Я вибудовувала наратив, що ця війна — це цивілізаційна війна, і відповідь на неї має бути консолідованою відповіддю об’єднаного потужного Заходу. Підкреслювала, що ми дотримуємося норм міжнародного гуманітарного права, що ми проводимо оборонні дії, користуючись правом на самозахист, наданим статутом ООН, що ми віддані цінностям демократичного світу. Пояснювала, що український воїн ціною власного життя вберігає від біди всю Європу. Це було важливим і з огляду на розвінчування російських міфів, і на завоювання підтримки західного світу. Головнокомандувач був найкращим джерелом для цього, адже саме він відповідав за ситуацію у військах і на фронті.
Вважаю, що ми спрямували інформаційний потік у правильне русло. У той критичний момент ми зробили свою роботу. Самі ж військові мені говорили: «Людо, це небо і земля порівняно з 2014 роком. Тоді був повний вакуум, голос Генштабу, голос військових був нечутним. Ніхто не володів інформацією. А зараз усе інакше — ми задали темп, сформували певну комунікаційну рамку». У ті дні ЗСУ на чолі з головкомом стали потужними гравцями інформаційного поля.
Наш ранок зазвичай починався з підготовки інформації про втрати противника. Визнаю, усередині команди ця робота поліпшувала настрій. І ми бачили таку ж реакцію аудиторій у соцмережах, коли на сторінках Генштабу з’являлися ці цифри. Та головною метою цього було показати й самим росіянам масштаб лиха, яке вони завдають не тільки Україні, а й своєму народові.
У перший день ми офіційно повідомили про фактичну участь Республіки Білорусь у війні Росії проти України. Головнокомандувач наполягав, щоб цю інформацію опублікували.
З території Республіки Білорусь випущено 4 балістичні ракети в південно-західному напрямку.
From the territory of the Republic of Belarus 4 ballistic missiles were launched towards Southwestern direction.
Кілька публікацій того дня стосувалися російських військовополонених.
Російські окупанти, відчувши тотальний спротив українських захисників, здаються в полон.
Під Черніговом здався цілий розвідувальний взвод 74-ої мотострілецької бригади.
Старшина Буйнічев Костянтин Сергійович. 74 мотострілецька бригада, Кемеровська обл.
Навчання були в Єльні, учора дізналися про наступ на Україну, думали, що повертатимуться додому.
«Этого никто не думал, что мы едем убивать. Воевать мы не собирались, мы собирали информацию»[2].
На опубліковані світлини російських окупантів з ямпольского мотострілецького полку швидко зреагували в РФ. Кремлівська влада назвала їх підробкою — буцім ці військові не беруть участь у війні. Отже, і в полон вони не могли потрапити. Але строковиків завдяки нашим фото впізнали батьки й заявили про це журналістам.
Того ж дня ми оприлюднили звернення до особового складу, народу та іноземних партнерів. Воно засноване на висловленні подяки. Взагалі це одна із рис Валерія Залужного — завжди дякувати. З цього він починає і цим закінчує чи не кожну свою розмову.
Шановні генерали, офіцери, сержанти й солдати! Дорогі бойові друзі!
Дякую кожному з вас, хто сьогодні в строю боронить нашу землю від російського окупанта. Спасибі вашим рідним за те, що чекають.
Дякую Українському Народу за довіру, допомогу, молитви.
Thanks to all our foreign partners. But now it is time to act, not to discuss[3].
Молимося за душі загиблих побратимів і швидке одужання поранених.
Боремося далі! Весь сектор безпеки й оборони дає гідну відсіч. Буде тяжко, але ми встоїмо. Бліцкригу у росіян не вийшло. Вмиються власною кров’ю!
За нами правда. З нами Бог. І Перемога буде за нами!
І вже опівночі я опублікувала підсумковий допис про величезну протяжність лінії фронту й героїчну боротьбу на всіх напрямках за кожне місто й село.
Десь на третій-четвертий день я розплакалася. Колега з управління стратегічних комунікацій нагрубив, бо я доручила волонтерам перекласти оперативне зведення Генштабу англійською мовою, щоби зробити це швидше. Дрібниці, але тієї миті із неочікуваною й невиправданою грубістю колеги на мене вмить звалився тягар ситуації, у якій перебувала, — туга за дитиною, невідомість війни, чоловічий колектив 24/7. І я дала волю емоціям. Стояла у вузькому коридорі підземного міста й плакала, притулившись до стіни. Так мене застав Валерій Федорович, повертаючись до свого кабінету.
2
«Цього ніхто не думав, що ми їдемо вбивати. Воювати ми не збиралися, ми збирали інформацію» (
3
Дякуємо всім нашим іноземним партнерам. Але тепер час діяти, а не обговорювати (