6
Тридцять п’ять років я пакував старий папір на гідравлічному пресі, тридцять п’ять років думав, що макулатуру й сміття не можна пресувати інакше, ніж так, як це робив я, але недавно дізнався, що в Бубнах поставили велетенський прес, який замінить двадцять таких, на якому працюю я. І коли очевидці сказали мені, що той гігант робить пакунки вагою три-чотири центнери, й возяться ті пакунки до вагонів за допомогою підйомних візків, я сказав собі: на це ти, Гантю, маєш піти подивитися, ти маєш це побачити, зробити візит ввічливості. І коли я стояв у Бубнах і бачив ту велетенську засклену залу розміром із Вільсонів вокзал, і чув, як гуде той велетенський прес, я затрусився й не міг підняти очей на ту машину, якийсь час стояв і дивився в інший бік, потім зав’язував шнурівки на черевиках і не міг поглянути цій машині в очі. Зі мною так завжди — помітивши в купі старого паперу корінець чи обкладинку якоїсь рідкісної книги, я не йшов до неї відразу, спершу я брав ганчірку й чистив вісь свого преса, опісля дивився на купу паперу і перевіряв, чи вистачить мені сил узяти і розгорнути цю книгу, і лиш коли відчував, що вистачить, торкався, й ця книжка тремтіла в моїх руках, як букет нареченої біля вівтаря. Я був таким і тоді, коли ще грав у футбол за нашу сільську команду, я знав, що склад вивішують у вітрині біля Нижнього шинку аж у четвер, але з важким серцем приїжджав у середу, стояв, спершись на велосипед, і ніколи не міг подивитися на вітрину відразу, спершу роздивлявся замок і рейки вітрини, потім довго читав назву нашого клубу й тільки потім дивився на склад команди, але по середах досі висів склад із минулого тижня, тож я їхав геть, щоб у четвер знову стояти біля вітрини, спершись на велосипед, і довго дивитися на все, крім складу, а коли заспокоювався, починав повільно і довго читати основний склад, потім склад резерву і врешті підлітковий склад, і лиш знайшовши своє ім’я серед запасних, був щасливий. Саме так я й стояв тепер біля гігантського преса у Бубнах, а коли моє розгублення ослабло, набрався сміливості й подивився на цей пристрій, який височів аж до скляної стелі зали, наче велетенський вівтар у храмі святого Миколая на Малій Страні[12]. Цей прес був ще більший, ніж я уявляв, велика стрічка була така широка й довга, як у голешовіцькій електростанції стрічка, з якої сиплеться вугілля під ґратки, на цій стрічці повільно рухався білий папір і книги, книги вантажили молоді робітники й робітниці, вбрані зовсім інакше, ніж я та інші пакувальники старого паперу, в них були оранжеві й блакитні рукавиці і жовті американські кепки з козирком, комбінезони по груди, підтяжки на плечах, перехрещені на спині. З-під таких комбінезонів виглядали кольорові светрики чи водолазки, й ніде не світилися лампочки, крізь стіни і засклену стелю проходило світло і сонце, а під стелею були вентилятори, ці кольорові рукавиці посилювали моє приниження, бо я завжди працював голіруч, щоби пальцями мацати папір, але тут ніхто не хотів відчувати на дотик неповторну принадність старого паперу, стрічка відносила книги й білі обрізки вгору, як ескалатор здіймає пішоходів з переходу під Вацлавською площею на вулицю, папір відразу в’їжджав у великий котел, великий, як гігантський котел на сміховській пивоварні, де вариться пиво, а коли котел був повний, стрічка спинялася, й зі стелі опускався вертикальний гвинт, який з велетенською силою пресував папір і прекрасно смикався, потім знову піднімався під стелю зали, а стрічка знову рвучко посувала папір і сипала матеріал відразу до овального корита розміром із басейн на Карловій площі. Я вже заспокоївся й помітив, що цей прес пакує і пресує цілі тиражі книг, крізь скляну стіну я бачив вантажівки, які привозили пакунки з книгами, що височіли над бортами, цілі тиражі книг одразу нищилися, не забруднивши ані сторінкою людські очі, людський мозок і серце. Я тільки зараз побачив, що робітники й робітниці біля підніжжя стрічки розривають пакунки, беруть із них свіжі книги, відривають палітурки і вкидають на стрічку тільки чисті нутрощі книг, вони кидали книги, які, перш ніж упасти, розгортали свої сторінки, але ніхто не дивився на ці сторінки, точніше, навіть не міг подивитися, бо стрічка мала бути постійна наповнена, вона не терпить, щоб над нею спинялися, так, як біля свого преса спинявся я, така нелюдська була ця робота в Бубнах, схожа на роботу китобійного судна, коли через корму витягують сіті й рибалки вибирають риб і рибок, сортують їх на стрічки, що ведуть у рибний трюм, риби як риби, книги як книги. Я набрався сміливості й піднявся сходами на платформу, що тяглася навколо овального корита, справді йшов цією платформою, ніби гуляв у залі сміховського пивзаводу навколо котлів, де вариться п’ятсот гектолітрів пива за раз, дивився, спершись на поручні, вниз, ніби стояв на риштуванні одноповерхового будиночка, панель керування світилася десятками різнокольорових кнопок, ніби на якійсь електростанції, гвинт знову тиснув і пресував вміст нутрощів так сильно, як ви, замислившись, мнете у руках квиток, я, переляканий, дивився навколо себе і вниз на робітників і робітниць за працею, на них крізь стіну світило сонце, барви одягу, светрів і кепок зливалися в очах і мінилися відтінками, на якихось заокеанських птахів скидалися ці робітники, на рибалочок, снігурів, папуг, але не це мене нажахало, я злякався, бо зненацька усвідомив, що цей гігантський прес — смертельний удар для всіх малих пресів, раптом зрозумів, що те, що я бачу, — нова епоха у моїй сфері, що це вже інші люди та інший спосіб роботи. Я вже знав, що настав кінець невеличким радощам, які в малому пункті збору набували форми знайдених, випадково викинутих у смітник книг і книжок, що те, що я тут бачу, — інший спосіб мислення, бо кожен робітник, може, й візьме собі додому в рахунок зарплатні по книжці з кожного тиражу, прочитає їх, але кінець усім моїм друзям-пакувальникам, кінець і мені, бо всі ми, старі пакувальники, були мимохіть освічені, кожен із нас мав удома добрячу випадкову бібліотеку з книг, знайдених на збірному дворі, і кожен з нас ті книги читав у блаженній надії одного разу прочитати те, що нас якісно змінить. Найбільше мене вразило, що ці молоді робітники без сорому пили молоко й лимонад, розставивши ноги, з рукою на поясі, пожадливо пили просто з пляшки, тепер я вже знав, що це остаточний кінець старих часів, що скінчилась епоха, коли робітник на колінах пальцями і долонями вовтузився в матеріалі, ніби змагаючись із ним, укладав його на лопатки, тому кожен старий робітник був від роботи збідований і сп’янілий, бо робота проходила крізь його тіло. А тут почалася нова доба з новими людьми й новими способами роботи, нова епоха, яка за роботою п’є молоко, хоча всі знають, що навіть корова краще помре від спраги, ніж питиме молоко. Я не міг на це дивитися, обійшов прес і побачив результат його гідравліки, величезний пакунок, який клали відразу на плиту підйомного візка, такої собі ящірки, що нерівними рухами оберталася і в’їжджала на рампу, а звідти прямо в вагон, із пакунками величезними, як пам’ятники багатих родин на Ольшанах