височить аж до стелі двору. Тому мій начальник часом гаком пробиває старий папір і кричить до мене вниз із обличчям, брунатним від злості: «Гантю, де ти є? Заради господа, вже кинь ті книги й працюй! Двір завалений, а ти там унизу мрієш і їдеш з глузду!» І я біля підніжжя паперової гори скулююсь, як Адам у кущах, із книгою в руках розплющую перелякані очі в світ інший, ніж той, де я щойно був, бо коли зачитаюся, завжди потрапляю кудись-інде, в текст, і сам собі дивуюся, й винувато маю зізнатися, що й справді був уві сні, у кращому світі, у самому серці правди. По десять разів на день я дивуюсь, як міг так віддалитися сам від себе. Так, відчужений і зчужений, повертаюся з роботи, тихо й медитативно крокую вулицями, проходжу повз трамваї, машини й пішоходів у хмарі книг, які сьогодні знайшов, і несу собі додому в портфелі, так, замріяний, машинально переходжу на зелене, не врізаюся в стовпи чи в людей, просто крокую й тхну пивом і брудом, але усміхаюся, бо несу в портфелі книжки, від яких чекаю, що ввечері дізнаюся сам про себе щось таке, чого ще не знаю. От і крокую шумними вулицями, ніколи не переходжу на червоне, вмію ходити в підсвідомій несвідомості та в напівсні, підсвідомо натхненний, кожен пакунок, який я спресував цього дня, озивається в мені тихо і ще тихіше, і я просто фізично відчуваю, що це я — спресований пакунок книг, що і в мені горить контрольний вогник котла, контрольний язичок газового холодильника, малюсінький вічний вогник, куди я щодня підливаю масло думок, мимохіть вичитаних під час роботи з книг, які зараз несу в портфелі додому. Так я повертаюся, наче дім у вогні, наче хлів у вогні, світло життя походить із вогню, а вогонь — зі смерті дерева, ворожий жаль лишився на дні попелу, а я тридцять п’ять років пресую на гідравлічному пресі старий папір, мені лишилося п'ять років до пенсії, і моя машина вирушить туди разом зі мною, я її не залишу, я відкладаю, в мене є спеціальна ощадна книжка, тож ми підемо на пенсію разом, оскільки я цю машину викуплю в підприємства, заберу її додому, поставлю її в дядьковому садку серед дерев, і тільки тоді, там, у садку, робитиму по однісінькому пакунку щодня, але це буде міцний пакунок, пакунок-пам’ятник, артефакт, у цей пакунок я вкладу всі свої молодечі ілюзії, все, що я вмію, все, чого навчився за тридцять п’ять років на роботі й роботою, лиш на пенсії я робитиму це під враженням від моменту, натхненний, один пакунок щодня з книг, яких у мене вдома понад три тонни, це буде пакунок, якого я не соромитимусь, це буде пакунок, наперед намріяний, намедитований, а коли в корито преса я вкладатиму книги й старий папір, іще під час роботи, яка буде творенням у красі, в останню партію я досиплю конфетті й блискіток, щодня один спресований пакунок, а через рік у садку — виставка пакунків, виставка, під час якої кожен відвідувач зможе сам, але під моїм керівництвом, сам створити свій пакунок, коли плита преса від зеленої кнопки нагортає поперед себе і з велетенською силою розмелює і пресує старий папір, оздоблений книгами, квітками і ще тим сміттям, яке кожен собі несе, тож вразливий глядач матиме відчуття, ніби це він сам перевертається в моєму гідравлічному пресі. Я вже сиджу вдома в напівтемряві, сиджу на табуретці, голова моя падає, я аж торкаюся мокрими вустами колін і тільки так дрімаю. Іноді я в такій позі тонетівського стільця[4] сплю до самої півночі, а коли прокидаюсь і піднімаю голову — штани мокрі на колінах від слини, бо я згорнувся, зіщулився, ніби кошеня взимку, як дерево крісла-гойдалки, бо можу собі дозволити розкіш бути покинутим, хоч я ніколи й не буваю покинутий, я просто сам, щоб можна було жити в самоті, залюдненій думками, бо я — такий собі гордій нескінченності й вічності, а Нескінченність і Вічність, мабуть, залюблені в таких людей, як-от я.
2
Тридцять п’ять років я пресую старий папір, і за цей час збирачі вкинули мені в підвал стільки гарних книг, що ними можна було б заповнити три стодоли. Коли скінчилася та Друга світова війна, хтось висипав під мій гідравлічний прес кошик книг, і коли я заспокоївся і розгорнув один із шедеврів, то побачив штамп Прусської королівської бібліотеки, а коли наступного дня зі стелі в підвал летіли книги у шкіряних палітурках і повітря блищало від золотих обрізів і написів, я вибіг нагору, побачив двох хлопців і витиснув із них, що десь біля Нове-Страшеці стоїть стодола, і там у соломі сховано стільки книг, що очі розбігаються. Тож я пішов до військового бібліотекаря, і ми вирушили в те Страшеці, і там у полі знайшли не одну, а три стодоли, повні книг із Прусської королівської бібліотеки, а коли намилувалися, то про все домовилися, і військові машини одна за одною цілий тиждень возили ті книги у Прагу, в один із корпусів міністерства закордонних справ, щоб, коли все вляжеться, бібліотека повернулася туди, звідки була привезена, але хтось видав цей надійний тайник, і Прусську королівську бібліотеку оголосили військовим трофеєм, тому вантажівки знову возили книги в шкіряних палітурках із золотими обрізами й написами на вокзал, де їх складали у відкриті вагони, йшов дощ, увесь тиждень лило, і коли остання вантажівка привезла останні книги, потяг рушив крізь зливу, і з відкритих вагонів стікала золота вода, розбавлена сажею й чорною друкарською фарбою, я стояв, спершись на ріг вагона, й чудувався з того, що бачив, коли останній вагон розчинився в дощовому дні, дощ змішався зі сльозами на моєму обличчі, а коли я вийшов із вокзалу й побачив поліцейського у формі, то схрестив руки й абсолютно щиро попросив його, щоб він надягнув на мене наручники, залізо, біжутерію, як кажуть у Лібені, щоб арештував мене, бо я скоїв злочин, бо я зізнаюсь у злочині проти людства. А коли він мене арештував, у відділку з мене не тільки посміялись, а ще й пообіцяли, що справді посадять. За кілька років я вже навіть почав звикати, я вантажив цілі бібліотеки з палаців і особняків, гарні, переплетені в шкіру й сап’ян книги, вантажив повні вагони, а коли вагонів набиралося тридцять, товарняк відвозив їх у Швейцарію та Австрію, кілограм гарних книг за тузексівську
4
Міхаель Тонет (1796–1871) — німецький підприємець, столяр, дизайнер і винахідник меблів.