[5] крону, і ніхто біля них не зупинявся, ніхто над ними не плакав, навіть я не зронив ні сльозинки, я лиш стояв, усміхався і дивився на останній вагон поїзда, який відвозив чудові бібліотеки до Швейцарії й Австрії по тузексівській кроні за кілограм. Тоді я вже знайшов у собі сили спокійно дивитися на це горе й глушити свій розпач, тоді вже почав розуміти красу спустошення і нещастя, я вантажив вагон за вагоном, і поїзди один за одним відправлялися з вокзалу на захід, по тузексівській кроні за кілограм, я дивився і дивився на червоний ліхтарик на гаку останнього вагона, спершись на стовп, стояв, наче Леонардо да Вінчі, який теж стояв, спершись на стовп, і дивився, як французькі солдати роблять із його кінної скульптури мішень і шматок по шматку розстрілюють і вершника, і коня, і Леонардо так само, як зараз я, стояв і дивився уважно й спокійно на те жахіття, свідком якого був, бо вже тоді знав, що небеса не гуманні, й людина, зайнята міркуванням, теж не буває гуманною. Якраз тоді прийшло повідомлення, що помирає моя мама, я приїхав додому на велосипеді, мене мучила спрага, тож я збіг у підвал і з холодної землі взяв студений джбан кисляку, тримав обома руками той кам’яний джбан і спрагло пив і пив, аж раптом побачив, як на рівні моїх очей пливуть іще двоє очей, але спрага перемогла, тож я пив далі, й ось пара очей опинилася вже так небезпечно близько, наче фари локомотива, що в’їжджає у тунель у темряві, а потім очі зникли, а в мене був повен рот чогось живого, і я витяг із рота за ноги тремтячу жабу, відніс її в садок, а потім повернувся, щоб спокійно допити молоко, наче Леонардо да Вінчі. Коли мама померла, я плакав якось усередині, але назовні не зронив ні сльозинки. Вийшовши з крематорію, побачив, як дим із труби піднімається в небо, моя мама так гарно піднімалася на небеса, і я, вже десять років працівник підвального пункту збору старого паперу, спустився в підвал крематорію, назвався, сказав, що те саме роблю з книгами, і чекав, а коли обряд завершився, побачив, що одночасно спалили чотири трупи, моя мама була на третій полиці, я непорушно дивився на останні справи людські й бачив, як служник вибирав кістки й молов їх вручну, перекрутив вручну й мою маму, а потім поклав мамині рештки в бляшанку, а я тільки стояв і витріщався так само, як коли від’їжджав поїзд, що віз чудові бібліотеки до Швейцарії та Австрії, по тузексівській кроні за кілограм. Я думав тільки про уривки віршів Сендберґа, мовляв, від людини врешті лишається тільки дрібка фосфору, якої вистачить на коробку сірників, і заліза не більше, ніж на одну скобу, де може повіситися дорослий. Через місяць, розписавшись і отримавши урну з маминим попелом, я приніс її дядькові, і коли увійшов із урною до його садка, а потім до станційної будки, дядько закричав: «Сестричко, якою ж ти до мене вертаєшся!» І я віддав йому ту урну, і дядько, зваживши її в руці, заявив, що його сестри якось малувато, якщо за життя вона важила сімдесят п’ять кілограмів, а потім сів і порахував, зваживши ще й урну, що мами має бути на п’ятдесят грамів більше. Потім він поставив урну на шафу і якось улітку, обкопуючи кольрабі, пригадав, що його сестра, моя мама, страшенно любила кольрабі, тож узяв урну, відкрив її консервною відкривачкою і посипав маминим попелом грядку кольрабі, які ми згодом з’їли. Коли я своїм гідравлічним пресом пресував гарні книги й прес у останній фазі дзвенів і чавив книги із силою двадцяти атмосфер, я чув, як мелються людські кістки, ніби вручну розмелював черепи й кістки