Може, проблема якраз у цьому — у надлишку комфорту.
Мер Леджер пирхає сам до себе, але нічо не каже.
Чоловіки мера Прентісса гарцюють на конях, вони розсипалися по стратегічних позиціях на всій площі, їх десятеро чи дванадцятеро; з рушницями напоготові вони пильнують, аби всі добре поводились, але, швидше, на них вплинула загроза з боку армії, шо наближається до міста. Я бачу пана Тейта, пана Морґана, пана О’Гейра, усіх тих чоловіків, із котрими я виріс, чоловіків, котрих я щодня бачив як фермерів, тоді вони були просто чоловіками, а віднедавна стали чимось іншим.
Дейві Прентісса ніде не видно, але через саму думку про нього мій Шум знов починає бушувати.
Певно, він спустився назад із горба, чи куда там його затягнув той кінь, та й знайшов рюкзак. А там шо було — тільки трохи рваного одягу та книжка.
Мамина книжка.
Мамині слова до мене.
Написані, коли я народився. Написані до того, як вона померла.
До того, як її вбили.
Моєму дивовижному синові, котрий, клянуся, може зробити цей світ крашчим.
Слова, які мені прочитала Віола, бо я не міг…
А тепер — Дейві, дідько, Прентісс…
— Чи не міг би ти, — цідить крізь зуби мер Леджер, — бодай спробувати…
Він прикушує язик і винувато дивиться на мене.
— Вибач, — каже він вже вмільйонне, відколи пан Коллінз розбудив нас сніданком.
Перш ніж я встигаю відповісти, я зненацька віччуваю укол у серце, і це так несподівано, шо я аж хапаю ротом повітря.
Знову визираю надвір.
Там сходяться жінки Нового Прентісстауна.
Спершу вони з’являються віддалік: малими групками вони виходять з бічних вуличок і тримаються подалі від чоловіків, точніше, їх там стримують кінні чоловіки мера.
Я віччуваю їхню Тишу так, як чоловічу не віччуваю. Це ніби якась втрата, ніби величезне скупчення скорботи супроти усього гамірного світу, такшо мої очі знов мокріють, але я притискаюся блишче до вікна, пробую їх побачити, пробую побачити кожну з них.
Намагаюся розгледіти, чи вона тут.
А її нема.
Нема.
Жінки здебільшого вбрані по-чоловічому, хто в штанах і сорочках різних фасонів, дехто в довгих спідницях, але загалом — чисті, доглянуті і ситі, їхнє волосся різноманітніше: зібране ззаду, згори чи збоку, чи коротке, чи довге, а блондинок серед них ніби не так багато, як у Шумі чоловіків там, звідки я.
І я бачу, що в багатьох із них руки схрещені, обличчя насуплені і на них написаний сумнів.
Там більше злості, ніж на лицях чоловіків.
— З вами хтось бився? — питаю мера Леджера. — Хтось із вас не хотів здаватися?
— Це демократія, Тодде, — зітхає він, — знаєш, що воно таке?
— Гадки не маю, — кажу я, визираючи на площу, бо досі шукаю її.
— Це означає, що до меншості прислухаються, — каже він. — Але керує більшість.
Я дивлюся на нього.
— Всі ці люди вирішили капітулювати?
— Президент зробив пропозицію, — каже він, торкаючись россіченої губи, — виборній Раді. І пообіцяв, що в такому разі місту не зашкодять.
— І ви йому повірили?
Він зиркає на мене.
— Ти або забув, або не знаєш, що в нас уже була велика війна, і ця війна мала закінчити всі війни, якраз приблизно в той час, коли ти народився. Якщо можна уникнути повторення…
— То ви радо віддасте себе в руки вбивці?
Він знову зітхає.
— Більшість ради, яку я очолюю, вирішила, що це найкращий спосіб врятувати максимум життів, — він спирається чолом на цеглину. — Не все чорно-біле, Тодде. Насправді, чорно-білого майже немає ніде.
— А якщо раптом…
Хррц-клац. Замок на дверях віцсовується і заходить пан Коллінз із пістолетом напоготові.
Він дивиться просто на мера Леджера.
— Вставай, — каже.
Я перевожу погляд з одного на іншого.
— Шо коїться? — питаю.
Мер Леджер підводиться у своєму куті.
— Мабуть, дудареві теж треба щось їсти, Тодде[1], — каже він, намагаючись жартувати, але я чую, як його бззз набрякає страхом, — це було прекрасне містечко, — каже до мене, — а я тут був кращим з кращих. Будь ласка, пам’ятай про це.
— Шо ви таке кажете? — не розумію я.
Пан Коллінз бере його за руку і виводить за двері.
— Гей! — кричу я, наздоганяючи. — Куди ви його забираєте?
Пан Коллінз піднімає кулак, аби мене вдарити…
І я сахаюся.
(заткни пельку)
Він сміється і замикає за собою двері.
Хррц-клац.
І я знову сам-один у вежі.
І коли бззз мера Леджера зникає внизу на сходах — отоді я чую це.
Туп-туп-туп, далеко вдалині.
Я пітхожу до вікна.
1
В Британії, США та ще деяких країнах на похороні видатних людей зазвичай грають на волинці (дуді).