[9], а аж там, де закінчуються старі австрійські ампірні вокзали, десь у Галичині, куди дістався грецький тимпан, і що Прага сповнена грецьким духом не лише на фасадах своїх багатоповерхівок, а й у головах мешканців тільки тому, що класичні гімназії та гуманітарні університети забили Грецією з Римом мільйони чеських голів. І поки в клоаках і каналах столичної Праги два клани щурів витісняють один одного у, здавалося б, безглуздій війні, в підвалах працюють скинуті ангели, чоловіки з університетською освітою, що програли свою битву, якої ніколи не вели, — далі працюють над усе точнішим зображенням світу. Тож і я повернувся до свого підземелля, а коли побачив своїх мишенят, як вони стрибають і бавляться, як ідуть мені назустріч, пригадав, що в дні ліфта є кришка, яка закриває вхід у канал. Драбиною спустився на дно шахти, набравшись відваги, відкрив кришку, став навколішки й слухав, як там булькотить і шумить каналізаційна вода, чув ритмічне ляскання зливних бачків, дослухався до мелодійного дзюркотіння раковин і спускання мильної води у ваннах, неначе до мініатюрного прибою морських хвиль і солоних вод, а прислухавшись, чітко почув над усіма водами бойовий крик щурів, угризання в м’ясо, колотнечі й тріумфи, плюскання й бовтання войовничих щурячих тіл, звуки, що приходили з невідомої далини, і вже знав, що на будь-якій околиці, де не знімеш кришку чи сітку, де не спустишся вниз, скрізь і всюди зараз ведеться останній щурячий бій, нібито остання щуряча війна, яка закінчиться великим тріумфом, що триватиме, поки не знайдеться причина все розпочати знову. Закривши кришку, я стояв біля свого преса, вже збагачений новим знанням: під моїми ногами у всіх каналах триває жорстока битва, тож і щурячі небеса не гуманні, тож і я не можу бути гуманним, бо тридцять п’ять років пакую старий папір, і сам трохи схожий на щура, тридцять п’ять років живу лиш у підвалах, не люблю купатися, хоча душова в нас прямо за кабінетом шефа. Як викупаюсь, відразу захворію, з гігієною треба обережно й повільно, працюю я голіруч, тож увечері мию руки, я знаю, що якби мив руки кілька разів на день, порепали б долоні, але часом, коли мене опановує туга за грецьким ідеалом краси, я мию одну ногу чи навіть шию, а наступного тижня другу ногу й одне плече, а коли надходять великі християнські свята, мию і груди, і ноги, але перед цим обов’язково випиваю хінін, бо точно почнеться сезонний нежить, хоч надворі й падає сніг, я-бо знаю. Тож тепер я пресую на своєму гідравлічному пресі старий папір, у серце кожного пакунка вкладаю розгорнуту книгу класичного філософа, я трошки заспокоївся після прогулянки ранковою Прагою, в голові прояснилося від того, що не тільки я, а й тисячі схожих на мене людей працюють у підземній Празі, у склепах і підвалах, у головах у них течуть живі, живучі й живлющі думки, якось трошки заспокоївся, працюється мені краще, ніж учора, за механічною роботою можу навіть повернутись у лоно часу, коли був молодий, коли щосуботи прасував штани й начищав черевики, навіть ізнизу, бо молоді люблять чистоту й картинку самих себе, картинку, здатну покращитись, я обертаю у повітрі праскою, повною розпаленого вугілля, аж іскри летять, кладу на дошку штани, щоб спочатку напрасувати шви, а тоді розтягаю їх, вирівнюю по швах, і кладу на штани вологу тканину, яку побризкав водою, набравши повний рот, потім обережно прасую насамперед праву штанину, завжди трохи подерту від того, що я, кинувши кегельну кулю, завжди торкався коліном утоптаної глини кегельбану, обережно знімаю гарячу, аж паруючу тканину, завжди схвильований, чи точний удався шов. І тільки тоді натягаю штани, як і щосуботи, виходжу на площу, перш ніж дійти до колод біля Нижнього шинку, я завжди мав обернутися, от і тепер обертаюсь, і бачу, що моя мама дивиться на мене, чи все в мене добре й чи пасує мені одяг. Вечір, я на танцях, та, на яку я чекав, приходить, це Маруся, за нею майорять стрічки й стьожки, вплетені у волосся, музика грає, я танцюю тільки-тільки з Марусею, ми танцюємо, і світ іде обертом, наче карусель, і я відводжу погляд і шукаю місце серед танцювальників, щоби влетіти туди з