[15], на скульптуру спиралася драбина, де стояв старий у блакитному плащі, білих штанях і білих черевиках і молоточком різьбив із каменю гарну жіночу голову, вже навіть не жіночу, не чоловічу, а обличчя андрогінного ангела з неба, в якому немає статей, немає шлюбів, я бачив, як той старий пан поглядає вниз, де сиділа моя Маруся в кріслі, тримала троянду і нюхала її, а старий дивився на її риси й переносив їх у камінь вправним долотом і легкими ударами молоточка, у Марусі було вже сиве волосся, але вона була підстрижена, наче дівчата з інтернату, такою чоловічою стрижкою, як у спортсменок, атлетка, що набралася душевності, одне око було трохи нижче й додавало піднесеності настрою, здавалося навіть, що Маруся трошки косить на одне око, але я бачив, що це не вада ока, що це просто посунуте око, яке кудись задивилося і тепер уже постійно дивиться за межу нескінченності в самісінький центр рівностороннього трикутника, в серце буття, що це її косе око — послання вічної недосконалості діаманта, як гарно написав один католицький екзистенціаліст. Я стояв, ніби громом побитий, найбільше в скульптурі мене дивували два великі білі крила, як дві велетенські шафи, ті крила і пір’я неначе рухалися, ніби Маруся ними злегка ворушила, ніби хотіла злетіти або навпаки щойно приземлилася після польоту в небесах, я бачив на власні очі, що Маруся, яка боялася читання і не прочитала жодної порядної книжки, якщо й починала, то тільки, щоб заснути, наприкінці свого життєвого шляху дісталася до святості… Коли впала темрява й почалася ніч, старий митець досі стояв на білій драбині, де світилися його білі штани й білі черевики, ніби висів у небі, Маруся подала мені теплу руку, обняла мене і сказала, що той старий пан — останній її коханець, остання ланка у ланцюгу чоловіків, з якими в неї щось було, її коханець, який любить її вже тільки духовно, на знак чого вирізає їй пам’ятник, яким вона за життя милуватиметься в садку, а після смерті цей ангел стоятиме в неї на могилі як пригніток труни. І поки старий митець стояв на драбині й працював над виразом обличчя у світлі місяця, який показався і розсвітив митцеві дорогу для долота, Маруся провела мене своєю віллою від підвалу аж до горища, тихо розповідаючи, як до неї з’явився ангел, і вона його послухала, домовилася з копачем, за останні гроші купила ділянку в лісі, той копач викопав фундамент і спав із нею в наметі, потім дала йому копняка й домовилася з каменярем, каменяр спав із нею, й кохався з нею в наметі, й побудував стіни, а потім Маруся домовилася з теслею, і той зробив на її новобудові всі теслярські роботи, а вночі з нею спав уже в кімнаті, в одному ліжку, та вона й теслі дала копняка й домовилася з бляхарем, який спав із нею в тому ж ліжку, що й тесля, але зробив для неї всі бляхарські роботи, а після завершення бляхарських робіт вона і йому дала копняка й домовилася із покрівельником, який кохався з нею в ліжку, але при цьому оббив їй дах шифером, і, давши йому копняка, вона домовилася зі штукатуром, який зробив усі стіни і стелі, а за це вночі спав із нею в ліжку, але і йому вона дала копняка й домовилася зі столяром, який зробив їй меблі, отак, із любов’ю в ліжку й чіткою метою, Маруся побудувала цю віллу й урешті домовилася з митцем, який любить її платонічно, а крім того, теше й вирубує за Божої підтримки Марусю в образі ангела. Отак ми й повернулися туди, звідки вийшли, зробивши коло по Марусиному життю, а з драбини спускалися білі штани й білі черевики, а блакитний плащ зливався з темрявою ночі, ніби спускаючись із небес, білий черевик торкнувся землі, і сивоволосий чоловік подав мені руку, і сказав… що Маруся йому все про мене і про неї розповіла, що Маруся — його Муза, що Маруся так його надихнула, що за підтримки вищих сил він здатен тесати скульптуру Марусі як гігантського ніжного ангела… Останнім поїздом я повертався з Клановіців, досить п’яний улігся в одязі на своє ліжко, під балдахін, над яким височіли дві тонни книг, лежав і бачив, як Маруся мимохіть стала тою, про кого навіть мріяти не могла, що Маруся досягла більше від усіх людей, яких я зустрічав у житті, поки я постійно читав і шукав знак у книгах, які проти мене збунтувалися, і не отримав жодного знаку з небес, Маруся ненавиділа книги і стала тою, ким була, стала тою, про кого пишуть, навіть більше, злетіла своїми крилами з каменю, крилами, які коли я їхав, світились у світлі місяця, наче два освітлені вікна ампірного замку в глибині ночі, на цих крилах Маруся відсунула далеко від себе нашу любовну історію зі стрічками й стьожками і своє лайно, яке привезла із собою на лижах поперед гостей готелю «Реннер» на схилах Золотої височини.
вернуться
Сватоплук Чех (1846–1908) — чеський письменник, мандрівник і журналіст, на його честь названі Чехові сади у празькому районі Виногради.