човен перевернуло і футляр, у якому зберігалися непроявлені негативи, зламався. Результати цього нещастя в наявності. Майже всі негативи загинули — втрата зовсім непоправна. Ось цей знімок — один з деяких більш-менш уцілілих. Вам доведеться задовольнитися таким поясненням його недосконалості. Ходять чутки про якусь фальсифікацію, але я не схильний сперечатися зараз на цю тему.
Знімок був дійсно зовсім блідий. Недоброзичливий критик міг би легко причепитися до цього. Вдивляючись у тьмяно-сірий ландшафт і поступово розбираючись у його деталях, я побачив довгу, величезної висоти лінію скель, що нагадує гігантський водоспад, а на передньому плані — положисту рівнину з розкиданими на ній деревами.
— Якщо не помиляюся, цей пейзаж був і в альбомі, — сказав я.
— Цілком правильно, — відповів професор. — Я знайшов там сліди стоянки. А тепер подивіться ще одну фотографію.
Це був той самий ландшафт, тільки узятий більш великим планом. Знімок був зовсім зіпсований. Все-таки я роздивився самотній увінчаний деревом стрімчак, який відокремлювала від кряжа ущелина.
— Тепер у мене не залишилося жодних сумнівів, — зізнався я.
— Виходить, ми не даремно стараємося, — сказав професор. — Дивіться, які успіхи! Тепер будьте ласкаві глянути на вершину цього стрімчака. Ви що-небудь бачите там?
— Величезне дерево.
— А на дереві?
— Великого птаха. Він подав мені лупу.
— Так, — сказав я, дивлячись крізь неї, — на дереві сидить великий птах. У нього досить солідний дзьоб. Це, напевно, пелікан?
— Зір у вас незавидний, — сказав професор. — Це не пелікан і взагалі не птах. Хай буде вам відомо, що мені вдалося підстрелити ось цю саму істоту. І вона послужила єдиним незаперечним доказом, що я вивіз звідти.
— Він тут, у вас?
Нарешті-таки я побачу речовинне підтвердження всіх цих розповідей!
— Він був у мене. На біду, катастрофа на річці знищила не тільки негативи, але і цю мою здобич. Її підхопило виром, і, як я не намагався врятувати свій скарб, у руці в мене залишилася лише половина крила. Я знепритомнів і отямився, тільки коли мене винесло на берег, але цей жалюгідний залишок чудового екземпляра був цілий і непошкоджений. От він, перед вами.
Професор вийняв із шухляди столу щось, що нагадує, на мій погляд, крило величезного кажана. Ця вигнута кістка з перетинчастою плівкою була щонайменше два чи більше футів завдовжки.
— Кажан дивовижних розмірів? — висловив я своє припущення.
— Нічого подібного! — суворо осадив мене професор. — Живучи в атмосфері високої освіти і науки, я й не підозрював, що основні принципи зоології так мало відомі в широких колах суспільства. Невже ви не знайомі з найелементарнішим положенням порівняльної анатомії, яке говорить, що крило птаха являє собою в сутності передпліччя, тоді як крило кажана складається з трьох подовжених пальців з перетинкою між ними? У даному випадку кістка не має нічого спільного з кісткою передпліччя, і ви можете переконатися на власні очі в наявності усього лише однієї перетинки. Отже, про кажана нема чого й згадувати. Але якщо це не птах і не кажан, тоді з чим же ми маємо справу? Що ж це може бути?
20
21
22