Він народився 28 березня 1914 року в місті Брні й був позашлюбною дитиною: Франтішек Грабал пізніше всиновив малого і став йому батьком. Ця історія початку життя наклала відбиток на всю творчість, на стиль і спосіб життя та письма. Томаш Мазал у книзі «Подорожі з Богумілом Грабалом» пише про це так: «З дитинства Богуміл Грабал носив у собі якесь почуття провини… За те, що народився якось не по праву, за те, що якийсь небажаний, непотрібний. Можливо, тому все життя він і вважав своє письмо якоюсь сповіддю, спробою звільнитися, знайти там відповідь на запитання „хто я?“»[20].
Через чотири місяці після народження майбутнього письменника Австро-Угорщина, де він народився, вступить у війну, яка призведе до її повної ліквідації, а заразом до початку нової епохи, появи нових країн і суспільних відносин. Богуміл Грабал помер у 1997 році, пробувши разом із двадцятим століттям увесь відмірений час. І в його текстах є все це століття: його війни, його поразки, його злети і винаходи, його запитання без відповідей, його нові й старі системи, які народжуються й помирають, його люди — звичайні, щоденні, завжди однакові й щоразу, на кожній сторінці, інші.
У глибоко автобіографічних текстах можна побачити сліди проживання в Нимбурку, де його батько працював у пивоварні. Маленькі містечка центральної Чехії — це Грабал. Саме в Нимбурку з родиною починає жити батьків брат Йозеф, або ж дядько Пепін, фігура, яка в багатьох текстах набуватиме містичного, доленосного характеру. Родинні зв’язки й коріння — це теж Грабал.
1935 року він вступає на юридичний факультет Карлового університету. Так починається знайомство з Прагою. Він стане її невід’ємною частиною, виразить її дух, її атмосферу. Ні, не ту парадну, яку бачать мільйони туристів, кружляючи центральними вулицями, — атмосферу віддалених міських районів, брудних вуличок, підвалів, залитих пивом столів, рік і площ, де все змішується в суцільному карнавалі. Прага-Лібень — це Грабал. 1937 року майбутній класик публікує свій перший вірш і навіть цей факт пізніше опише в текстах — уже прозових.
Під час Другої світової війни Грабал спочатку навчається, а потім і працює на залізниці. «Мене завжди тішило, що як станційний черговий я був свідком тієї другої війни, я ніколи не вірив своїм очам, адже ті жорстокі події були такими неймовірними, й уже навіть після закінчення війни бачив навколо себе і в собі стільки прекрасного жаху і брав участь у стількох любовних стражданнях, що й досі від цього погано сплю, бо моє, здавалося б, звичайне життя просто-таки драматичне»[21]. Робота на станції стала основою для одного з найвідоміших романів — «Потяги особливого призначення» [Ostře sledované vlaky]. Він вийшов у 1965 році, а прем’єра однойменної стрічки режисера Їржі Менцеля відбулася через рік і принесла авторам «Оскар» за найкращий іноземний фільм. Поїзди і життя, яке видається простим і звичайним, але насправді може приховувати безліч таємниць, — це теж Грабал.
1945 року він вступає до Комуністичної партії — частково через захоплення лівим авангардним мистецтвом, частково під впливом досвіду нацистської окупації — а наступного року виходить із партії зі словами: «Ті ж причини, що привели мене у партію, зараз примушують мене партію залишити»[22]. Безкомпромісні кроки за порухом серця, відвертість у всіх емоціях — це Грабал.
1949 року він починає працювати на металургійному заводі в Кладно й доводить сам собі, що «людина може бути романтичною за будь-яких обставин». Історії із життя робітників стануть основою багатьох сюжетів. 8 жовтня 1954 року письменник починає працювати у празькому пункті збору старого паперу на вулиці Спаленій, 10. Історії життя свого напарника опише спочатку в оповіданні «Барон Мюнхгаузен» [Baron Prášil], а потім у «Занадто гучній самотності» [Příliš hlučná samota]. Протягом усього цього часу Грабал не лише активно збирає матеріал і пише, а ще й спілкується з багатьма талановитими тогочасними авторами, які здебільшого були поза межами офіційного канону й тому не друкувалися. Тепер Еґон Бонди, Їржі Коларж і Йозеф Гіршал стали класиками, а тоді їхні тексти виходили переважно в самвидаві, скажімо, збіркою 1956 року «Життя є скрізь» [Život je všude], до якої увійшли й чотири оповідання Грабала. Коментар до них написав тоді двадцятилітній Вацлав Гавел. Цього ж року Грабал одружується з Блішкою Плевовою. Друзі й близькі — це теж Грабал.
Із початком шістдесятих атмосфера в Чехословаччині стає вільнішою, і тексти Грабала починають друкувати відкрито. У січні 1963 року виходить збірка оповідань «Перлинки на дні» [Perličky na dně], якою 49-річний автор дебютує для широкої публіки, а наступного року — «Вар’яти» [Pábitelé] (2003-го з’явилась українською в перекладі Юрія Винничука). Обидві книги добре приймає публіка та критика, режисери пропонують знімати за ними кіно. 1971 року Грабал пише роман «Я обслуговував англійського короля» [Obsluhoval jsem anglického krále] (2013-го з’явився українською теж у перекладі Юрія Винничука), опублікований уже в самвидаві. Після окупації Праги військами Варшавського договору ситуація змінилася для багатьох митців, і він не став винятком. Видання у підпіллі та за кордоном — це Грабал.
20
MAZAL, Tomáš.
21
HRABAL, Bohumil, KADLEC, Václav a Karel DOSTÁL, ed.