Богуміл Грабал
Занадто гучна самотність
УДК 821.162.3’06-31
Г75
Видання здійснено за підтримки Міністерства культури Чеської Республіки та Чеського Центру у Києві.
Перекладачка дякує програмі Praha město literatury за можливість працювати над перекладом цієї книги влітку 2018 року.
Перекладено за виданням:
Bohumil Hrabal. Příliš hlučná samota. — Mladá fronta, 2012. — 2. vydáni. — 112 stran.
© 1980, Bohumil Hrabal Estate, Zürich, Switzerland
© Ірина Забіяка, переклад із чеської, 2020
© Валерія Печеник, ілюстрації, обкладинка, 2020
© ТОВ «Видавничий дім „КОМОРА“», 2020
ISBN 978-617-7286-62-1 (укр.)
ISBN 978-80-204-2635-2 (чеськ.)
Занадто гучна самотність
Тільки сонце має право на свої плями
1
Тридцять п’ять років я працюю в пункті збору старого паперу, така вона, моя любовна історія. Тридцять п’ять років пресую старий папір і книги, тридцять п’ять років обмащуюся літерами, вже навіть схожий на ті наукові словники, яких точно напресував десь із тридцять центнерів, я джбан, повний живої і мертвої води, лиш трошки нахили — й потечуть із мене чудові думки, я мимохіть освічений, тож, власне, навіть не знаю, які думки мої й походять від мене, а які я вичитав, отже, за тих тридцять п’ять років я з’єднався із собою і зі світом навколо, бо, читаючи, я насправді не читаю, я набираю в дзьобик гарне речення й смокчу його, мов карамельку, наче ціджу чарочку лікеру, допоки його думка в мені не розіллється, наче алкоголь, вона довго всотується в мене, аж доки не лише заповнить мозок і серце, а й загуркоче у венах до самих кінчиків судин. Так за місяць я пресую десь двадцять центнерів книжок, але щоб мати силу на таку милу Господу працю, за тридцять п’ять років я випив стільки світлого пива, що ним можна було б наповнити п’ятдесятиметровий басейн чи всі посудини для різдвяних коропів[1]. Так я мимохіть помудрішав і нині переконуюсь, що мій мозок — це спресовані гідравлічним пресом думки, пакунки ідей, а моя голова з вигорілим волоссям — горішок Попелюшки, і знаю я, що ще кращими, напевно, були часи, коли всі мудрощі були записані лиш у людській пам’яті, тоді, якби комусь заманулося спресувати книги, він мусив би пресувати людські голови, але й це б не допомогло, бо правильні думки приходять іззовні, вони поруч із нами, наче ті макарони в бідончику[2], тому коніаші[3] по всьому світу марно палять книги, якщо вже в тих книгах записано щось справжнє, чується тільки тихий сміх палених книг, адже путня книжка завжди вказує кудись назовні. Я купив собі маленький додавач, і помножувач, і видобувач кореня, таку машинку, як нагрудна кишенька, й, набравшись сміливості, відкрутив задню стінку, й радісно стрепенувся, бо ж із умиротворенням знайшов усередині рахівниці малесеньку дощечку, розміром десь із поштову марку, завтовшки з десять листків паперу, і більше нічого, крім повітря, наповненого варіаціями математики. Коли мої очі дістаються до вартісної книги, коли я прибираю видрукувані слова, від тексту теж не лишається нічого, крім нематеріальних думок, що літають у повітрі, відпочивають у повітрі, живляться повітрям і в повітря повертаються, адже все врешті-решт — повітря, мов кров, яка є в святій гостії і водночас її там немає. Тридцять п'ять років я пакую старий папір і книги й живу в країні, де п’ятнадцять поколінь уміють читати й писати, я живу в колишньому королівстві, де лишається звичка й нав’язлива ідея терпляче пресувати собі в голову думки і образи, що приносять невимовну радість і ще більший жаль, я живу серед людей, які за пакунок спресованих думок готові віддати життя. І от зараз це все повторюється в мені, тридцять п’ять років я натискаю зелену й червону кнопку преса, ті самі тридцять п’ять років п’ю джбани пива не заради самого пиття, бо жахливо боюся п’яниць, я п’ю, щоб допомогти собі думати, щоб легше дістатися до самого серця текстів, адже те, що я читаю, воно не для забави, не для того, щоб якось згаяти час або чимшвидше заснути, я той, хто живе в країні, де п’ятнадцять поколінь уміють читати й писати, я п’ю, щоб уже ніколи не заснути від читання, щоб мати від читання дрижаки, адже я поділяю думку Геґеля про те, що шляхетна людина — не завжди шляхтич, а злочинець — не завжди вбивця. Якби я вмів писати, то написав би книгу про велике щастя й велике нещастя людське. Книжками і з книжок навчився я, що небеса зовсім не гуманні, і людина, яка думає інакше, теж не гуманна, і не тому, що не хоче, а тому, що це суперечить правильному мисленню. Під моїми руками й у моєму гідравлічному пресі гинуть дивовижні книги, а я цьому потоку й текучості запобігти не можу. Я просто ніжний різник. Книги навчили мене милуватись