[6] наповнена самими книгами, підвал і комора забиті, повні кухня, комірчина й туалет, тільки проходи до вікна й до плити вільні, в туалеті місця рівно стільки, щоб я міг усістися, над унітазом на висоті метр п’ятдесят уже балки і дошки, на яких — до самісінької стелі — книги, п’ять центнерів книг, досить раз необережно сісти чи встати, щоб ударитись об опорну балку, і тоді згори впаде пів тонни книг, які розчавлять мене зі спущеними штанами. Та й тут уже жодної не можна додати, тому в кімнаті між двома тісно присунутими ліжками я зробив опорні балки і дошки, витворивши так балдахін і ліжкові небеса, на яких до самої стелі рівненько стоять книги, за тих тридцять п’ять років я наносив додому дві тонни книг, і коли я засинаю, дві тонни книг, наче двадцятицентнерний привид, тиснуть на мій сон, іноді, коли я необережно повертаюся чи, закричавши, скидаюся зі сну, з жахом чую, як ворушаться книги, досить легкого руху коліном, одного скрику — і все це з небес звалиться на мене, наче лавина, ріг достатку, повний унікальних книг, висиплеться на мене й розчавить, наче вошу, я іноді думаю, що ті книги плетуть проти мене інтриги, й за те, що я щодня пресую сотні невинних мишей, готують мені справедливу кару, бо кожна кривда прагне відплати. Я лежу на спині під балдахіном із кілометрів текстів і напідпитку боюся думати про певні події і дуже неприємні обставини; іноді мені ввижається наш лісник, який вивернутим рукавом упіймав між брусів на даху свого будиночка куницю, і замість справедливо вбити її за те, що з’їла курчат, узяв цвях і забив його тваринці в голову, а потім відпустив — і куниця плакала, й бігала двором, поки не вмерла, — а потім згадується, як через рік лісникового сина вбило струмом у голову, коли він обслуговував мішалку; вчора раптом до мене під балдахін завітала фігура мисливця, який, натрапивши в нас на скрученого в клубочок їжака, загострив палицю і, оскільки стріляти було надто дорого, встромив її вістря їжакові в живіт і так продовжував ліквідовувати всіх їжаків, поки не зліг від раку печінки й за всіх тих їжаків повільно вмирав три місяці, скручений у клубочок, із пухлиною в животі й жахом у думках, поки не вмер… Я боюся таких думок, коли чую, як книги наді мною готуються до помсти, і думки ці так сильно загрожують моєму душевному спокою, що я вирішую спати біля столу при вікні, нажахано уявивши, як книги, валячись, розмазують мене по ліжку, а потім ламають підлогу на поверх нижче, а потім іще нижче, аж до підвалу, наче ліфт. І ось я помічаю, як переплетено все в моєму житті, як на роботі крізь отвір у стелі підвалу на мене падають і сиплються не лише книги, а й пляшки, чорнильниці і зшивачі, а вдома книги наді мною щовечора погрожують, що впадуть і вб’ють або принаймні важко поранять. Так і живу, дамоклів меч, який я сам прив’язав до стелі в туалеті та спальні, змушує й на роботі, і вдома ходити з джбаном по пиво, ніби захищаючись від прекрасного нещастя. Раз на тиждень я відвідую дядька і в його велетенському садку підшуковую місце для свого преса, з яким ми разом підемо на пенсію. Ідея збирати гроші й до пенсії купити свій гідравлічний прес — не моя. Це вигадав мій дядько, який сорок років працював на залізниці, піднімав і опускав шлагбаум, а потім на блокпості переводив стрілки, сорок років він працював стрілочником і сорок років, як і я, радів із того, що ходить на роботу, й на пенсії жити не міг без того блокпоста, тому на звалищі купив старий, списаний із закритої прикордонної станції блок-апарат, відвіз до себе в садок, поставив якусь будку, переніс туди все, з чим колись працював, а його друзі-машиністи, теж пенсіонери, купили на звалищі маленький локомотив, який десь на склозаводі тягав набірні візки й вагонетки, локомотивчик фірми «Оренштайн і Коппель», там же на звалищі купили рейки й три вагонетки, в старому садку поміж деревами проклали колії, щосуботи і неділі розкочегарювали локомотив і цією машиною фірми «Оренштайн і Коппель» каталися й возили вранці дітей, а ближче до вечора пили пиво, співали і їздили самі, підхмелені, у вагонетках чи стоячи на локомотиві, локомотив разом із ними скидався на скульптуру нільського бога, на лежачу фігуру оголеного красеня з фігурками нагорі… От якось і я пішов до дядька шукати, куди поставити той свій прес. Уже сутеніло, машинка з увімкненими фарами вже вписувалася в повороти серед старих яблунь і груш, дядько сидів у будці й переводив стрілки, я бачив, який він захоплений і, наче машинка від «Оренштайна і Коппеля», розкочегарений, тут і там блищали алюмінієві дволітровки, і я походжав серед крику та вереску дітей і пенсіонерів, ніхто мене не кликав проходити далі, ніхто не питав, чи не хочеться мені випити, всі відчужені у своїх іграх, які були просто продовженням роботи, котру вони любили все життя, тож я походжав, наче Каїн, несучи свою печатку на чолі, а за годинку щез, спершу озирнувшись у воротах, чи ніхто, бува, мене не кличе лишитись, але ніхто не кликав; вийшовши за ворота, я ще раз озирнувся і в світлі ліхтарів і освітленого блокпоста побачив рухливі силуети пенсіонерів і дітей, почув пищання машинки й скрегіт вагонеток на коліях у формі сплюснутого еліпса, здалося, наче оркестріон грає одну пісеньку, таку красиву пісеньку, що всі аж до смерті хотіли чути тільки її. Однак, там у воротах я бачив, хоча мене самого ніхто здалеку бачити не міг, що мій дядько мене бачить і весь час бачив, поки я кружляв серед дерев, він підняв руку з важеля на блокпості і якось дивно махав на мене пальцями, якось загортав пальвернуться
Голешовіце — район у Празі біля річки Влтави. На іншому боці річки розташований район Лібень, де жив Богуміл Грабал.