Валерій Залужний щиро називав генерал-лейтенанта Русін-Сенді своїм другом. У квітні 2023 року Командувача Сил оборони Угорщини відправили у відставку. За інформацією ЗМІ, причиною могла бути підтримка України.
Того ж літа зі мною сталася невеличка пригода, яку Валерій Федорович перетворив на кумедну історію для своїх. На вихідних я поїхала до батьків. Сутеніло й до початку комендантської лишалося зо пів години. І от на узбіччі траси Кіпті — Глухів я побачила чоловіка та авто на аварійці. О цій порі навряд чи їхатиме хтось іще, подумала я, і зупинилася.
З нічної траси мені довелося телефонувати колезі, у якого я взяла машину, щоб розпитати, де зберігаються ключі для ремонту автівки. Так на роботі дізналися про мої нічні пригоди. Валерій Федорович посварив мене за відчайдушність, але потім додав: «Треба було тому чоловікові, коли він спитав, чи тобі не страшно зупинятися, сказати: „Ні. Я померла десять років тому“».
Якось шеф покликав мене і каже: «Є завдання медійно підсвітити моїх заступників та інших генералів, бо мені однаково рано чи пізно кінець (в оригіналі було інше слово з тим самим закінченням). Тому я сказав колегам вдягнутися в усе чисте й готуватися до інтерв’ю та фотосесій».
З березня 2022 року в Генштабі почалися весільні церемонії. Це стало доброю традицією. За законами воєнного стану командири мають право реєструвати шлюби. Багато пар хотіло, щоби Головнокомандувач особисто одружив їх.
Він сипав жартами інколи на межі фолу, але це створювало атмосферу:
— Чи готовий наречений іти на плаху?
— Чи готовий ти виконувати всі її забаганки й забаганки тещі?
— Чи обіцяєш, що наречена буде плакати тільки від щастя?
— Це нічого, що наречена — однокласниця моєї мами. Вік — не перешкода коханню.
Коли через невідкладні справи затримувався на церемонію, завжди говорив:
— Вибачте за запізнення. Це я вам дав час подумати.
Валерій Федорович додавав людської теплоти цій урочистій сюрреалістичній церемонії в майже порожньому Генштабі.
Перечитуючи «На Західному фронті без змін» Ремарка[5], я знайшла ще одне пояснення феномену військового гумору: «Ми жартуємо не тому, що нам притаманне почуття гумору, ні, ми вдаємося до гумору через те, що без нього ми б загинули».
Навіть простий лайк у фейсбуці з особистої сторінки Залужного під дотепним дописом свідчить про чудове почуття гумору, а тоді переходить у арсенал жартів, як-от: «Том Купер порадив ЗСУ прислухатися до мови, якою розмовляють місцеві, — якщо китайською, то потрібно зупинятися».
І доньки, і брат Валерія Федоровича в розмові зі мною підтверджували, що почуття гумору — незмінна риса його характеру.
«Я звик, тому мені здається, що воно було завжди. Врахуйте чотири роки навчання, а потім роки служби в Одесі. А це місто теж, мабуть, своє дає, — зауважив Артур Залужний. — Але усмішка у Валери на обличчі — завжди. З усмішкою легше в житті».
II
Людяність — риса, яку одразу помічаєш, коли знайомишся з Валерієм Залужним. Кривава війна підсвітила її ще яскравіше. Складно зберігати емпатію, коли навколо стільки болю. Здавалося б, душа мала загартуватися, зашкарубіти. Але ні, жодного разу я не чула від Валерія Федоровича навіть нотки знецінення, роздратування чи зверхності. У цій війні він не втратив себе. Хоча йому довелося щодня втрачати побратимів і посестер. День головкома завжди починається й закінчується довідками, де рядки й цифри — «безповоротні», «санітарні», «зниклі безвісти» — притискають непідйомною для однієї людини відповідальністю.
Весільні церемонії в Генеральному штабі. Фотографії Людмили Долгоновської.
Якось навесні 2022 року ми переглядали світлини з передової, я вказала на бійця 95-ї бригади, який загинув за кілька днів після зйомки. Красивий, усміхнений хлопець із позивним «Вікінг». Валерій Федорович так по-батьківськи, наче почув про втрату рідної людини, важко видихнув: «Ай-ай-ай» і захитав головою.
Тоді ж у боях за Довгеньке на Харківщині загинув військовослужбовець тієї ж 95-ї бригади, журналіст Олександр Махов. Наступного дня зранку, побачивши Валерія Федоровича, я без слів, із одного його вигляду зрозуміла, що ми думаємо про одне й те ж. Він сказав: «Я ж учора ввечері писав Саші: твоя задача — вижити!». На прощання в Михайлівський собор я принесла квіти від нас двох.
5
Ремарк Е.М. На Західному фронті без змін / пер. Катерини Главацької. У двох томах. Т. 1. Київ: Дніпро, 1986.