Марусею у ритмі польки, я бачу, як навколо мене й Марусі в’ються натягнуті стрічки й стьожки, як вир танцю підносить і відносить їх, вони майже горизонтальні, а коли я мушу стишити танець, стьожки повільно опадають, але ось я знову описую широке коло і бачу, як стрічки й стьожки знов піднімаються, час від часу торкаючись моєї руки, моїх пальців, які тримають ручку Марусі, що й собі впевнено тримає білу вишиту хустинку, я вперше сказав Марусі, що вона мені подобається, і Маруся шепотить мені, що я подобаюся їй ще зі школи, і так до мене притискається, так до мене лине, і ми такі близькі, як ніколи раніше, а потім Маруся попросила мене, щоб у білому танці я був її першим партнером, і я вигукнув «так!», і щойно почався білий танець, Маруся зблідла й попросилась на хвильку відійти, а коли повернулася, в неї були холодні руки, і ми танцювали далі, я її розкрутив, щоб усі бачили, як я вмію танцювати, як це нам із Марусею личить, яка ми гарна пара, і коли полька стала запаморочливою, а стрічки й стьожки Марусині піднялися й майоріли в повітрі, як її солом’яна коса, я раптом побачив, як танцюристи перестають танцювати, як із відразою відходять від нас, як урешті танцюємо тільки ми удвох, а всі інші танцюристи роблять коло, але не коло замилування, а коло, до якого відцентровою силою стрелило чимось жахливим, чого вчасно не помітив ані я, ані Маруся, аж раптом Марусина мама підскочила і взяла її за руку, і з жаским переляком вибігла з танцювальної зали в Нижньому шинку, щоб уже ніколи не повернутися, щоб я більше ніколи не бачив Марусі, тільки за кілька років, бо відтоді Марусю почали називати Засрана Маруся, бо Маруся, знервована від того білого танцю, Маруся, розчулена, бо я їй сказав, що вона мені подобається, побігла в ближній сільський туалет із пірамідою фекалій майже до самого верху дірки, намочила свої стрічки і стьожки у вміст цього сільського нужника і знову з темряви прибігла до освітленої зали, щоб відцентровий рух її стрічок і смужок оббризкав і обмазав танцюристів, усіх танцюристів, які були в зоні досяжності стрічок і стьожок… Я пресую старий папір, зелена кнопка означає рух стінки вперед, червона кнопка — назад, так моя машина виконує засадничий рух світу, наче міхи гармоніки чи коло, яке конче має закінчитись там, де й починається. Не змігши підтримати свою славу, Маруся мусила зносити свою ганьбу, в якій не була винна, бо те, що з нею сталося, було людським, занадто людським, Ґете пробачив би це Ульріці фон Леветцов, Шеллінґ — своїй Кароліні, й тільки Ляйбніц цю річ зі стрічками і стьожками навряд чи пробачив би своїй королівській коханці Софії Шарлотті, та ще чутливий Ґельдерлін — пані Ґонтар… Знайшовши через п’ять років Марусю, я виявив, що вся її родина через ті стрічки й стьожки вже переїхала кудись у Моравію, й попросив, щоб вона мені це все пробачила, бо я відчував провину за все, що будь-де будь-коли відбулося, про що б не читав у газетах, за все відчував провину — і Маруся мені пробачила, а я запросив її на прогулянку, я виграв у класову лотерею п’ять тисяч крон, а оскільки не любив грошей, то хотів їх скоріше позбутися, щоб не перейматися через ощадкнижку. І тому ми з Марусею поїхали в гори, на Золоту височину, в готель «Реннер», у дорогий готель, щоб я скоріше позбувся турбот і грошей, усі чоловіки заздрили мені через Марусю, всі один поперед одного намагалися щовечора її вкрасти, найбільше упадав за Марусею сам пан фабрикант Їна, а я був щасливий, бо гроші витрачав на все, чого нам із Марусею хотілося, все в нас було, Маруся щодня каталася на лижах, сонце світило, був кінець лютого, тож вона засмагла і їздила, як усі, на лискучих схилах у самій сорочці з короткими рукавами й великим вирізом, і поруч постійно були якісь пани, а я сидів і попивав коньяк, але перед дванадцятою всі пани всідалися на терасу перед готелем, засмагали в кріслах і лежаках, п’ятдесят лежаків і стільців рядком біля тридцяти столиків, куди ставили живлющі лікери й аперитиви, а Маруся каталася до останнього й приїжджала в готель уже на обід. І овернуться
Поржіцькі ворота — одна з в’їзних брам Праги, що не збереглася до нашого часу.