— Тепер ви погоджуєтесь, пане господарю?
Пан. А з чим я мушу, по-твоєму, погодитися, собако, мерзотнику, паскудо, як не з тим, що ти найлихіший із слуг, а я — найнещасніший з панів?
Жак. Хіба не очевидно доведено, що ми діємо здебільшого, не хочучи? Ану покладіть руку на серце: чи хотіли ви хоч що-небудь з того, що казали й робили півгодини? Хіба не були ви моєю лялькою і хіба не були б моїм полішинелем хоч цілий місяць, якби в мене був такий намір?
Пан. Як! Це був жарт?
Жак. Жарт.
Пан. І ти знав, що ремінь порветься?
Жак. Сам його підрізав.
Пан. І морочив мене, щоб розсердити?
Жак. Звичайно!
Пан. І твоя зухвала відповідь була навмисна?
Жак. Навмисна.
Пан. Ти небезпечний негідник.
Жак. Скажіть: завдяки моєму капітанові, що мені самому устругнув таку штуку, з мене став добрий мислитель.
Пан. А якби я поранився?
Жак. На небі і в моїй завбачливості написано, щоб цього не сталося.
Пан. Ну, сядьмо, нам треба спочити.
Вони сідають, і Жак каже:
— Трясця б його вхопила, дурня!
Пан. Ти, розуміється, про себе говориш.
Жак. Атож, про себе, бо не припас зайвого ковтка в кабаківці.
Пан. Не жалкуй, я б його випив, бо помираю від спраги.
Жак. Знову-таки трясця б його вхопила, дурня, що не припас двох!
Щоб зігнати втому та спрагу, пан благає Жака почати далі оповідання, Жак відмовляється, пан свариться, Жак на те не зважає. Нарешті, попередивши про лихо, яке з того станеться, Жак починає далі історію свого кохання й каже:
— Одного святкового дня, коли господар замку був на полюванні…
На цім слові він раптом спинився і сказав:
— Не можу, не годен далі розповідати. Знову почуваю руку долі в себе на горлі, вона душить мене. На Бога, пане, дозвольте мені мовчати.
— Та мовчи вже і спитай ось у цій хатині, де живе годувальник.
Жив він туди далі, і вони рушили, ведучи своїх коней за вуздечку. Аж ось двері в годувальника розчиняються, виходить якийсь добродій. Жаків пан скрикує й хапається за шпагу, а той добродій і собі. Від брязкоту зброї коні сполошилися, Жаків кінь порвав вуздечку і втік, і тієї самої миті добродій, що з ним бився пан, падає мертвий на землю. Збігаються селяни. Жаків пан мерщій сідає в сідло й жене геть щодуху. Жака хапають, скручують йому за спину руки й ведуть до місцевого судді, що запроторює його до в'язниці. Забитий добродій був шевальє де Сент-Уен, якого випадок саме того дня привів з Агатою до годувальниці їхньої дитини. Агата рве на собі волосся над трупом коханця. Жаків пан уже так далеко, що його й не видно. Жак, ідучи від судді до в'язниці, казав:
— Так мусило бути, так написано на небі…
А я спинюсь, бо розказав уже вам про обох дійових осіб усе, що знав. — А Жакове кохання? — Жак сто разів казав, що йому на небі написано не закінчити історію, і, бачу я, він мав рацію. Бачу я, що вам прикро це, читачу. То що ж, починайте його оповідання з того місця, де він його покинув, і продовжіть за своїм уподобанням або ж зробіть візит панні Агаті, довідайтесь, у якому селі Жака ув'язнено, навідайте його та розпитайте. Він не дасть себе просити, бо це його розважить. На підставі записок, що я їх з поважних причин маю за непевні, я, може, й міг би доповнити те, чого тут бракує, але навіщо? Цікавитись можна тільки тим, що вважаєш за правдиве. А що зухвало було б без зрілої розваги складати собі думку про розмови Жака та його пана, про цей найважливіший твір, що з'явився після «Пантагрюеля» метра Франсуа Рабле та «Життя й пригод кума Матьє»[304], то я перечитаю ще раз ці записки з усім напруженням розуму і всією безсторонністю, на які я здатен, і через тиждень скажу вам своє остаточне судження і зречуся його, коли хтось розумніший від мене доведе мені мою помилку.
Видавець додає: тиждень минув. Я перечитав згадані записки. Із трьох зайвих розділів, що вони містять супроти рукопису, який мені належить, перший і останній здаються мені автентичними, а середній — очевидна вставка. Ось той перший розділ, який здається мені другою прогалиною в розмові Жака та його пана.
Одного святкового дня, коли господар замку був на полюванні, а решта застільників пішла до церкви, що була від замку за добрих чверть льє, Жак стояв, а Деніза сиділа поруч нього. Вони мовчали, маючи такий вигляд, ніби посварились, та й посварилися справді. Жак вдавався до всяких способів, щоб намовити Денізу вщасливити його, а Деніза не піддавалася. Помовчавши довгенько, Жак гаряче заплакав і сказав їй суворо та гірко:
304
Роман абата Анрі-Жозефа Делорана (1719–1793) «Життя й пригоди кума Матьє» (1766), за цю книгу автора було засуджено до довічного ув'язнення в монастирській в'язниці, де він і закінчив своє життя.