і радіти спустошенням, я обожнюю хмарні зливи й бригади, що зносять будівлі, стою й годинами дивлюсь, як піротехніки злагоджено, ніби накачуючи здоровенні покришки, підривають цілі квартали будинків, цілу вулицю, я до останку не можу надивитися на ту першу секунду, яка піднімає всі цеглини, камені й балки, а потім настає мить, коли будинки сповзають тихо, ніби сукні, як океанський пароплав після вибуху котлів — швидко на морське дно. Я стою в хмарі пилу й музиці тріскотіння і міркую про свою роботу в глибокому підвалі, де стоїть мій прес, за яким я працюю тридцять п’ять років при світлі лампочок, чую, як нагорі у дворі походжають кроки, і через отвір у стелі підвалу бачу, як із неба сиплються роги достатку, вмісти мішків, ящиків і коробок, котрі висипають в отвір посеред двору старий папір, зів’ялі рослини з квіткарень, папери від оптовиків, давні програмки й квитки, обгортки від ескімо і морозива «Поларка», поквецяні під час фарбування кімнат аркуші, багацько вологого й закривавленого паперу з різниць, гострі відрізки з фотоательє, вміст кабінетних смітників зі стрічками для друкарських машинок, букети на минулі дні народження та іменини, іноді мені в підвал падає бруківка, загорнута в газету, щоб папір важив більше, чи випадково викинуті ножики й ножиці для картону, молоточки і цвяходери, різницькі ножі й горнятка із засохлою чорною кавою, а часом навіть зів’ялий весільний букет чи новий штучний похоронний вінок. І все це я тридцять п’ять років пресую своїм гідравлічним пресом, тричі на тиждень вантажівки відвозять мої пакунки на вокзал до вагонів, а потім далі на паперову фабрику, щоб там робітники розрізали дроти й кинули мою роботу в луги та кислоти, де розчиняються навіть леза бритв, якими я постійно ріжу собі руки. Але як у каламуті річки, що тече між заводів, може раптом заблищати гарна рибка, так і в потоці старого паперу зблискує часом корінець рідкісної книги, і я, засліплений, мушу відвести очі, перш ніж її виловлю, витру фартухом, розкрию й принюхаюся до тексту, а потім, наче ворожачи по-гомерівськи, прочитаю перше речення, на якому зупиниться погляд, і тільки тоді вкладу серед інших рідкісних знахідок у ящик, застелений святими образами, які мені випадково хтось висипав у підвал разом із молитовниками. Це моя богослужба, мій ритуал — не тільки прочитати кожну таку книжку, а й після прочитання покласти її в кожен пакунок, адже кожен пакунок я маю оздобити, передавши йому свій характер, свій підпис. Це моя турбота, кожен пакунок має бути інакшим, кожного робочого дня я маю лишатися в підвалі на дві години довше, приходити на роботу раніше, іноді мушу працювати по суботах, щоб спресувати цю безкінечну гору старого паперу. Минулого місяця мені привезли і вкинули до підвалу шість центнерів репродукцій славетних майстрів, шість центнерів вологих рембрандтів, галсів, моне, мане, клімтів, сезаннів та інших важковаговиків європейського живопису, тож кожен пакунок я тепер оздоблюю по боках репродукціями, і ввечері, коли пакунки стоять у черзі біля ліфта, не можу надивитися на цю красу, прикрашену по боках то «Нічною вартою», то «Саскією», то «Сніданком на траві», то «Будинком повішеного», то «Ґернікою». Крім того, лиш я в цілому світі знаю, що в серці кожного пакунка ховається то відкритий «Фауст», то «Дон Карлос», що між огидним папером скривавлених кришок лежить «Гіперіон», а всередині пакунка мішків від цементу відпочиває «Так казав Заратустра». Тільки я в цілому світі знаю, в якому пакунку, ніби у гробниці, лежать Ґете і Шіллер, де Гельдерлін, а де Ніцше. Тож у певному сенсі я сам собі водночас митець і глядач, тому щодня я такий збідований і до смерті втомлений, роз’ятрений і шокований, і щоб зменшити й применшити цю величезну втрату, я п’ю джбан за джбаном пиво, й дорогою по пиво до Гусенських у мене лишається достатньо часу, щоб медитувати і мріяти про те, яким буде мій наступний пакунок. Я п’ю ці огроми пива, тільки щоб краще бачити наперед, адже в кожному пакунку ховаю рідкісну реліквію, надзвичайну відкриту дитячу труну, засипану зів’ялими квітами, тремкою фольгою та янгольським волоссячком, щоб створити затишне гніздечко для книг, які опинялися в моєму підвалі так само несподівано, як колись у цьому підвалі з’явився я. Тому я постійно запізнююсь із роботою, тому старий папір громадиться у д
2
Вираз на позначення чеських політиків 1970-1980-х років, повністю залежних від дій Москви. Походить від реалії доби нормалізації — можливості взяти їжу на винос із робітничих їдалень.
3
Матєй Антонін Коніаш (1691–1760) — чеський проповідник, місіонер, цензор, єзуїт. Символ утиску чеської культури.