По-третє, хибні оцінки ситуації російським військово-політичним керівництвом. Вони були переконані, що в Україні на них чекає легка прогулянка: місцеві зустрічатимуть із квітами як визволителів. Був розрахунок маршем увійти до Києва прямісінько на парад «перемоги». Натомість їх зустрів вогонь артилерії, коктейлів Молотова й полум’яна ненависть українців. Путін і його оточення не розуміють цінностей, які формують нашу ідентичність. Волелюбність — у нашій крові. І досить символічно, що на нарукавних знаках військовослужбовців 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців — підрозділу, який складав кістяк оборони міста, — девіз, якому вже понад сто років: «Україна або смерть».
Російські війська не змогли взяти Київ за 72 години, як планували. Тривали спроби оточити й заблокувати місто. Кияни ж готувалися зустріти окупантів. Увесь світ облетіли світлини з чергами до військкоматів. Зброю видавали просто на руки. Містяни разом з військовими встеляли місто блокпостами й протитанковими їжаками.
На заглибленому пункті управління ми дізнавалися про все з термінових донесень, доповідей і телефонних розмов зі знайомими. Кожному з нас надходили сотні повідомлень із координатами скупчень ворожої техніки та окупаційних військ.
Обороною Києва командував генерал-полковник Олександр Сирський, командувач Сухопутних військ[4]. До відбиття нападу місто частково готував керівник Київської військової адміністрації генерал-майор Микола Жирнов. Оборону на зовнішніх рубежах міста та в області організовувала Київська обласна військова адміністрація на чолі з генерал-лейтенантом Олександром Павлюком.
16 березня 2022 року Головнокомандувач особисто поїхав перевірити оборонні укріплення довкола міста.
Зранку він зайшов до кабінету:
— Сашо, поїхали! — звернувся до помічника полковника Олександра Металіді. — Треба підтримати Сашу Вдовиченка [командир 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців].
— Я прекрасно розумів, куди ми їдемо, — розповідав Олександр Металіді. — Ми зібралися, стрибнули у дві машини, доїхали до відрізку між Пущею Водицею й торговельним центром «Lavina», зупинилися, наділи бронежилети, каски й поїхали далі в Пущу Водицю. Там у приміщенні Міжнародної тенісної академії розташовувався командний пункт бригади. Ми під’їхали, зупинилися. Валерій Федорович сидів у машині, розмовляв із кимось телефоном, а я вийшов із автівки й відчинив двері з його боку. У цей час почався обстріл. Начальник охорони Головнокомандувача миттєво захлопнув двері біля Валерія Федоровича, стрибнув у машину, і наші дві автівки поїхали в бік укриття. Я зрозумів, що залишився просто на дорозі, усе довкола «бахкало». Побіг услід за ними донизу, в укриття.
Тут, на бригадному пункті управління, головком говорив із полковником Олександром Вдовиченком.
— Валерій Федорович поцікавився обстановкою. Вдовиченко доповів. Він [Олександр Вдовиченко] не був розгубленим — скоріше втомленим, — ділиться спогадами полковник Олександр Металіді.
— Звідти ми поїхали на рубіж оборони за Броварами в напрямку Чернігова. Ми доїхали до крайньої точки, за якою вже починалася «сіра зона». Туди ж приїхав командувач оборони області генерал-полковник Сирський. Вони поспілкувалися між собою. Вони завжди гарно ладнали, — підкреслює Олександр Геннадійович і знову повертається до того березневого дня:
— Далі ми поїхали по об’їзній у Бориспіль. Там теж укріплювали рубіж оборони. У самому місті ми заїхали на командний пункт одного з секторів оборони. Поспілкувалися там із офіцерами й звідти поїхали до Києва. Мене здивувало, що вже на всіх електронних рекламних екранах горіли написи «Русскій воєнний іди нахуй» прямим текстом.
— Валерій Федорович був у прекрасному настрої, — миттєво реагує на моє запитання про настрій Головнокомандувача в ті дні Олександр Металіді. — Він охоче спілкувався з усіма, навіть жартував.
Переломним моментом оборони Києва стала битва біля села Мощун за 28 км від столиці й всього за 9 км від згаданої вище Пущі Водиці. Там, на березі річки Ірпінь, ворог зосередив потужне ударне наступальне угруповання. Це не просто піхота, там були десантники, морпіхи, «кадирівці». Наша 72-га бригада зупинила значно більші сили противника. 21 березня 2022 року село Мощун звільнили від російських окупантів.