[11], я сказав, що вже на своїй вулиці й прощаюся з нею, а вона сказала, що їй по дорозі, тож я дійшов під гасову лампу біля нашого дому й кажу, мовляв, бувай, я вже в себе під хатою, а вона каже, що теж тут живе, і я відчинив, і пропустив її вперед, але вона хотіла, щоб першим у темний коридор увійшов я, тож я увійшов, тут жило ще троє орендарів, тож я вийшов сходами у двір, і підійшов до своїх дверей, і, відмикаючи, обернувся, й сказав: бувай, я вже вдома, а вона сказала мені, що теж уже вдома, і увійшла до мене, і спала зі мною в одному ліжку, а коли я прокинувся, її самої вже не було, тільки тепло лишилося біля бильця. Я навмисне вертався додому аж уночі, але щойно ступав на сходи, бачив її на сходах перед дверима, бачив, що під вікном лежать білі балки і розрізані дошки з розвалених будинків, а коли відчиняв, вона піднімалася, ніби кішка, й прослизала в кімнату, а потім ми, знай собі, мовчали, я ходив по пиво з великим джбаном, приносив п'ять літрів пива, а циганка розпалювала грубку, чавунку, де полум’я шуміло, навіть коли дверцята були відчинені, бо в цій кімнатці був великий комин, колись тут була кузня з комірчиною, циганка постійно готувала те саме, картопляний гуляш із кінською ковбасою, потім сиділа біля відчинених дверцят, додавала дров і була огорнута жовтим світлом, по її плечах і шиї, й мінливому профілю текла золота смужка поту, бо їй було гаряче, а я вкладався у ліжко одягнений, вставав напитися з джбана, а коли надпивав, подавав того джбана циганці, вона тримала обома руками той гігантський джбан, а коли пила, я чув, як рухається її горло, як тихо стогне, ніби якась колонка удалині, я навіть думав, що вона постійно додає дров і палить грубку, тільки щоб мені сподобатись, але це було її єство, вогонь був її єством, вона не змогла б жити без вогню. Отак я жив із цією циганочкою, навіть не знаючи, як її звуть, а вона не знала, не хотіла й не потребувала знати, як звуть мене, так тихо і без слів ми зустрічалися вечорами, я ніколи не давав їй ключів, вона завжди чекала на мене, іноді, щоб її перевірити, я навмисне приходив аж після півночі, й коли відчиняв, поруч раптом шарпалась тінь, і я знав, що циганка вже в кімнатці й за мить чиркне сірником, запалить папір, і у грубці запалахкотить вогонь, він буде шуміти і, знай собі, їстиме дрова, яких циганка натягала під вікна на цілий місяць. А ще, коли ми тихо їли й запалювали лампочку, я бачив, як циганка ламала хліб, ніби приймаючи святе причастя, ламала, а потім збирала крихти з подолу і сакрально вкидала їх у вогонь. А потім ми лежали горілиць і дивилися на стелю, де рухались візерунки притлумлених тіней і напівсвітел, лампочку ми вже давно загасили, йдучи по джбан на столі, я рухався ніби акваріумом, повним водоростей і водних рослин, ніби густим лісом у світлі ночі, де миготіли тіні, а коли пив, завжди обертався й дивився на голу циганку, яка лежала й дивилась на мене, її білки світилися, ми бачили одне одного краще, ніж за яскравого світла, я взагалі обожнював сутінки, єдиний час, коли мені здавалося, що може статися щось величне, після смерку, у сутінках, усі речі гарніші, всі вулиці, всі площі, всі вечірні перехожі гарні, наче фіалки, мені навіть здавалося, що я сам гарний молодик, я любив дивитись на себе в дзеркало у сутінках, любив поглядати на себе в вітрини, а торкнувшись обличчя у сутінках, я навіть помічав, що не маю жодної зморшки, ані навколо рота, ані на лобі, що в сутінках настає етап буденного життя, який зветься красою. У відчинених дверцятах грубки палало розпечене вугілля, гола циганка знову встала, і поки вона йшла, я бачив, як усе її тіло з золотим обідком світиться, ніби Ігнатій Лойола, приліплений на фасаді церкви на Карловій площі. А підкинувши дров, вона знову йшла і лягала на мене, повертала голову так, щоб дивитися на мій профіль, водила пальцем мені по носі й губах, майже ніколи не цілувала, і я її теж не цілував, ми про все говорили руками, а потім просто лежали й дивились на зблиски і відблиски в переламаній посередині грубці, яка видавала зі свого нутра кучеряве світло, що походило зі смерті дерева. Нам нічого більше не хотілося, тільки вічно і нескінченно так жити, ми начебто вже давно все сказали одне одному, ніби народилися разом і ніколи не були окремо. Коли прийшла осінь того передостаннього року другої війни, я купив синій пакувальний папір, нитки, клубки товстих ниток, клей, і всю неділю, поки циганка ходила по пиво, ліпив і складав на підлозі змія, зробив