класиків, яких чавив прес, ніби чавив фрази з Талмуду: «Ми наче оливки — тільки коли на нас тиснуть, видаємо із себе все найкраще». І тільки потім я протягую дроти, замотую пакунки в цій стресовій ситуації, натискаю червону кнопку повернення, спресовані книги намагаються розірвати дроти, але металеві пута сильніші, я бачу, як напинаються груди мандрівного силача, ще більше повітря в легенях — і ланцюг порветься, але пакунок надійно обіймають дроти, в ньому все стихає, наче в урні, й уже покірний пакунок я відвожу до решти, повернувши його репродукціями у свій бік. Цього тижня я розпочав сотню репродукцій Рембрандта ван Рейна, сто відомих портретів старого митця з брезклим обличчям, людини, яка крізь мистецтво й пиятику дісталася самого краю вічності й бачить, як ворушиться клямка останніх дверей, бо хтось невідомий їх відчиняє з іншого боку. У мене вже теж обличчя, наче пухирчасте листкове тісто, вже схоже на полущену стіну з патьоками сечі, я вже теж починаю дурнувато всміхатися й дивлюся на світ з іншого боку людських подій і справ. Тож кожен пакунок сьогодні в рамці з портрета старого пана Рембрандта ван Рейна, а я складаю в корито старий папір і розгорнуті книги, сьогодні я вперше завважив, що навіть не помічаю, як складаю і пресую мишок, цілі мишачі родинні гнізда, коли кидаю в прес сліпих мишенят, їхня мама стрибає за ними і вже не вилазить, поділяючи долю старого паперу й класичних книг. Важко уявити, скільки в такому підвалі може бути мишей, може, зо двісті, а може, і п’ятсот, більшість цих звірят, що хочуть товаришувати, народилися напівсліпими, але всі ці мишки, як і я, харчуються літерами, а найбільше їм смакують Ґете і Шіллер, переплетені у сап’ян. Тож мій підвал постійно повниться мишами і гризінням книг, у вільний час мишки такі ж грайливі, як і кішки, лазять мені по краю корита й горизонтальному валу, тільки коли стінка корита за вказівкою зеленої кнопки доленосно згортає весь папір разом із мишками в стресову ситуацію, коли мишачий писк слабшає, мишки в моєму підвалі раптом серйознішають, стають на задні лапки, завмирають і слухають, що ж то за звуки, але оскільки втрачають пам’ять відразу, як усе закінчується, потім знову граються і далі хрумтять текстами книжок, що ті старіші, то більше їм смакує папір, наче добре визрілий сир, наче добре настояні вина. Моє життя вже так переплетене з цими мишками, що хоч увечері я й поливаю цю гору паперу зі шланга, поливаю добряче, тож миші щодня мокнуть так, ніби весь підвал на мить занурився на дно басейну, хоч я їх поливаю струменем води, що збиває з лап, вони все одно в доброму гуморі й навіть чекають на це купання, бо потім можуть годинами вилизуватися і грітися у своїх паперових сховках. Іноді я втрачаю контроль над мишками, замислено рушаю по пиво, мрію за барною стійкою, і коли в глибокій задумі розстібаю пальто, щоб заплатити, під пивний краник на барі вислизає мишка, іноді зі штанів вибігає аж двійко, офіціантки часом дуріють, вилазять на стільці, затуляють вуха й верещать до небес, як божевільні. Я ж усміхаюся, знай собі махаю вологою долонею і йду, міркуючи, яким буде мій наступний пакунок. Так тридцять п’ять років я вганяю у стресову ситуацію кожен пакунок, закреслюю роки, місяці й кожен день у місяці, що лишився нам двом до пенсії, нам із моїм пресом, щодня під вечір несу додому в портфелі книги, моя квартира на третьому поверсі в Голешовіцяхвернуться
«Тузекс» — мережа магазинів у соціалістичній Чехословаччині, де можна було купити іноземні товари за спеціальну валюту.