[14], я витягнув книжку й подивився на останню сторінку, де дізнався, що тираж вісімдесят п’ять тисяч, загалом три частини, тож майже чверть мільйона Кай Маржіків марно бореться з дитячими пальчиками… Заспокоївшись, я йшов іншими коридорами, навколо мене дефілювали тисячі книг у пакунках, безборонні й тихі, точно так, коли я був на екскурсії в Лібуші на курячій бойні, кури, які втекли з клітки, ходили і дзьобали навкруги рухомої стрічки, аж поки дівоча рука їх хапала, заживо надягала на гак рухомої стрічки і прорізала куряче горло, нерозвинені курчата, що тільки почали коло свого життя, як і книги у цьому складі, повинні йти передчасно на смерть. Якби я їхав у Грецію, подумав я, пішов би на поклон до Стаґіри, де народився Арістотель, якби я їхав у Грецію, я б точно, хай навіть у підштанках, оббіг стадіон в Олімпії, у підштанках зі шнурівками навколо щиколоток я пробіг би коло пошани на честь усіх переможців усіх олімпіад, якби ж я їхав у Грецію. Якби я їхав із бригадою соціалістичної праці у Грецію, я прочитав би лекцію не тільки про філософію й архітектуру, а й про всі самогубства, про Демосфена, Платона, Сократа, якби ж я міг поїхати з бригадою соціалістичної праці у Грецію… Але вже настала нова епоха, новий світ, ця молодь у ньому на висоті, вже все на світі інше й інакше. Так я медитував і спускався заднім входом у свій склеп, до півтемряви й світла лампочок і запахів, я погладив блискучі стінки корита свого преса, дерево, що вказувало на свій вік, стояв там, і раптом почувся крик і наполегливий рев, я озирнувся, і за мною стояв мій шеф із очима, налитими кров’ю, і кричав, і трубив до стелі свій жаль від того, що мене так довго не було, і що знову і двір, і підвал повні старого паперу аж до стелі, я не розумів, що верещить мій шеф, але відчув, що я жахлива людина, і з нього досить, і кілька разів він повторив слово, яке мені ще ніхто ніколи не говорив, що я бовдур, бовдур, бовдур. Гігантський прес у Бубнах і молода бригада соціалістичної праці на одній шальці моральних терезів, а я на другій, тоді я бовдур, я ще менший, ніж мій маленький прес, літня поїздка бригади в Елладу, а я просто бовдур. Тож після обіду я працював на одному диханні, я вантажив старий папір вилами так, ніби працював у Бубнах, блискучі корінці книг кокетували зі мною, але я боронився й постійно повторював: ти не смієш, не смієш дивитися до жодної з книг, маєш бути холодним, як корейський кат. Я працював, ніби накладаючи лопатою купу неживої глини, машина працювала, як божевільна, кректала й трусилася, мотор нагрівався, вона не звикла до такого темпу, була якась застуджена й ревматична від цього підвалу, коли мені захотілося пити, я вибіг і проніс через двір літрову пляшку молока, коли напився, здавалося, що ковтнув колючий дріт, та я не здавався, пив малими ковтками, як у дитинстві, коли ложками ковтав риб’ячий жир, таке жахливе було те молоко, за дві години мені вдалося відібрати трохи паперу під стелею, і дірка в підлозі двору вивільнилася, був четвер, тож, як і щочетверга, якого я чекав завжди в піднесеному настрої, працівник бібліотеки університету імені Коменського привіз ящик списаних книг, стояв над діркою в підвал і зверху сипав мені під ноги весь той ящик філософських книг, але я їх усі склав у корито, побачивши тільки, і від цього серце моє похололо, «Метафізику моралі», та я вкинув її вилами в корито, як сміття з металевих кошиків, що висять на канделябрах, і працював далі, пакунок за пакунком, без репродукцій старих і нових майстрів, пакунок схожий на пакунок, я просто виконував роботу, за яку мені платили, ніякого мистецтва чи творчості, породження краси, я просто відбував роботу, починаючи розуміти, що якби я так працював, то міг би сам із собою створити бригаду соціалістичної праці, сам собі дати обіцянку, що підвищу продуктивність на п’ятдесят відсотків, і за це, безперечно, міг би поїхати не тільки на заводську дачу, але й у відпустку до прекрасної Греції, де в довгих підштанках пробіг би коло на стадіоні в Олімпії й поклонився Стаґірі, рідному місту Арістотеля. Я ковтав молоко прямо з пляшки й працював, переконаний, що я ще не бовдур, працював нечутливо й нелюдськи, наче біля гігантського преса в Бубнах, і під вечір, коли я закінчив і підтвердив, що не бовдур, шеф, який мився у душовій за кабінетом, між потоками гуркотливої води сказав, що більше зі мною не говоритиме, що подав на мене скаргу начальникові й повідомляє мені, що я можу йти пакувати старий папір кудись в інше місце. Тож я сидів якийсь час і слухав, як він утирався бавовняним рушником, слухав, як тріщить його сиве волосся, і раптом мені забракло Марусі, яка багато разів писала мені, що живе тепер у Клановіцях і запрошує мене прийти на неї поглянути. Натягнувши на брудні ноги шкарпетки, я вийшов на вулицю, я поспішав на автобус, уже сутеніло, і я в глибокій меланхолії вийшов у містечку серед лісу, розпитав адресу Марусі й уже в темряві стояв перед лісовим будиночком, за яким сідало сонце, я відчинив хвіртку, нікого не було ні в коридорі, ні в передпокої, ні в кухні, ні в кімнатах, крізь відчинені двері я вийшов у садок і там злякався ще більше, ніж уранці в Бубнах. На тлі високих сосен і бурштинового неба, де повільно опускалося за горизонт сонце, стирчала велика скульптура ангела, велика, як пам’ятник Чеха в Чехових садах на Виноградахвернуться
«Школяр Кая Маржік» (1926) — роман чеської авторки Марії Чорної (псевдонім Фелікс Гай) про хлопця на ім’я Кая, що дорослішає серед природи згідно з католицьким вченням. Саме релігійне спрямування роману призвело до його заборони в комуністичний період.