progressus ad futurum, Лао-цзи — regressus ad originem…[10] Я натискав почергово червоні й зелені кнопки, останнім оберемком укинув потворний скривавлений папір, яким різники завалили весь мій підвал, водночас привівши до мене за руку Ісуса і Лао-цзи. В останній пакунок я вклав також «Метафізику моралі» Іммануїла Канта, і майже всі мошки втратили голову аж так, що всілися разом на криваві рештки й пили висохлу й ще не висохлу до кінця кров так жадібно, що не помічали, як бічна стінка їх стискала, а потім пресувала й розмазувала на тонкі плівки і плямки. Зв’язавши й перев’язавши дротами цей спресований куб гидоти, я відвіз пакунок до решти п’ятнадцяти, разом з ним везучи і залишки рою здурілих мух, кожен пакунок був обліплений мошками, на кожній плямі, спресованій у пакунок, світилася чорняво-чорним зелена чи металево-синя муха, неначе кожен пакунок був величезним коров’ячим окостом, що висить на гаку в сільській м’ясній крамниці в спекотний літній полудень. Піднявши очі, я бачив, що Ісус і Лао-цзи пішли по білих, натертих вапном сходах, як і бірюзова та атласно-червона спідниці моїх циганок, а джбан порожній. Я поліз сходами нагору, спочатку навкарачки, бо вже в голові закрутилось від цієї моєї занадто гучної самотності, й тільки на свіжому повітрі на задвірку я вирівнявся і впевнено затиснув у руці порожній джбан. Повітря іскрилось, я кліпав очима, ніби кожен промінчик сонця був посолений, ішов вуличкою попід стіною будівлі храму Святої Трійці, робітники розкопали бруківку, і тут я побачив своїх циганок, бірюзова й червона спідниці сиділи на колоді й курили, базікали з циганами, тут, на розкопках, працюють групи циган, вони зобов’язані працювати, тому працюють завзято, бо чітка мета зменшує їхню втому, я люблю на них дивитися, коли вони, голі до пояса, з мотиками й кирками змагаються з твердою землею й бруківкою, люблю, коли вони стоять у землі по пояс, ніби копають собі могилу, я люблю їх, цих циган, бо часом їм стає сумно, а оскільки поряд із місцем їхньої роботи часто бувають їхні дружини і діти, я часто бачу, як циганка, підгорнувши спідницю, блискучою киркою довбе рів, а молодий циган тримає на руках маленьку дитинку і грається з нею, якось дивно ластиться до неї, й від того, що він грається з дитинкою, до нього повертається якась сила, не сила м’язів, а сила душі, вони дуже чутливі, ці цигани, вони наче гарні південночеські мадонни, що граються з Ісусиком, часом так глянуть на тебе, що стигне кров, очі в тих циган великі і мудрі, очі якоїсь давно забутої культури, я чув, що коли ми ще бігали із сокирами й пасли собі кіз, у циган десь була держава й інституції, які переживали вже другий занепад, думаю собі, дивлячись, як офіціантка у Гусенських наливає мені чотири великі пива по стінці джбана, а решту в склянці підсовує під руку олов’яним піддоном, щоб я ту решту допив, бо зі джбана вже тече піна. А відвернулась вона від мене, бо вчора, коли я розплачувався, з рукава в мене вистрибнула мишка. Тож я допив, а може, офіціантка відвернулася від мене, бо в мене були закривавлені руки, руки, вкриті засохлою кров’ю, й провівши ними по обличчю, за звичкою витираючи долонею все лице, я відчув, що на чолі в мене повно засохлих мушок, тож я розчавив їх, ніби захищаючись від тих дурних мух сильними ударами руки. В задумі вертався я розкопаною вулицею, бірюзова і червона спідниці вже стояли на сонці під стінами храму Святої Трійці, а циган із фотоапаратом у руках вирівнював їм підборіддя, відходив, дивився крізь вічко, потім іще раз поправив обидва