важки з ниток, щоби змій піднімався прямо вгору на небеса, потім ми швидко зробили довгий хвіст, на мотузку циганка, як я її навчив, прив’язала голубок із паперу, і ми вирушили разом на скелю Окроуглік, і коли я підкинув змія у небеса й відпустив нитку, а потім якийсь час тримав нитку між пальців і тягнув, щоби змій набрав висоту і завмер у небі, тільки хвостом роблячи хвилясту букву S, циганка обхопила лице руками, й над пальцями були тільки її широко розплющені від подиву очі… А потім ми сиділи, і я відпускав товсті нитки, і дав циганці потримати змія в небі, циганка кричала, що змій витягне її на небеса, що вона відчуває, як летить на небо, неначе Діва Марія, я тримав її за плечі, щоб у такому разі ми полетіли разом, але циганка повернула мені клубок ниток, тож ми сиділи, й циганка сперлася головою на моє плече, і я раптом придумав, що надішлю змієві записку, і дав циганці потримати нитки, але циганка знову злякалася, що змій візьме її на небеса і вона вже ніколи мене не побачить, тому я встромив палицю з нитками в землю, вирвав із записника листок, надірвав, засунув на нитку, а коли знову взяв клубок у руки, циганка кричала й простягала руки до записки, яка шарпалась ниткою вгору, я пальцями відчував, як тягне змій, усі пориви горішнього вітру крізь мої пальці проходили тілом, а коли записка потрапила аж на змієве тіло, я відчув цей доторк і затрусився всім тілом, раптом змій став Богом, я був Сином Божим, а нитка — Духом Святим, яким людина зв’язується, довірливо торкається і говорить з Богом. Ми ще кілька разів пускали змія на небеса, циганка посміливішала, і тримала нитки, й трусилася вся, як і я, трусилася від того, що трусився змій від поривів вітру, тримала нитку на пальчику і кричала від захвату… Одного разу, коли я прийшов під вечір додому, циганка мене там не чекала, я ввімкнув світло, до самого ранку ходив під дім, але циганка не прийшла, не прийшла вона й наступного дня, ніколи більше не прийшла. Я шукав її, але більше ніколи не зустрів, маленьку дитинну циганку, просту, як нетесане дерево, циганку, як подих духа Божого, циганку, котра не хотіла нічого більшого, тільки топити грубку деревом, яке приносила на плечах, ті важкі балки і дошки зі зруйнованих будинків, уламки, великі, наче хрест, справді хотіла просто варити картопляний гуляш із кінською ковбасою, підкидати дров і восени пускати змія до небес. Пізніше я дізнався, що її, як і решту циган, арештувало гестапо й відвезло в концтабір, звідки вона не повернулася, її спалили десь у Майданеку чи Аушвіці в печі крематорію. Небеса не гуманні, але я тоді ще був гуманний. Після війни, коли вона не прийшла, я спалив у дворі змія разом із нитками й довгим хвостом, голубок для якого робила маленька циганка, чиє ім’я я вже забув. Коли скінчилася війна, ще в п’ятдесятих роках у мене був повний підвал нацистської літератури, у світлі любовної сонати моєї малої циганки я надзвичайно охоче пресував центнери цих брошур і книг на одну тему, я пресував сотні тисяч сторінок із фотографіями радісних чоловіків і жінок, дітей, радісних старих, радісних робітників, радісних селян, радісних есесівців, радісних представників армії, в корито свого гідравлічного преса я залюбки вкидав Гітлера з почтом, що вступали до звільненого Гданська, Гітлера у звільненій Варшаві, Гітлера у звільненій Празі, Гітлера у звільненому Відні, Гітлера у звільненому Парижі, Гітлера в його особистій квартирі, Гітлера на святкуванні жнив, Гітлера з його вірною вівчаркою, Гітлера з його бойовими солдатами, Гітлера, котрий інспектує атлантичний вал, Гітлера, який їздить захопленими містами на сході й на заході, Гітлера, схиленого над військовими мапами, і що більше я пресував Гітлера і радісних жінок, чоловіків і дітей, то більше я думав про свою циганку, яка ніколи не була радісною, яка хотіла тільки підкидати дрова у грубку й готувати картопляний гуляш із кінською ковбасою, ходити з великим джбаном по пиво, хотіла просто ламати хліб, наче святе причастя, а потім через відчинені дверцята грубки дивитися на полум’я і жар, на мелодійний гуркіт вогню, спів вогню, який знала з дитинства, сакрально пов’язаний із її племенем, вогонь, чиє світло забирає собі увесь жаль і народжує на обличчі меланхолійну усмішку, яка була втіленням циганчиного уявлення про досконале щастя… Я лежу на спині поперек свого ліжка, мені впала з небес на груди малюсінька мишвернуться
На гаті Вічності — так Богуміл Грабал називав вулицю На гаті, де жив у 1950-1960-х роках.