кольорові обличчя, щоб вони дурнувато усміхалися, потім знову підсунув до ока вічко, дав рукою знак, а тоді клацнув і прокрутив трохи далі неіснуючу плівку, циганки аплодували й раділи, наче малі діти, завмерлі в передчутті, чи добре вони вийдуть на тих фотографіях. Я насадив капелюх по самі очі, й коли перейшов справа наліво, переді мною постав досить розгублений професор філософії, товсті окуляри цілилися на мене, ніби дуло стрілецької зброї, наче дві попільнички, він порився в кишенях, як завжди, витягнув десять крон, подав мені й запитав: «Молодий там?» Так, кажу. І, як завжди, він почав шепотіти мені у вухо: «Ставтеся добре до того молодого, гаразд?» Гаразд, кажу. Подивившись, як редактор перебіг двір до вулиці Спаленої, я швиденько пройшов вуличкою, спустився задкуючи в підвал, зняв капелюха і з непокритою головою слухав, як професор несміливо пройшов через двір і тихо спускався в підвал, а тоді, щойно наші очі зустрілися, видихнув і спитав: «Де той старий?» Як завжди, кажу, пішов кудись по пиво. А професор далі розпитував: «Він із вами досі як чорт?» Як завжди, кажу, заздрить, бо я молодший. І професор філософії подав мені прим’яті десять крон, затиснув мені їх у руці, його голос тремтів, коли він шепотів: «Ось вам, щоб краще шукалося, ви щось знайшли?» Я пішов і витягнув з ящика старі номери «Національної політики» і «Національної газети», де, як завжди, були рецензії на театральні вистави й на статті, написані Мірославом Руттом і Карелом Енґельмюллером, і віддав їх професору, який працював у «Театральній газеті» і, хоча його звідти викинули ще п’ять років тому, досі дуже цікавився театральними рецензіями тридцятих років. Уважно роздивившись, він складав газети собі в портфель і прощався зі мною, як завжди, давши ще десять крон. На сходах він обернувся і сказав: «Уважно шукайте далі, головне мені зараз — не зустріти того старого». І вийшов у двір, а я, як завжди, насадив капелюх, вибіг задніми дверима на вулицю, пройшов через двір церкви, став біля пам’ятника святого Тадея з капелюхом по самі очі, насуплений і здивований, і дивився, як крокує професор попід самою стіною, а коли він мене побачив, я помітив, як він звично злякався, але, отямившись, підійшов до мене, як завжди, дав мені десять крон і сказав жалісно: «Не зліться на того молодого, чому ви його не любите? Ставтеся до нього добре, гаразд?» Я, як завжди, кивав головою, критик «Театральної газети» йшов геть, я знав, що він має йти прямо, на Карлову площу, але він, як завжди, завертав у двір, ніби ввалюючись за поворот, я бачив, як у двір залітала рука з портфелем, щоб скоріше завершилася дивна зустріч зі мною, зі старим пакувальником, злим як чорт на того молодого. Я бачив, як у наш двір повільно вповзає вантажівка, повернувся у склеп через задвірковий вхід і, стоячи там із малим візком біля ліфта, дивився на п’ятнадцять пакунків, які сьогодні спакував, бачив, що бічні стінки пакунків оздобив намоченими репродукціями картини Поля Ґоґена «Добрий день, пане Ґоґене», і якось усі ці пакунки блищали і красувалися, й мені було шкода, що по них так швидко приїхали, я б охоче ще подивився на картини, які слугували лаштунками, де виникав прекрасно оманливий пейзаж, у якому гриміли ансамблі втомлених мошок… До ліфта зазирнуло обличчя шофера, і ось уже я на візку підвозив пакунок за пакунком, надивившись на той «Добрий день», шкода, що ці пакунки мають поїхати з мого підвалу, але, думаю собі, щойно вийду на пенсію, куплю собі прес, і тоді всі пакунки, які зроблю, лишатиму собі, не робитиму вистав